Читати книгу - "Оріноко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оріноко" автора Аркадій Фідлер. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 119
Перейти на сторінку:

Події у Віргінії, що відбулися три роки тому, ожили в пам'яті. Зухвалі самодержці цієї колонії, пани, що володіли величезними ділянками землі, уповноважили тоді лорда Данбері без будь-якого на те права загарбати землі в долині ріки Потомак, заселені протягом кількох поколінь мужніми першовідкривателями цього материка. Між іншим, і наша родина жила там. Коли загарбники силою захотіли забрати у нас нашу ж власність, доведені до відчаю люди взялися за зброю, а мене вибрали керівником одного з загонів. Але нас зім'яла перевага ворога, ми зазнали поразки, а мстиві пе реможці не скупилися на шибениці. Мене переслідували, як дикого звіра, але я втік до гирла річки Якуба, а звідти щасливо потрапив на каперський корабель. Отак доля і завела мене на безлюдний острів на Караїбському морі, а потім загнала в оці ліси над рікою Оріноко.

Може й тепер гордовиті віргінські лорди, дізнавшись про моє існування, хотіли схопити мене в свої страшні лапи? Я знав про їх лютість, але, подумавши, вирішив, що мстити мені з їх боку не було ніяких підстав, бо я вже давно перестав бути грізним для них. Але загадка залишалася ще більш таємничою: чому ж тоді англійський бриг приплив до мене, в цю пущу?

— Що ти думаєш про них? — запитав я сина Катаві. — Це наші друзі чи ні?

— Думаю, що друзі, — відповів той.

— А скільки моряків на судні?



— Може, три рази по стільки, скільки пальців на руках, і то більшість білих моряків, паранакеді…

В цей момент повітря розрізав гул гарматного пострілу. Він пролунав з боку ріки Ітамака, там, де була протока між озером Потаро і річкою.

— Їх треба впустити до нашого озера, — наказав я Манаурі. — Надішли кілька ітауб, нехай на канатах затягнуть судно до затоки.

— Яне, — сказав вождь застережливо, — ти певний, що це наші друзі?

— Ти ж сам чув, що говорив син Катаві. Отже, схоже на те, що це наші друзі, але обережність не пошкодить!

В той час, коли шість нових човнів помчали до гирла озера, я покликав до себе Вагуру і сказав йому по-англійськи:

— Я не знаю, хто ці англійці і чого вони хочуть від мене. Але ми повинні бути напоготові! Шкода, що в селі немає Арнака, він пригодився б. Збери, з відома Манаурі, кількох найздібніших воїнів, по можливості з нашого роду, і з цим добре озброєним загоном будеш біля мене так само, як у Серімі під час перебування іспанців. Тримайся завжди поблизу мене.

— Яне, що це значить? — запитав Вагура, ніби скаржачись. — Десь біля річки чекають нашої загибелі акавої, і ці восьмеро теж із задоволенням кинулись би нам до горла, а тепер ще цілий корабель з невідомими людьми звалюється на наші плечі. Від кого ж в першу чергу захищатися, Яне? Чи не забагато вже нам цього? — запипитав юнак, вдаючи занепокоєння, і відразу ж пирснув сміхом.

— Трохи забагато, ти маєш рацію, голова може заболіти, та аби вона залишалась на плечах!..

У хаті я наказав Лясані витягнути і швидко вичистити мій іспанський капітанський мундир. Я по-святковому вбрався, навіть взув чоботи… Збоку причепив шаблю і, звичайно, засунув за пояс срібний пістолет, досипавши на поличку свіжого пороху.

В цей час на краю озера показався бриг. Перехід через протоку був не важкий, бо там було досить глибоко. Вітру майже не було, але передні паруси були нап'яті, і тому в цьому тісному зеленому оточенні судно здавалося якимсь казковим, з іншого світу, викликало подив і острах. Бриг пришвартувався повільно, величаво. В цій пущі я вже настільки одвик від цивілізації, що вигляд чудового корабля зворушив мене до глибини душі, навіть розчулив. Під впливом несподіваної, якоїсь незвичайної гордості я відчув, що повіки у мене стали вологими.

«Що приніс мені цей могутній корабель, яку долю? Чи посміхнеться мені вона, чи це нова загроза, нещастя?» лізли в голову думки.



Коли бриг під назвою «Капрікорн» кинув якір напроти Кумаки за кілька десятків сажнів од берега, капітан, частина моряків, а також Катаві і варраули зійшли по трапу до шлюпки і підпливли на ній до берега. Згідно з індійським звичаєм, я чекав гостя під дахом просторої повітки в товаристві Манаурі та інших вождів. Недалеко стояв Вагура із своїм загоном, немов особиста варта. Всі чоловіки Кумаки були також озброєні, але вони розійшлися по хатах, щоб не потрапляти на очі.

Я вийшов назустріч, і ми зустрілися на середині дороги. Капітан був високий, ставний чоловік, віком близько сорока років, із світлим волоссям і синіми очима. Вираз його обличчя, обрамленого бакенбардами, свідчив про силу волі, віру в себе, наполегливість.

Обличчя було не відразливе, навпаки, швидше приємне.

Піднімаючи капелюхи з широким розмахом, ми подали один одному руки, і я сказав:

— Сердечно вітаю вас, сер, у нашій малогостинній пущі!

Капітан ступив два кроки назад і пильно, з неприхованою настирливою цікавістю, розглядав мене з ніг до голови, посміхаючись. Нарешті він добродушно перервав досить тривале мовчання:

— Як поживаєте, містер Джон Бобер? Well, я собі так і уявляв вас, не інакше! Я дивлюся на людину, яка підіймала заколот у Віргінії і за голову якої законна влада визначила добру ціну. Ця людина приєдналася до компанії піратів, потім, захищаючи втікачів-невільників, двічі вщент розбивала загони іспанців, і до того ж захопила хорошу шхуну, а також забрала у них велику кількість вогнепальної зброї. Ця людина скрутила в баранячий ріг дона Естебана, посланця венесуельського губернатора в Ангостурі, а потім ще й побила його людей. Ця людина, користуючись довір'ям двох племен, араваків і варраулів, є ніби королем нижнього Оріноко…

Капітан виголошував довгу тираду в приязному тоні. Я слухав його, і моє здивування зростало: звідки ця незнайома мені людина знає стільки подробиць з мого життя? Коли він на хвилину зупинився, я перервав його промову і сказав:

1 ... 98 99 100 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оріноко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оріноко"