Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Все це шамотання якось усіх заспокоює, ніхто вже не думає про скорчене тіло єпископа, його вибалушені червоні очі — мабуть, умирання було таким тяжким, що в очах йому потріскали жилки. Точиться нервова суперечка про те, чи вдасться підготувати достойний похорон, адже наближається Різдво і розговини. Тоді всі їдять і п’ють, ходять у гості, вдома не сидять, тож і це треба брати до уваги. Невдалий час вибрав єпископ для смерті — перед самим Різдвом.

На честь померлого замовляють вірші, пишуть промови, наймають черниць, аби ті вишивали жалобні хоругви та ризи. Двійко найкращих львівських художників малюють нагробні портрети. Живі міркують, чи є в них відповідний до нагоди плащ, а може, варто було б одягти шубу, надворі ж зима; чи чоботи в хорошому стані. І чи не замовити новий кожушок, підбитий хутром, і лисячий комір для дружини? А ще не завадили б турецький пояс та хутряна шапка з брошкою та пір’їною. Звичай велить на похороні з’являтися при повному параді, в одязі східному, сарматському.

Ксьондза Пікульського це не стосується — він прийде, як завжди, в сутані та довгому чорному вовняному плащі, підбитому хутром. А поки що через його руки проходять безконечні кошториси, а в них такі суми, які йому ніколи й не снилися. Ось, скажімо, фіолетова тканина, щоб нею оббити стіни костелу: триває дискусія, скільки сотень ліктів її потрібно, бо ніхто не вміє точно виміряти площу стін катедри. А ще смолоскипи та віск для свічок. На це піде майже половина коштів! Організацією приїзду гостей та їх розселенням клопочеться цілий гурт людей, а інший — не менш численний — самими поминками. Уже взяли кредит у євреїв на свічки та побудову катафалку в катедрі.

Похорон єпископа Дембовського стане несподіваною, кульмінаційною точкою карнавалу. Це має бути справжня pompa funebris із промовами, хоругвами, гарматними залпами та хорами.

Виникає одна проблема: коли розгорнули заповіт єпископа, виявили, що небіжчик побажав собі похорону скромного й тихого. Заповіт усіх приголомшив: як же так? Але було визнано правоту єпископа Солтика, який сказав, що жоден польський єпископ не може померти тишком-нишком. Добре, що вдарили морози і можна не квапитися з похороном, доки всі не отримають звістку і не запланують свій приїзд.

Одразу після Різдва тіло єпископа з гучними почестями перевезли саньми до Кам’янця. Дорогою встановлювали вівтарі й служили меси, хоч морози стояли нестерпні, і хмарки пари вилітали з вуст вірних у небо, наче молитви. Селяни спостерігали за тією кавалькадою шанобливо й побожно, стаючи навколішки на сніг; зокрема й православні — ті по кілька разів розмашисто хрестилися. Дехто гадав, що то марш військ, а не похоронна процесія.

У день похорону процесія, в якій ішли представники всіх трьох католицьких конфесій — латинської, унійної та вірменської, — а також шляхта та державні достойники, ремісничі цехи, військо та звичайний люд, під гуркіт пострілів та гарматних залпів рушила до катедри. В різних частинах міста виголошували жалобні промови, останнім узяв слово провінціал єзуїтів. Урочистості тривали до одинадцятої вечора. Наступного дня служили меси й аж близько сьомої години вечора поклали тіло у гріб. У цілому місті горіли смолоскипи.

Добре, що мороз не відпускав і зчорніле тіло єпископа перетворилося на затвердлу грудку м’яса.

Про пролиту кров і голодних п’явок

Одного вечора, коли Ашер стоїть, спершись на одвірок, і дивиться, як жінки купають малого Самуеля, у двері хтось гримає. Ашер неохоче відчиняє й бачить на порозі розхристаного закривавленого молодика, який, белькочучи сумішшю польської та єврейської, благає йти з ним рятувати якогось ребе.

— Еліша? Який ще Еліша? — питає Ашер, але вже обсмикує підкочені рукави і знімає з кілка плащ. Бере свою скриньку, яка завжди стоїть напоготові біля дверей, — як і має бути в доброго лікаря.

— Еліша Шор із Рогатина, на нього напали, побили, потрощили кості, Господи Ісусе, — лопотить чоловік.

— А ти хто такий? — вже спускаючись сходами, питає його Ашер, здивований цим «Господи Ісусе».

— Я — Грицько, Хаїм… Неважливо. Ви лише уявіть, пане, стільки крові, стільки крові… У нас була справа тут, у Львові…

Він веде Ашера за ріг, у провулок, далі — у темне подвір’я і вниз східцями до низької кімнати, освітленої олійним каганцем. На ліжку лежить старий Шор — Ашер упізнає його за високим чолом із залисинами, хоч обличчя заюшене кров’ю. Серед присутніх чоловіків упізнає найстаршого з його синів — Саломона, Шломо; позаду нього — Ісаак і ще якісь люди, яких він не знає. Всі — у крові, вкриті синцями. Шломо тримається за вухо, а з-поміж його пальців струменять цівки крові й запікаються темними краплями. Ашеру кортить запитати, що сталося, але з горла старого виривається якесь хрипіння, і лікар кидається до нього, щоб ледь підняти голову, бо ще мить — і непритомний захлинеться власною кров’ю.

— Дайте мені більше світла, — каже він спокійно й розважливо, і сини кидаються запалювати свічки. — І води, теплої. — Коли він обережно знімає з пораненого сорочку, бачить на його грудях почеплені на ремінці мішечки з амулетами. Коли намагається їх зняти, присутні протестують, тож він лише відсуває їх набік, щоб оглянути зламану ключицю і великий фіолетовий синець на грудях. У Шора вибиті зуби, зламаний ніс, із розсіченої брови цебенить кров.

— Він житиме, — каже Ашер, можливо, з надмірним оптимізмом. Хоче заспокоїти синів.

Тоді вони починають пошепки співати — саме так, пошепки. Ашер не розуміє слів, але здогадується, що то мова сефардів, якась молитва.

Ашер забирає поранених до себе додому — у нього там є бинти та медичне начиння. Саломонові треба буде перебинтувати те вухо. Крізь відхилені двері зазирає Ґітля. Молодий Шор ковзає поглядом по її обличчі, але не впізнає — вона трохи розповніла. Зрештою, чи міг би він припустити, що жінка лікаря — то охоронниця, та сама, яка ще не так давно була біля Якова.

Рани перебинтовано, і гості вже пішли, а Ґітля, впевненими рухами нарізаючи цибулю, наспівує під ніс сефардійську молитву. Співає дедалі голосніше.

— Ґітлю! — каже Ашер. — Припини мугикати.

— Містом ходять чутки, що єпископ перетворився на упиря і тепер вештається попід своїм палацом, зізнаючись у власних провинах. Це — охоронна молитва. Вона дуже давня і тому сильна.

— Тоді кожен із нас по смерті буде упирем. Припини таке балакати, бо дитину лякаєш.

— Що ти за єврей, якщо в упирів не віриш? — Ґітля всміхається і втирає фартухом цибулеві сльози.

— Ти й сама не віриш.

— Євреї радіють! Це велике чудо, більше,