Читати книгу - "Апостоли правди, Приймак Володимир"
- Жанр: 💙 Класика
- Автор: Приймак Володимир
- 89
- 0
- 19.02.24
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З Михайлом, популярним карпатським артистом, розкладали вже речі в купе, коли з камерою і штативом увійшов Іван, телевізійник, з яким Михайлові ще належало знайомитись.
— Ти часом не знімався в "Білому птасі з чорною ознакою"?..
— Часом ні, хоча "Білий птах..." знімали в нашому селі...
Іван був фактурним хлопцем, за такими дівчата бігають як за поїздом, сказав Михайло. Через вікно помітили, що йде й Богдан Васильович, з паличкою, ледь налягаючи на ногу. Колись штрамака, він навідріз відмовлявся від цього куштура, але наполягла дружина, наповідала:
— Богдане... Я тебе прошу... Таблетки... Краплі... Ну, ти знаєш де...
— Так-так...
Тільки й казав Богдан Васильович. Коли потяг, хитнувшись, уже рушив, на пероні стояла ще довго й дивилась услід, як у пісні молодого Володимира Сосюри. В купе всі були збуджені, як це перед дорогою, я намагався бути як усі, але не відпускав ранковий шок. Сім років доїжджав сюди, до обласного центру, на роботу, немало хто мав мене за дивака.
— Ми ще й на сотку не виходили, і каву ще не пили, а ти вже й припер з Городенки...
— Та от, припер-припер...
Але мав перевагу над ними, поки вони спали, на першому рейсі я починав свій новий день, з тими людьми, які знають, що це таке, хто рано встає, тому Бог дає. Щоранку проводжав мене кудлатий, мало з не по-людськи мудрими очима, простий, але з аристократичною кличкою, дворняжка Барон. Привезла його внучка з Франківська, зустріла бідолагу на смітнику, прихистити на поверсі не змогла, так і опинився Барон у Городенці. Барсік...
— Багсік...
Казала моя внучка, ледь картавлячи. Я закривав наглухо фіртку, залатав щонайменші шпарини, але защораз він здоганяв, а потім переганяв мене на середині дороги, то відстаючи, то перебігаючи, до самого автобуса, водій якого, збираючи таких, як і я, пасажирів, нахилявся до нього, як лиш Барсік клав передні лапки на підніжку й заглядав у салон:
— Ну, що?.. Хочеш до Франківська…
Може, й сумував Барсік за містом, може, манила дорога, але, постоявши, оббігав він автобус, перебігав через два переходи і чекав на світлофорі, що давно тут як не працює, поки ми не рушали. Я оглядався в заднє вікно, бачив, що побіг наш Барсік звичним маршрутом, у дорозі міг бути спокійним. Того ранку звичний похід у студію перервав телефонний дзвінок.
— Сьогодні ввечері — у Сандармох...
— Як?.. Сандармох…
— А ви не знали?.. Всі місяць як знають...
— А я не знав...
— А тепер знаєте...
І молодий дівочий голос на тому кінці розсміявся. Я кипів, це ж не до Городенки, вибіг на вулицю, пішов поміж людей. Але мав я там бути, хтось мене кликав, вів Господь, з поїзда ще подзвонив до своїх.
— Та не переживай ти так там...
— А Барсік...
— Ну як, на вокзалі, останній з Франківська якраз на підході...
— Підіть заберіть...
— Так-так...
Несподівано впала на нас уйма часу, зранку виходили до вікна, пропливали простори, вели безкінечні розмови. Я знав його із телевізора, ось у Верховній Раді, біля мікрофона в залі.
Дивіться такожВолодимир Приймак — Американська осіньВолодимир Приймак — Різдвяна ніч діда ГригорюкаВолодимир Приймак — Дорогою до білих журавлівЩе 5 творів →Біографія Володимира Приймака— Винесіть цього божка!..
Грізно звертається до комуністів. Комуністи трясуться зі страху, партія падає, беруть за руки й за ноги свого з гіпсу вождя, виносять із залу. Ось знову він, і знов до комуністів:
— Ваші діди і батьки наробили багато помилок,
які принесли біди й страждання народові. Ви сьогодні прийшли у верховний орган законодавчої влади і маєте можливість виправити ті помилки, разом з нами проголосити незалежність…
Першим у стінах Верховної Ради заговорив про незалежність від мікрофона в залі 18 травня 1990 року депутат Ребрик. Про це написано у книзі "Президент", і така з цього часу наша історія. А тоді розмова в нас тривала десять днів, і в поїздах, і на Сандармосі, а там і по приїзді вдома. Його не стане в перший день Нового року, але залишаться яскраві і ці по-людяному світлі сторінки життя, які я просто записав.
1.
Мама померла, коли виповнилося чотири роки. Батько жив у селі як багач, хата, стайня, стодола, в хаті водопровід й каналізація, це на той час. Приходило підпілля, йшли до заможніших, вимагали їжі і допомоги, не могло бути, що не давав. Зима, вечір, горить лампа, роблю уроки, а тато з бабою (баба мене виховувала, мати першої татової дружини, золота жінка) готують вареники. Баба ліпить, а тато заварює і складає в макітру. Вікна замерзли, вдень не палилося, бачу, на шибці лиш палець, хтось стукає. Батько пішов, відчинив, заходять у білих халатах. Чекісти. Один так недбало "дехтяр" біля мене на стіл.
— Вот здесь ми будем ужинать…
А тато каже:
— Для вас у мене вечері нема…
А вони ніби й не чують. Посилають двох, приносять польську, таку, як тепер з пластику є, літрову, заткану качаном. Поставили на стіл.
— Давай закуску!..
— Для вас нема закуски…
Він встає, той старший з них, а тато ту макітру раз і в цебер з помиями.
— Ах!.. Да ти для бандеровцев готовил!.. А ти
сука!..
Зібралися і пішли з тою горілкою. З того часу люди почали.
— Нашо не дав!..
— А най би подавилися!..
І я відтоді перестав ночувати вдома, знав, що прийдуть, ночував у вуйни. А тато в бесіді з людьми казав:
— Я з свої хати не піду нікуди, мене хіба
понесуть мертвого…
У той день, коли тата забрали, вуйна сказала: тікай, бо можуть сюди прийти. Вийшов за ріку, на горб, Павлівка внизу, як на долоні, чую, в селі діти плачуть, крики, вирішив усе-таки піти до тата, згадав, як він казав, що не піде з хати нікуди. Думаю, треба щось помогти. Йду поза ріку, а облава шукає за мною. Стало розвиднюватися, вони на гостинці, вирішив йти на них. Тікати, думаю, не втечу, вони і кинулись на мене, оточили.
— Фамілія?..
Ну, а там, де я ночував у вуйни, є мій двоюрідний брат, ровесник, Шпильчак Іван, кажу:
— Шпильчак…
— Шпильчак…
Кажу, йду до Галька по цій вулиці, не розв‘язав математику, йду списати задачу.
— О-ов!.. Да ти хороший ученик будешь, что
спісиваєш…
Всі дружно зареготали.
— А ти Ребрика знаєш?..
— Знаю, ми в одному класі…
— А в якій зміні?..
— В другу він ходить, з першої години…
— А конфети ти любиш?.. Ми дамо скільки
захочеш, але в першій годині нам покажеш його…
— Добре, покажу…
— А в чому одягнений він, Ребрик цей?..
А в цього Івана, Шпильчака, старший брат прийшов з армії, у формі військовій, як це завжди приходять, і цей малий Іван любив солдатське вдягати, райтки, як то всі діти ходили. Відповідати треба було миттєво і не задумуючись.
— Він у черевиках…
— А штани?..
— Галіфе, зелені…
І ось двоє зі мною лишаються, а решта пішли, і бачу вже йдуть до Шпильчака, до того, де я ночував. Він там, у хаті, ну і ці мене нібито вербують. І, дивіться, як то Бог дає, зошити є підписані в торбі, а ніхто не додумався в них подивитися, зразу б побачили.
— Ми прийдемо, але щоб ти був…
— Слів нема, але приходьте скоріше, ніж на
першу…
— Прийдемо…
Ті до хати заходять, а ці від мене пішли. Я тоді
на гостинець, і щодуху в горішній кінець, на греблю, на калуську трасу, до Станіслава. Тепер що робиться, ті прийшли до Шпильчака, а Іван з печі злазить.
— Как фамілія?..
— Щпильчак…
— А звать?…
— Іван…
— Как Шпильчак?.. Ану, злазь…
Іван злазить.
— Одягайся…
Іван взуває черевики, натягає і ті штани, галіфе, все сходиться і вони:
— Все, цей…
Мама Йванова плаче, вивели Івана, одну сусіду питають.
— Шпильчак…
Другу, третю, всі кажуть Щпильчак. Коли минуть уже роки, і мене заарештують перший раз, спливе в органах і ця інформація. Який він був, що дванадцятилітнім обкрутив п‘ятнадцятьох чекістів. Довели Івана до голови сільради, такий був Попадинець, коли і той сказав, що це Шпильчак, тоді змирились.
— От, сукін син, обмахал нас…
Таким чином я втік. У мене дві старших сестри, одна вийшла заміж у Княгинин, а друга в Павлівці. Ну і мене тягне ж там, іду до сестри. Вже хату нашу розібрали, частину колгоспної господарки побудували з неї, бо ж хата була нова. І ще в селі був такий Вугрин, по-вуличному, Когуч Йосиф, у 39-му був головою колгоспу, більшовики поставили, а тепер, коли повернулися, дали йому "пе-пе-ша", він ходив по селі та інформував їх. Три рази за ним гналися бандерівці, і він їх перестріляв, не вони його. І чую, як люди жаліються, що він, Йосиф, ну, скурвий син, на ніч іде з села, а вдень селом ходить, як пірат. І ось прийшов я до сестри Рузі, її чоловік з армії, з Берліна вернувся, завклуба, дала сестра їсти, а хата так недалеко від клубу, видно – то зима, біжить Вугрин. Він любив випити, Михась, сестри чоловік, теж любив випити, а вже раз завклуба, то державний муж совєтський, і біжить Вугрин сюди. Мені нема куди діватися, Михась каже, ти бери книжку і ставай за пічку. Став, читаю. Прийшов Вугрин, "привіт-привіт", сідає, ну, давай, Михасю, вмажем. Той дістає пляшку, випили раз, випили другий, а Михась музикант, грав на кількох інструментах, у тому числі на кларнеті, вже трохи підпили, каже Вугрин, ану, заграй, я хочу танцювати.
— А що ти будеш…
— Гопак…
Михась заграв, цей пішов танцювати, і коли зробив коло, побачив мене. Побачив, що я стою, налякався страшно, подумав, що то якась засідка.
— А це хто… А це хто…
А Михась каже:
— Та то Рузин брат, Богдан…
— А що він тут робить?..
— Та, бачите, стою, грію спину, читаю…
— А… Ну-ну… Читай-читай…
Він міг мене відправити в Сибір. Після цього я трохи змінив думку про нього. Закінчив сьомий клас, сестра каже:
— Йди, поступай у музичне (нині Січинського),
бо там – здаш добре, дають стипендію.
І я пішов поступати, в школі вчився не на відмінно, а так, посередньо, здав три предмети, дві четвірки й п‘ятірка, виявляється, є ще музичні здібності. Приходжу, там, де приймають екзамени, співають, щось грають, ну а я що: бачив кларнет, бачив трубу, бо Михась грав, бачив скрипку, цимбали, баян. Зайшов, сидять за столом троє, один у центрі в білому піджаку, два по боках. "Добрий день-добрий день".
— Що ви нам приготували…
Кажу, я нічого вам не приготував. А поступаю на народні інструменти. Стоїть біля них рояль, піднята кришка, перший раз у житті бачу. І той, що в білому, вийшов і каже:
— От я зараз вдарю по клавішах, ви маєте
сказати скільки чуєте звуків…
Вдарив, я почав вгадувати.
— Добре, а що ви можете заспівати…
Я почав "Ой у лузі червона калина", коли дійшов до "…чогось наша славна Україна зажурилася…", кажуть: досить, досить, досить…
— Досить! Ідіть…
Не пройшов, музичні здібності.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апостоли правди, Приймак Володимир», після закриття браузера.