Читати книгу - "Салимове Лігво"

А потім, раптом, спина її вигнулася як лук, а рот розтягнувся так, що, здавалося, зараз розірвуться щелепи. Із пробитої кілком рани вихлюпнувся потужний гейзер темнішої крові — майже чорної в цьому непевному, нервовому світлі: кров серця. Крик, що здійнявся зі звукової камери того роззявленого рота, надходив з усіх найглибших печер расової пам’яті і поза тим, сягаючи вологих потемків людської душі. Раптом з її рота і носа хвилею скипіла кров… і щось іще. У цьому слабенькому світлі воно було лише здогадом, тінню чогось обманутого і зруйнованого, що скинулося й зірвалося. Воно злилося з темрявою і щезло.

Сюзен відпружилася, розслабився рот, закриваючись. Її скалічені губи розтулилися в останньому шепітному імпульсі віддиху. На мить стрепенулись її повіки, і Бен поба­чив чи уявив, ніби побачив, ту дівчину, яку помітив у парку, коли вона читала його книжку.

Справу було зроблено.

Він позадкував, впустивши молоток, виставивши руки перед собою, нажаханий диригент, чия симфонія розбушувалася поза всі межі.

Каллаген поклав йому на плече долоню:

— Бене…

Він побіг.

Він спіткнувся, кинувшись угору по сходах, упав і порачкував до світла нагорі. Дитячий жах і дорослий жах злилися. Якби він озирнувся, він побачив би лише на відстані руки позаду себе Х’юбі Марстена (або, можливо, Стрейкера), який усміхається всім своїм роздутим, позеленілим обличчям, і мотузка врізалася глибоко йому в шию — і та усмішка являє не зуби, а ікла. Він скрикнув раз, жалюгідно.

Непевно, він почув вигук Каллагена:

— Ні, нехай іде…

Він прорвався через кухню і крізь задні двері надвір. Східці заднього ґанку подалися під його ногами, і він сторч головою бухнув на землю. Він підвівся на коліна, поповз, підхопився на рівні і кинув погляд собі за спину.

Нічого.

Дім маячив байдуже, геть завіялося його останнє зло. Він знову став просто будинком.

Бен Міерз стояв серед великого мовчання задушеного бур’янами заднього подвір’я, закинувши назад голову, засапано вдихаючи велетенські обіймища чистого повітря.

  16

Восени ніч отак надходить до Лігва:

Спершу сонце послаблює свій ріденький контроль над повітрям, роблячи його холодним, змушуючи його згадати, що наближається зима, і зима буде довгою. Утворюються ріденькі хмарки і довшають тіні. Вони не мають тієї широчині, яку мають літні тіні; нема на деревах листя і нема в небі огрядних хмар, щоби робити їх рясними. Це голодні, лихі тіні, які угризають землю, як зуби.

Коли сонце наближається до обрію, його добродушна жовтавість, інфікуючись, починає глибшати, аж поки воно не заблищить гнівним помаранчевим запаленням. Воно накидає на обрій пістряве сяйво — загачену хмарами плаценту, яка навперемінку то червона, то помаранчева, то пурпурова, то фіолетова. Інколи хмари розходяться величними, повільними плотами, пропускаючи промені невин­ного, жовтого сонячного світла, яке пекуче журиться за літом, що проминуло.

Ось уже й шоста година, час вечері (у Лігві обід їдять опівдні, а ті коробки з ланчем, що їх чоловіки хапають з кухонних столів перед тим, як вийти за двері, відомі як «судки»). Мейбел Вертс — нездоровий жир старості тістом висить на її кістках — сидить над вареною курячою грудкою і чашкою чаю «Ліптон», з телефоном у себе біля ліктя. У Єви чоловіки вечеряють тим, що хто має: телевечерями[272], яловичою солониною з бляшанок, консервованою в бляшанках квасолею, яка скорботно не схожа на ту, яку їхні матері пекли весь недільний ранок і пообіддя багато років тому, їдять спагеті швидкого приготування або розігріті, куплені у Фелматському «Макдоналдсі» по дорозі з роботи додому гамбургери. Єва сидить у передній кімнаті, роздратовано граючи з Ґровером Веріллом у «джин раммі», гримаючи на інших, щоб витирали за собою жир і припинили вже в біса там брьохатися. Вони не можуть пригадати, щоб коли-небудь бачили її такою, як кішка, знервованою і агресивною. Але вони розуміють, чому Єва зараз така, навіть якщо цього не визнає вона сама.

Містер і місіс Петрі у себе в кухні їдять сендвічі, намагаючись розгадати дзвінок, який вони щойно були отримали, телефонний дзвінок від місцевого католицького священника отця Каллагена: «Ваш син зі мною. З ним усе гаразд. Невдовзі я його доставлю додому. До побачення». Вони обговорили, чи не варто зателефонувати місцевому правоохоронцю, Паркінсу Ґіллеспі, і вирішили поки ще зачекати. Вони відчували якогось роду переміни в своєму сині, який завжди був, як полюбляла це називати його мати, Непростим. Проте тіні Денні і Ралфі Ґліків манячили над ними, непромовленими.

Мілт Кроссен вечеряє молоком з хлібом у підсобці своєї крамниці. У нього збіса мізерний апетит, відтоді як ще у 68-му померла його дружина. Делберт Маркі, власник «У Делла», методично поглинає п’ять гамбургерів, які він власноруч підсмажив собі на грилі. Він їсть їх з гірчицею і купою сирої цибулі і ледь не цілий вечір скаржитиметься кожному, хто слухатиме, як його вбиває печія і гастрит. Доморядниця отця Каллагена, Рода Кьорлес, не їсть нічого. Вона тривожиться за отцем, який десь пхається по якихось дорогах. Герріет Дарем і її родина їдять свинячі реберця. Карл Сміт, удівець із 1957 року, має на вечерю одну варену картоплину і пляшку «Моксі»[273]. У Дерека Боддіна їдять шинку «Армор Стар» з брюссельською капустою[274].

— Гиддоота, — каже Річі Боддін, той детронізований знущальник, — ця брюссельська капуста.

— Щоб усю з’їв, а то я тобі сраку наверле підлатаю, — каже Дерек. Він її сам ненавидить.

У Реджі і Бонні Соєр на вечерю першорядний ростбіф, свіжозаморожена кукурудза, картопля-фрі, а на десерт шоколадний хлібний пудинг з кремом. Це все улюблені наїдки Реджі. Бонні, її синці тільки-но починають вицвітати, подає мовчки, з опущеними очима. Реджі їсть з розміреною, серйозною ретельністю, прикінчивши за вечерею три бляшанки «Баду». Бонні їсть навстоячки. Їй досі надто боляче сісти. Апетиту в неї майже немає, але вона все одно їсть, щоб Реджі не зауважив і не сказав чогось. Після того, як він її відлупцював того вечора, він змив в унітаз усі її пігулки і зґвалтував. І відтоді ґвалтував її щовечора.

На чверть до сьомої більшість страв було з’їдено, більшість пообідніх сигарет, сигар і люльок викурено, більшість столів прибрано. Посуд помито, витерто і поставлено на сушарки. Менших дітей виряджено у «Доктор Дентонс» й відіслано в іншу кімнату дивитися телевікторини, поки не надійде час сну.

Рой Мак-Дуґалл, який геть на лайно спалив повну пательню телячих стейків, лається і викидає їх — разом з пательнею й усім — до помийниці. Він одягає джинсову куртку і вирушає до «Делла», залишаючи ту кляту нікчемну свиню, свою дружину, сплячою в ліжку. Дитина померла, дружина лежні справляє, вечеря згоріла на пси. Час напитися. І, можливо — час зірватися з прикілка й котитися подалі з цього миршавого міста.

У маленькій квартирці другого поверху на Теґґарт-стріт, яка відбігає недалеченько від Джойнтер-авеню, закінчуючись глухим кутом поза будівлею міської управи, «лівий» дарунок богів отримує Джо Крейн. Він доїв мисочку «Пшеничної дерті»[275] і вже сідає подивитися телевізор, аж раптом