Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

534
0
18.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:
ми розіп’яли, а себе. Не йому вчинили мордування, а собі; не його послали на смерть, а вмерли в собі. Саме тому він воскрес. Воскрес, але це не він воскрес, не може бо вмирати й воскресати безсмертний, а воскресали ми в ньому, а отже в житті. Відтак його життя на землі – це образ життя всіх живих та сущих у світі, а коли так, його, життя, треба перейти, як це й призначено кожному. Кожен із сущих запалює та гасить свою свічу сам, хоча призначено творити це Богові. І в цьому немає нічого абсурдного, адже ми частки його. Зрештою, й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного, вічного розуму. Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить, що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий очерете, твори й живи, як хочеш, і ніхто ніколи тебе не покарає, бо покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі первні душі не виплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту нашого!

Такі дивні думки навідали мене тієї ночі, і, я був цілком певний, що то не мої думки, а мого батька, адже для того, щоб їх дістати, він і наближався, за допомогою астрономічної рури, до неба, аби ті думки там прочитати.

Варвара як у воду дивилася: Іван Михайлович невдовзі явився до нас, добрий і благодушний, як Бог, вибачився за свою несамовитість, попобивши себе в груди і добряче себе пошпетивши, – ще несподіваніше було, що відмовився від вигідної для себе оборудки з тієї причини, що я мав понести втрату при ній, а меншого брата, як старший, він кривдити не може, бо заміняє мені батька, відтак по-батьківському й ставиться. Через те запропонував зміни в оборудці, щоб наші інтереси задовольнилися порівну. Ця доброта Івана Михайловича була така несподівана, що Варвара пустила сльозу, а я не міг його вибачень не прийняти, тим більше, що хотів розпитатися про діда, тобто про те, чи можна його вважати батькопродавцем, адже в тому місці прочувалася неясність. Іван Михайлович сам заговорив про діда, ніби вгадуючи мої запитання, признавши, що з дідом він під лихий настрій таки перегнув: Юдою Петра Григоровича назвати важко, адже він тільки оповістив про прихід свого батька Данилу Апостолу, при тому на вимогу самого прадіда, бо той не тільки бажав побачитися з родиною, а мав до Данила Апостола свої конфіденції чи ж якісь передання від Пилипа Орлика. За те Апостол прадіда й заарештував, бо вони з гетьманом гостро посварилися, предмет сварки йому, Івану Михайловичу, невідомий, отже дід у засланні свого батька до Сибіру і в смерті його винуватий не був, хоч, може, офіційно цей факт і використовувався як позитивний, але то чинилося із засад тактичних.

Це пояснення відповідало тим думкам, які я передумав біля батькового дуба, тож, сказати по-правді, мені значно відлягло від серця, адже із вовків, що їх погнав за мною любий мій брат, котрий заміщає мені батька, саме цей видався мені найстрашніший, і це тому, що батько був породженням іншої епохи, коли Гетьманщина згинула, отже щодо неї зобов’язань честі не мав; дід же мав, окрім того, дід зраджував не братів, що в природі часто трапляється через природну ворожнечу на конкуренційній основі, а батька, а це вже річ у моралі недозволена. Правда, останнє міркування Івана Михайловича, що батькопродавство все-таки використовувалося із тактичних міркувань частково чорної тіні із діда не знімає, отже, до кінця цього найстрашнішого вовка не вбиває, і прикрий осад на душі все-таки залишався. Річ у тім, що мені органічно бридке поняття зради, вважаю це найгіршим із гіршого, і тут з собою нічого вдіяти не можу.

Ми пригостили Івана Михайловича обідом, за яким він не вжив ані краплі хмільного, тоді як я вжив, щоб припекти отого сірого камінчика в грудях. За обідом Іван Михайлович знову торкнувся пекучої теми про діда і звістив, що Апостол, гетьман, заарештував прадіда з міркувань політичних: нібито Пилип Орлик виступав конкурентом Данила Апостола на гетьманську булаву, а в таких випадках всі правителі світу бувають нещадимі. Загалом, це місце темне, сказав брат, і хто зна, чи колись проясниться, – речі це вельми потайні, але коли я бажаю, лукаво сказав брат, то можу в тому покопатися. Звісно, він чудово знав, що копати я можу, а викопати щось таки не зможу – і це було як фальшива мапа при пошуках скарбів.

Розійшлися ми цього разу з братом мирно, навіть обійнялися на прощання, але коли я стояв на ганку й проводжав його очима, мені на серце найшла стума, яку вже не міг погасити до кінця дня, а це значило, що своїх вовків, випущених проти мене, Іван Михайлович із собою таки не забрав.

Глава 11

ХЛІБ ЖИТТЯ. МАТІНКА

Досі я вів наш родовід, як це водиться, за чоловічою лінією, бо жінки, про яких згадував мимохідь, стають, і це я також відзначав, чинником долі власних чоловіків, тобто інших родів, а ті жінки, що одружуються із чоловіками роду нашого, також натурально входять в історії своїх чоловіків, адже є їхньою нерозлийною часткою, хоча й поміж них не раз трапляються особи неординарні, як, приміром, обидві жінки дядьків, Андрія та Григорія Петровича, – їм я надав місця більше. Однак, із природного сентименту, своїй матінці бажав би виділити особливішу увагу, тим більше, що їй при такому чоловікові, яким був наш батечко, не раз доводилося утримувати родину й дім, навіть маєтка, самостійно, зокрема, це було і в той час, коли батька було заслано до Симбірської губернії, а ще більше після його передчасної смерті, коли вдовувала, а в неї на руках залишалася купа дітей, серед яких було двоє дорослих дочок, двоє дочок середніх літ і одна мала, як і я, тобто Парасковія Михайлівна. Іван Михайлович був натоді вже колезьким асесором, тобто цілком дорослим, його доганяв Олександр, а Петро із Семеном ще навчались у Кадетському корпусі. Я ж іще залишався вдома, хоч невдовзі мав вирушити туди ж. Смерть чоловіка важко вдарила по матінці, і вона

1 ... 98 99 100 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"