Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

свої сорок років носить він чорний-чорний, тепер аж блискучий від атмосферичного впливу в часі, лацкан, непомірно довгий, трохи йому не до п'ят, і дуже стоптані, сорок раз за сорок років латані, черевики... працює він по 16, 18, 20 годин на добу - так само всі сорок років свого життя, не розгинаючи ніколи спини, зігнутої над редакційним столом. Не розгинаючись навіть тоді, коли трагічний у творчості й надзвичайно життєрадісний у побуті Василь Стефаник сипле жмутами свої веселі, безжурні анекдоти, й коли всі навколо падають від регогу...

Оце й буде Андрій Жук - незмінний редактор і секретар усіх видань, між ними й "Вісника" Союзу Визволення України, і неодмінний член цього Союзу. Він, Андрій Жук, разом із В.Винниченком та з моїм братом, сиділи у Лук'янівській тюрмі в Києві десь на початку 1906 року.

Дещо про себе написав він тепер мені в теплому листі, що ним супроводив мій перший гонорар, а в решті - я пересвідчився сам, зустрівши його геть пізніше, вже в Фрайштадті, що про нього мова трохи далі.

Другий член Союзу - Володимир Дорошенко. Не довелося мені зустрінутися з ним ні разу, а ходить, переказували, так само в стоптаних черевиках, і працює-працює. Він - як побратим Андрія Жука. Та ще старий есер товариш Залізняк; то начебто він, і діставши напочатку війни мільйон крон субсидії на культурницьку роботу поміж полонених, видрукував кілька брошурок, кілька проклямацій, що розкидали їх із літаків на російському фронті в коробках цигарок та сірників (друковані на цигарковому папері), а потім якось на літаку залетів, разом із рештками мільйона, до Швайцарії, не повернувшися вже звідти й, пірвавши всякі зносини з Союзом.

Та Скоропис-Йолтуховський - великий поміщик із нашої України, та ще один поміщик, так само з наддніпрянщини, з так само подвійним, химерним прізвищем, що його ніяк не запам'ятаєш. Цей посварився і вийшов із Союзу десь на початку 1917 року.

І, нарешті, славетний своєю історичною місією, товариш Меленевський - той самий, що, наслідуючи давні українські історичні традиції, поїхав на початку війни до турецького султана - офіціяльно просити від імени українського народу підмоги проти поганців - царів московських.

Оце й увесь Союз Визволення України.

З "Вісника" я ще дізнався, що є в Австрії організований український табір полонених у Фрайштадті, що таких таборів у Німеччині - три: у Вецлярі, Раштаті і Зальцведелі; що в Австрії для польських полонених із Росії - два такі організовані табори, де ці пасинки великої мачухи Росії мають змогу не поневірятися, як поневірялися ми в Гаймашкері, а почувати себе людьми, краще годуватись, розвиватись культурно й набирати національної свідомости.

Правда, згодом я пересвідчився, що, наприклад, у справі "годуватися" український організований табір у Фрайштадті мало чим одрізнявся від Гаймашкеру, а що всі інші відомості про цей табір цілком відповідають дійсності.

Але довідався я про це багато пізніше. Багато пізніше довідався я ще, що з прекрасно устаткованих і добре утримуваних таборів польських полонених, підданців російського царя, формують потихеньку польські генерали легіони і перепроваджують, для боротьби проти ворогів Австрії, на всі фронти, крім російського, куди, мовляв, самі полонені поляки рвуться всією душею... Але незручно, знаєте... Брат із братом може зустрінутись.

Значить, є ще, мабуть, на території Австрії й Союз Визволення Польщі, що працює в щільному контакті з воєнними австро-німецькими генеральними штабами. Дивні й знаменні діла! Німеччина й Австрія провадять політику самовизначення недержавних націй, тих... що не входять до їхнього складу, чи входять значною меншістю. Мої нелюбі, тугодумні земляки з керівничих петербурзьких штабів коли й додумаються до якої політики, то тільки до політики нагая, тюрми та шибениці всім чужородцям.

До речі - про нації, щоб не забути, а радше - про мову народів. Ви думаєте, як по-мадярському "черешня"? Так само й буде, мої панове, як сказав би шановний професор Ст.Смаль-Стоцький у фрайштадтському таборі - і по-мадярському, мої панове, - "черешня".

"Плуг" - і по-мадярському "плуг", "молоток" - "колопач", "коваль" - "ковач", і т.д. і т.д.

Значить, колись ми жили якийсь час спільно, значить і мадяри - земляки нам, мої панове (це вже - я).

ЕСТАФЕТА ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТЕРСТВА

А час, тим часом, плине, а кров людська на всіх фронтах ллється вже не струмками й не рі чечками, а сторіками, а з угорського села тягнуть і тягнуть усе, що здатне носити будь-яку зброю, і село щодалі сумнішає, неначе в чорну хмару нелюдської туги заволікаючися - менше чути, а далі й зовсім не чути дівчачих, навіть тужливих, пісень вечорами на вулиці: дівчатам доводиться працювати в господарстві за двох, за трьох, бо ні батька, ні брата, ні найменшого братіка...

І тому так злостить мене ота чорна сутана на пикатому, молодому парубкові, що так несподівано стає мені на дорозі, й що він, крилошанин якогось єзуїтського учбового закладу, мобілізації не підлягає.

Трошки послідовности. Знаєте, коли вам двадцять три роки, а нотарева донька Вері - таке собі чорнооке, чорнобриве, з жагучими вишневими губами, дівчина, що тільки цієї весни зустріло й провело свою шіснадцяту весну, щовечора влаштовує собі з трохи меншою подругою прогулянку попід вашим вікном у липні, коли так чарівно пахне розквітла липа й розпалені денною спекою листа ті волоські горіхи, та коли до того те саме чорнооке, чорнобриве і т.д. дівча, проходячи повз саме ваше вікно, стріляє, анахтемське, прекрасними оксамитними оченятами і, гірко зідхаючи, промовляє до своєї подруги:

- Се-гіт дя-рек...

А ви знаєте, що "сегіт дярек" - це значить "бідний хлопчик" - такий самотній-самотній, бо йому його далека, люба Дівчина, не вчуваючи одчайдушного благання, ще й досі ні словечка з далекої Батьківщини не написала, - коли ви все це знаєте, то зрозумієте, як мусіло калатати в груди моє