Читати книгу - "#Галябезголови"

він розповідав малій Галі страхітливу на той час історію про те, як несподівано і трагічно померла його мама, Галина бабуся. Як її швидко і без священника поховали, бо тоді були такі часи… І покійниця-мама стала приходити до Галиного тата уві сні, виглядала дуже сердитою і невдоволеною. І тато не міг тим снам дати ради, аж поки одного разу не розповів про них бабі-віщунці. А баба сказала: бери землю з могилки і біжи до церкви! І проси священників, щоби провели повний християнський обряд погребіння для мами твоєї! Тато так і зробив. А потім ту землю відніс на мамину могилку. І з того дня мама-покійниця більше ніколи не снилася йому сердитою і злою.

— Знайду, де Юрка поховали, — вирішила. — Приведу на його могилу священника і попрошу, щоби відспівали хлопця.

Шлях до села зайняв години три, та Галя не помічала краєвидів за вікном. Все думала про вчорашню розмову з пані Жадкіною. «Слава Богу, що Юля вчора знайшла мене… Зайшла до перукарні і сказала мені ті слова… Щоб я і лишилася Чорнобай! Слава Богу, бо я б довірилася словам Андрія Івановича про те, що… не можна! Та я не хочу в це вірити! Не можна заборонити кохання!» Збудилася: так і є! Вона скаже це Чорнобаєві вже сьогодні! Вхопила мобільний, швидко написала Чорнобаєві СМС-ку. «Ви де? Бо сьогодні увечері я їду до вас, де би ви не були!»

— «Я у Затятовому, у справах», — уже читала за хвилину. — «А ти у Києві, Галю?»

— «Ні! В одному селі. Теж у справах! Увечері їхатиму у бік Києва», — написала.

— «Добре! Чекатиму тебе на трасі. Біля повороту на Затятове»…

Вона би відповіла! Що так рада читати кожне слово, яке він надіслав їй, що увечері мчатиме до того повороту стрілою, та зв’язок зник, а за півгодини попереду замайоріло сірими стріхами село.

— Христопратівка! — крикнув водій.

Христопратівка зустріла Галю двома кудлатими собаками, які крутилися навколо дівчини, поки та йшла єдиною вулицею села, із жахом констатуючи, що кожна хата, повз яку вона проходить, покинута людьми. Може, тут взагалі ніхто не живе?

— А собаки? — прошепотіла. — Хіба б собаки залишилися у покинутому селі?

Врешті уздріла білу цівку диму, яка піднімалася від димаря передостанньої на вулиці хати.

— Слава Богу! — до воріт підійшла, почала стукати. — Агов! Є хто? Вийдіть, прошу! Поговорити треба!

Хвилин за п’ять двері хати відчинилися і на поросле бур’яном обійстя вийшла старезна бабуся, спираючись на палицю.

— Чого тобі? — прорипіла.

— Юрко! У селі жив такий собі хлопець Юрко! Так?

— Помер! — сказала бабуся. — Застрелили і закопали, як собаку, іроди. А потім інші іроди приїхали. Відкопали і цілий день з бідним тілом щось у хаті робили. А потім знову в ту саму яму вкинули, закопали і поїхали. А я все чисто у вікно бачила! Юрко по сусідству жив. Он у тій крайній хаті, — вказала сухим пальцем у бік останньої на вулиці хати.

— А де та яма?

— Біля сараю.

— А як знайти? Там хоч хрест є?

— Нема хреста! Я гілку з дуба поряд устромила, — відповіла бабця. Глянула на Галю підсліпуватими очима. — А ти Юркові хто?

— Ніхто. Хочу землю з могили взяти, — зорієнтувалася вчасно, бо зрозуміла: не знайде вона тут священників, скоріше до церкви землю з могили донесе.

— Допомагай тобі Бог, дитино, — бабця перехрестила Галю. — А я помру, та так і валятимусь у хаті, бо більше нікого з живих не лишилося у Христопратівці. Думала, Юрко по мені заупокійну службу замовить, а воно он як: я живу, а хлопця нема. Така біда! У всіх кінець шляху — на кладовищі, а мене собаки отут у хаті з’їдять!

Галя розпрощалася з бабцею, пішла до крайньої хати. Насторожено ходила захаращеним подвір’ям, наче намагалася зрозуміти: що настільки трагічне могло відбуватися тут, аби закінчитися стріляниною і вбивством? Заради чого? Підійшла до сараю і побачила поряд із ним дубову міцну гілляку: стирчала із землі поряд із сараєм.

— Що? Прямо тут? — жахнулася. Дістала з сумки целофановий кульок із бутерами, віддала бутери собакам, які крутилися поряд, тремтячими руками набирала у кульок землю з-під дубової гіляки. — Юрку… Зроблю, що зможу, — шепотіла. — Може, то якось допоможе твоїй душі.

Заповнила кульок землею, поклала його до сумки. От і все? Пішла подвір’ям до вулиці. Треба якось вибиратися з глухого села до шляху, бо водій попередив: до Києва повертатиметься по обіді, і якщо на зупинці біля села людей не буде, то він нікого чекати не збирається. А інший транспорт тут не ходить, якщо дівчина сподівається, що з Христопратівки можна ще чимось вибратися, крім його маршрутки.

Обійшла сарай і раптом побачила крізь щілину причинених дверей брудно-зелені дверцята «міні-купера». І автівка тут лишилася? Згадала Юрка… Ніч, хлопець учепився у кермо, косує на неї.

— Чуєш, Галю! — каже. — Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Вона тоді промовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? — розсердився він. — Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла вона тоді.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі послати всіх до дідька!

Вона мовчала, і Юрко аж психонув тоді.

— Галю, дістала! — крикнув. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Відігнала спогади. Штовхнула дерев’яні двері сараю, вони і розчахнулися. Щаслива «жабка» Юрка Консуматенка виглядала жалюгідно. Брудний дах засмітили птахи, салон — щури, а крізь дірки від куль, які розмалювали корпус автівки хаотичними візерунками, світило весняне сонце, що пробивалося до сараю крізь провалений дах.

— І де мої неймовірні багатства під сидінням? — прошепотіла.

Відчинила передні праві дверцята, засунула руку під сидіння і намацала клаптик паперу. Дістала його.

— «У кінці шляху, між Адамом і Євою, під чорним каменем», — прочитала.

Зім’яла