Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Як там воно вийшло з Флойдом Тіббітсом і малям Мак-Дуґаллів?

— Хтозна.

— О, — сказав Ноллі, на мить збентежений.

Паркінс завжди був небалакучим, але це для нього був новий рівень. Ноллі знову подивився крізь бінокль: без перемін.

— Схоже, у місті сьогодні тихо, — знову подав він голос.

— Так, — сказав Паркінс.

Він перебіг своїми вицвілими блакитними очима вздовж Джойнтер-авеню і по парку. І авеню, й парк були безлюдними. Вони були безлюдними майже весь день. Дуже помітно бракувало матерів, що вигулюють немовлят, і байдичів довкола Воєнного меморіалу.

— Дивні речі відбуваються, — ризикнув додати Ноллі.

— Так, — відгукнувся Паркінс, роздивляючись.

Як на останньому подиху, Ноллі закинув той шматочок розмовної наживки, якої Паркінс ніколи не лінувався підхопити: погоди.

— Хмариться, — сказав він. — Надвечір буде дощ.

Паркінс оглянув небо. Прямо над головою висіли пінисті баранці, а на південному заході вибудовувалася барикада хмар.

— Так, — сказав він і жбурнув геть недопалок сигарети.

— Парку, ти нормально почуваєшся, з тобою все гаразд?

Паркінс поміркував над цим.

— Нє, — сказав він.

— Ого, то в чому ж, у біса, річ?

— По-моєму, — сказав Ґіллеспі, — мені до всирачки страшно.

— Що? — скинувся Ноллі. — Чого?

— Хтозна, — сказав Паркінс і забрав назад свій бінокль. Він почав знову роздивлятися Дім Марстена, тоді як Ноллі, онімілий, застиг поруч з ним.

  15

Поза столом, на якому було залишено лист, підвал робив L-подібний поворот, і тепер вони опинилися в тому місці, що колись використовувалося як винний льох. Мабуть, Х’юберт Марстен таки дійсно був бутлеґером, подумав Бен. Там стояли покриті пилом і павутинням малі й середні барила. По одній стіні тяглися хрещаті винні полиці і з деяких ромбовидних гнізд там досі стирчали старі магнуми[271]. Деякі з них давно вибухнули, і там, де колись чекало на чиєсь вибагливе піднебіння іскристе бургундське, тепер збудував собі дім павук. Інші, безсумнівно, перетворились на оцет; такий різкий запах витав у повітрі, мішаючись із повільним трухлявінням.

— Ні, — промовив Бен рівним голосом, як людина, що повідомляє видимий факт. — Я не зможу.

— Ви мусите, — сказав Каллаген. — Я не кажу, що це буде вам легко чи на краще. Тільки те, що ви мусите.

— Я не можу! — крикнув Бен. І цього разу слова луною відгукнулися в підвалі.

У центрі на підвищеному помості, вихоплена ліхтариком Джиммі Коді, нерухомо лежала Сюзен Нортон. Від плечей до стіп вона була вкрита запоною з простого білого льону, і коли вони підійшли до неї, ніхто не був здатен щось мовити. Зачудування поглинуло слова.

У житті вона була втішно гарненькою дівчиною, яка десь проминула свій поворот до вродливості (мабуть, лише на пару дюймів) не через якісь недоліки в рисах обличчя, а — просто ймовірно — лише тому, що її життя було таким спокійним і прозаїчним. Але тепер вона досягла вроди. Похмурої краси.

Смерть не поклала на неї свого відбитку. Її обличчя рожевіло рум’янцем, а губи її, неторкнуті помадою, були глибокого і палкого червоного кольору. Лоб був блідим, але бездоганним, шкіра вершковою. Очі були заплющені, спокійно лежали темні, оксамитово-сажні вії. Одна рука була зігнута в неї при боці, а друга легко перекинута через стан. Утім, загальне враження було не янгольської привабності, а холодної, відстороненої вроди. Щось у її обличчі — не заявлене, а лиш натяком — змусило Джиммі подумати про тих юних сайгонських дівчат, деяким не було ще й тринадцяти, які в провулках поза барами ставали навколішки перед солдатами, і то не перший і не сотий раз. Проте в тих дівчат зіпсутість була не злом, а тільки пізнанням цього світу, яке надійшло надто рано. Переміни в обличчі Сюзен були зовсім іншими — але якими саме, він не зміг би сказати.

Тут наперед виступив Каллаген і натиснув пальцями на пружність її лівої груді.

— Сюди, — сказав він. — У серце.

— Ні, — повторив Бен. — Я не зможу.

— Будьте її коханим, — сказав Каллаген м’яко. — Ще краще, будьте її чоловіком. Ви не завдасте їй болю, Бене. Ви її звільните. Єдино, кому буде боляче, це вам.

Бен німо дивився на священника. Марк дістав із чорного саквояжа Джиммі кілок і подав його без слів. Бен узяв його в руку, яка, здавалося, простягнулася на багато миль.

«Якщо я не думатиму про це, коли це робитиму, тоді мабуть…»

Але неможливо було про це не думати. І раптом йому на пам’ять навернувся один рядок з «Дракули», той забавний уривок з художньої вигадки, який не здавався більше йому забавним анінайменшим чином. То були слова Ван Гелсинґа до Артура Голмвуда, коли Артур постав перед точно таким жахливим завданням:

«Ми мусимо перейти через гіркі води, перш ніж нап’ємося солодкої».

Чи може бути солодкість для бодай когось із них коли-небудь знову?

— Заберіть його в мене! — простогнав він. — Не змушуйте мене цього робити…

Без відповіді.

Він відчув, як холодний, хворобливий піт заливає йому лоба і щоки, спливає по передпліччях. Здавалося, цей кілок, який ще чотири години тому був простим бейсбольним києм, наливається страшною вагою, немов на ньому зійшлися якісь невидимі, але титанічні силові лінії.

Він підняв кілок і притис його до лівої груді Сюзен, якраз над останнім застібнутим ґудзиком її блузи. Вістря продавило ямочку в її плоті, і Бен відчув, як у непереборному тику в нього почав смикатися край губ.

— Вона не мертва, — сказав він. Голос у нього був захрип­лим і грубим. Це була його остання лінія захисту.

— Ні, Бене, — промовив невблаганно Джиммі. — Вона Нечисть.

Він їм це вже довів: обернув манжетою тонометра її бездвижну руку і підкачав. Показало 00/00. Він приставив їй до грудей свій стетоскоп, і кожний послухав тишу всередині неї.

Щось вклали Бену в руку — через роки він так і не пригадає, котрий з них це туди вклав. Молоток. Молоток «Крафтсмен» з перфорованим гумовим держаком. Головка зблискувала в світінні ліхтарика.

— Зробіть це швидко, — сказав Каллаген. — І виходьте на денне світло. Решту зробимо ми.

«Ми мусимо перейти через гіркі води, перш ніж нап’ємося солодкої».

— Помилуй мене, Господи, — прошепотів Бен.

Він підняв молоток і вдарив. Молоток гахнув точно по верхівці кілка, і той драглистий трепет, що пробіг вгору по осиці, довіку являтиметься йому у снах. Очі її розчахнулись — великі й блакитні — немов від сили самого удару. Кров ринула вгору звідти, куди ввігнався кілок, яскравим, вражаючим потоком, ляпаючи Бену на руки, на сорочку, на щоки. Підвал умить заповнився її гарячим, мідним духом.

Дівчину затрусило на стільниці в корчах. Руки її підлетіли вгору й скажено билися в повітрі, неначе пташки. Ступні вибивали безладні, торохтливі дрібушки по деревині помосту. Рот її широко роззявився, явивши разючі, схожі на вовчі ікла, і вона, неначе пекельна сурма, зайшлася верескливими криками. З країв її рота ручаями лилася кров.

Молоток піднімався і падав: знову… знову… знову…

Мозок Бена повнився криками великих чорних ворон. Він вирував жахливими, незапам’ятовними образами. Руки у нього були багряними, кіл був багряним, багряним був молоток, що безжально