Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Одначе Хенку й Френку було невтямки, що одруження змінює ВСЕ. Річ не в тім, що двоє людей просто вирішили жити разом, а в тім, що це – початок тривалої боротьби, де воля одного партнера зіштовхується з волею другого, і хоча часто здається, що гору отримав чоловік, насправді останнє слово все одно залишається за жінкою. Молодята покидають свої квартири в районах Пекельна кухня та Грінвіч-Віллидж і оселяються в просторішому й зручнішому помешканні на Західній Двадцять п’ятій вулиці. Аліса кинула свою роботу секретарки районного прокурора і тепер відає всіма хатніми справами, і хоча вона, зазвичай, і питає думку свого чоловіка стосовно портьєр, які вона збирається купити, чи нового килима до вітальні, чи стільців для кухонного столу, відповідь Квіна завжди одна й та сама: «Роби, як знаєш, дівчинко, тобі видніше», а це означає, що всі рішення приймає, фактично, Аліса. Але то таке, гадають Хенк із Френком. Може, Аліса й господиня сíдала, але ж свої дні ми проводимо на роботі – разом з хазяїном топчемо асфальт, розшукуючи крадіїв та шахраїв, допитуємо підозрюваних, ходимо до суду давати свідчення, заявляємося туди, куди вказує наводка по телефону, друкуємо на машинці звіти, кидаємося до провулків, куди переслідуваний поганець мав дурість забігти, двічі на тиждень ходимо до Пенн-стейшн отримати інформацію від Мосса, а тепер, коли Бентон, нарешті, викинув Еда і Фреда на смітник, у них з’явилися нові колеги по роботі, Нед і Тед, ясна річ, типи не з приємних, але далеко не такі огидні, як парочка нещодавно почилих в бозі «підарів котячих». З вищесказаного випливає, що хоча змін відбулося й багато, але в основному ситуація залишилася такою, як і була, а може, навіть і трохи покращилася. Принаймні, так вважають Хенк із Френком, але вони не знають одного, і їхнє самовдоволення не дозволяє їм про це здогадатися: солодкоголоса Аліса з’явилася в домівці не просто так, вона виконує певну місію, і її зусилля з покращення життя їхнього хазяїна на портьєрах та килимах не зупиняться. Через три місяці після шлюбної церемонії вони добирається до царини вбрання свого чоловіка, зокрема до одежі, яку він носить на роботі, і доходить висновку, що це вбрання є надто непоказним та убогим як для чоловіка, котрого можуть одного дня підвищити до капітана, і хоча Квін спершу намагається заперечувати, стверджуючи, що його костюми є досить хорошими і більш ніж адекватними для тої роботи, яку він виконує, але Аліса ослаблює його спротив лестощами, мовляв, такий видний мужчина, як він, у модному костюмі виглядав би просто невідпорно. Задоволений і водночас трохи роздратований її компліментами, хазяїн робить невдалу спробу віджартуватися, заявляючи, що гроші на деревах не ростуть, але він вже знає, що битва програна. І наступного вихідного Квін неохоче плентається за дружиною до універмагу чоловічих товарів на Медісон-авеню, де його гардероб поповнюється двома новими костюмами, чотирма білими сорочками, а також шістьома модними тоненькими краватками. Три дні потому, коли господар вдягає один з новопридбаних костюмів на роботу, Аліса раптом широко посміхається й каже, що він має потрясаючий вигляд, а потім, не давши йому й слова сказати, продовжує, поглянувши на його ноги:

– Боюся, нам доведеться з цими туфлями щось робити.

– А що з ними не так? – питає Квін з легким роздратуванням.

– Та так, нічого серйозного, – відповідає Аліса. – Вони просто старі, от і все. Та й до цього костюма вони не личать.

– Не сміши мене. Це – найкращі черевики, які я коли-небудь мав. Я купив їх через день після мого підвищення і відтоді носив їх майже щодня. Це – мої щасливі черевики, Янголятку. Вони зі мною на роботі ось уже три роки, і за увесь цей час в мене жодного разу не вистрелили, жодного разу не затопили мені по пиці, жодного синця не з’явилося на моєму тілі.

– Так, Абнере, – три роки. А три роки – це дуже багато.

– Багато, але не для таких міцних хлопців, як ці черевики. Я їх навіть іще як слід не розносив.

Аліса надуває губки, схиляє набік голову і приставляє до підборіддя пальчик, неначе намагаючись поглянути на черевики з холодною відстороненістю філософа. І нарешті каже:

– Вони надто незграбні. В костюмі ти виглядаєш великим цабе, але ці черевик роблять з тебе лягавого.

– А я хто? Я і є лягавий. Поліцай, чорт забирай.

– Те, що ти поліцай іще не означає, що ти маєш виглядати, як поліцай. Черевики видають тебе, Абнере. Ти заходиш до кімнати, і всі думають: «О, лягавий припхався». А якби ти мав правильні черевики, то ніхто б не здогадався.

Хенк та Френк чекають, що господар заступиться за них, висловиться на їхню підтримку, але Квін не каже нічого, тільки досадливо бурчить, і через мить вони разом із ним вже рушають до дверей квартири і йдуть на роботу. Цей день нічим не відрізняється від всіх решти, і наступний нічим не відрізняється попереднього, тому в Хенка з Френком з’являється надія, що ота розмова Абнера з Алісою була просто розмовою, фальшивою тривогою, що її жорсткі висловлювання про їхню реальну корисність для господаря сам господар не поділяє, і що лиховісна загроза, яка було нависла над ними, невдовзі зникне, мов мінлива темна хмаринка. Але потім приходить субота, наступний вихідний, і Квін кудись іде разом з їхньою недоброзичливицею, цією надокучливою й упередженою Алісою, іде, вдягнувши свої легкі туфлі, а вони тим часом стоять біля ліжка й чекають на його повернення ані трішечки не підозрюючи, що їх зрадить чоловік, якому вони вірно служили останніх три роки, а коли господар згодом повертається й починає приміряти новеньку парочку напівчеревиків під назвою «оксфорди», Хенк та Френк раптом втямлюють, що їх звільнили з роботи та ще й дали копняка, що вони впали жертвою вискочки, яка захопила владу в помешканні, і через те, що скаржитися їм немає кому, що немає того суду, куди вони могли б подати позов, аби викласти свою версію подій, їхнє життя скінчилося, їм настав гаплик в результаті палацового перевороту, широко відомого під назвою «шлюб».

– Ну, що скажеш? – питає Квін Алісу, зашнурувавши «оксфорди» й підводячись з ліжка.

– Прекрасно, Абнере, – каже вона. – Краще просто не буває.

Поки Квін походжає кімнатою, призвичаюючи свої ноги до пружності й текстури своїх нових робочих напарників, Аліса показує на Хенка та Френка й питає:

– А що мені робити з цими старомодними