Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Не сци, напарнику! Це не по нашу душу. – Борис простяг руку, вивудив з бардачка чорний куций «Танфольйо» й акуратно переклав його в тайничок під кермом.

Просунулися ще. З боку осьової до їхнього «фольксваґена» наближався даішник у бронику з автоматом на грудях. Біля правих дверей, поруч із Валентином, тупцювали двоє спецназівців у «сферах». Один, пригнувшись, постукав у скло:

– Документики попрошу! І пасажир теж.

Борис неквапливо простягнув паспорт і права. Даішник переглянув швидко, повернув і потягся по другий паспорт. Тут вийшла затримка – він вивчав його так довго, що у Валентина занило в потилиці. Повертів під носом, наче обнюхуючи, імміграційну карту, посопів, поклацав комунікатором – і нарешті сунув паспорт назад у вікно.

– Вийдіть із машини й відчиніть салон для огляду!

Борис стукнув дверима та обійшов «фольксваґен». Відімкнув задні двері, відкотив бічні. Обидва «беркути» полізли всередину, а третій по черзі підняв обидва передні сидіння й заглянув під приладову дошку, нічого не виявивши. Потім Валентина змусили пред’явити вміст сумки. Увесь цей час «травмат» Бориса не йшов у нього з голови.

Нарешті даішник скомандував: «Проїжджайте!» Уже в машині Валентин запитав:

– А якби нарили ствол?

Борис неголосно засміявся:

– Не переймайся – легальний.

До кінця дамби повзли за синьою фурою, і незабаром їхній «транспортер» уже котив по Хаджибеївській дорозі…

Одесу Валентин знав погано. Працюючи провідником, бував тут усього кілька разів – віддавав перевагу кримським і західним маршрутам. Вокзал, Сінна, Куликове Поле, Привіз – у цьому кільці він зазвичай і крутився, тим більше що проміжки між рейсами в літню пору були короткі, сім-вісім годин. Тому зараз він напружено вдивлявся в освітлені, ще по-літньому людні вулиці, забиті транспортом. Усі магазини й кав’ярні працювали, хоч час ішов до дев’ятої; а саме місто здалося йому якимось малоповерховим, досить запущеним і надміру розтягнутим.

Десь у районі Дюкового парку він запитав:

– Куди тепер?

– До шістнадцятої станції Великого Фонтану. Є там одна точка – клубне еліт-містечко «Парк-Хаус»… Справа там у нас на п’ять хвилин, потім перекусимо – і спати. Там поряд непоганий кемпінг.

Через пів години їзди повз нескінченні паркани, котеджі, чорну зелень садів, строкаті, яскраво освітлені заправки і кіоски, Борис повернув. На розі майнула жовта вивіска більярдного клубу, дорога пішла донизу. Ще кілька поворотів, і показалася огорожа з автоматичними ворітьми. Борис пригальмував, дістав мобільний і обмінявся з кимось кількома словами. За огорожею була територія новозбудованого таунхаусу. Десятка півтора багатоквартирних триповерхових рожевих котеджів у середземноморському стилі – із напівкруглими лоджіями й мансардами під червоною черепицею. Далі лежало неспокійне море, над ним пласталися низькі рвані смуги хмар, підсвічені невидимим місяцем.

Триповерховий корпус, до якого вони прямували, межував з будмайданчиком. Асфальтована під’їзна доріжка тут обривалася, за вигорілим газоном і бордюром з низькорослого чагарника, починалося місиво ґрунту, битої цегли, штабелів бетонних блоків. Стоянка перед котеджем була освітлена, зате далі, аж до набережної, не було ані вогника.

Напарник заглушив мотор і, крекчучи, вибрався з машини.

– Ну? – поцікавився Валентин, продовжуючи оглядатись. – А тепер що?

– Не жени… – Борис поглянув на зашторені вікна другого поверху. – Велика людина. Покличуть, коли треба.

Незабаром спустився довговолосий молодик років двадцяти, затягнутий у чорне, як стриптизерка, і поманив Бориса пальцем.

– Чекай у машині,– звелів він Смагіну.

Оце він – той самий шанс, якого Валентин напружено чекав останні півтори години. Він безшумно відкотив бічні двері «транспортера» й роззирнувся. Навколо було безлюдно, охоронець піднявся разом з Борисом. Перегнувшись через спинку сидіння, Валентин витяг із салону сумку з речами та комп’ютером, повернувся до водійського місця – і його рука пірнула в тайничок під кермом. Сунувши пістолет у внутрішню кишеню куртки, він акуратно причинив дверцята і швидким кроком попрямував у бік будмайданчика.

За штабелями блоків і купами піску відкрився засмічений парк, через який вела асфальтована алея. Асфальт був розмелений і покручений важкою технікою, але інших перешкод попереду начебто не було…

Валентин затримався на хвилину, щоб зорієнтуватися. Попереду виднілися якісь освітлені багатоповерхові корпуси – мабуть, санаторій. Туди він і рушив, намагаючись триматися в тіні. Він устиг пройти з пів кілометра, коли здалеку почувся знайомий двотональний сигнал «транспортера». Це змусило його прискорити крок і повернути на бічну стежку. Територія стала більш доглянутою, почали траплятися відпочивальники. Ніхто не звертав на нього уваги. Він ще раз повернув ліворуч і почав підніматися по доріжці, викладеній червоною плиткою. Ніч стояла безвітряна, цвіркуни й цикади галасували, як перед дощем, пахло морем і кипарисами, звідкілясь долинала музика. Страшенно хотілося їсти.

Зненацька заверещав мобільний. Валентин підчепив задню кришку, вийняв акумулятор, піддів нігтем сімку й відправив її в зарості буксусу, а телефон повернув у кишеню. Відтак обігнув великий санаторний корпус і запитав у парочки, що обнімалася на лавці, як пройти до зупинки.

Хвилин через двадцять він уже котив у напівпорожній маршрутці Фонтанською дорогою в бік центру, але, відлічивши шість зупинок, підвівся й вийшов на сьомій. Перекинув сумку на інше плече й покрокував по довгій прямій вулиці, обсадженій каштанами та шовковицею.

Конкретного плану поки що не було.

13

Близько шостої ранку у двері номера негучно, але вимогливо постукали.

Августа, яка спала глухо, без сновидінь, миттю розплющила очі і як була, у футболці й трусиках, пішла відчиняти. На порозі стояла вчорашня адміністраторка, добряче змарніла після нічної зміни.

– Перепрошую, пані Карлова, – буркнула вона, не підводячи очей. – Непередбачувані обставини. Цей номер необхідно звільнити до вечора. Я вже підшукала для вас заміну…

– Жодних проблем. – Августа судомно позіхнула, жестом зупиняючи жінку. – Я сьогодні ж виїду і звільню номер. Це все?

– Так. Оплата до дванадцятої.

– Я в курсі.

Августа рвучко захряснула двері перед носом ранньої гості й повернулася в ліжко – досипати.

Однак не вийшло. Крізь напівпрозорі сіро-блакитні штори пробивалося сонце, у тиші кімнати дзижчала муха, намагаючись вирватися на волю, а двері в лоджію були зачинені; довелося знову встати, щоб випустити комаху.

Південний ранок хлюпнув у лице. Гостро блищали золочені цибулини церковці,