Читати книгу - "Апостоли правди, Приймак Володимир"

У Василя таким був поет комуністичної доби, а згодом народний депутат Петро Осадчук. Він написав рецензію на збірку "Зимові дерева", яка послужила доказом неблагонадійності Стуса. Був такий цербер і в мене. В часі між тюрмами мав нагоду зустріти один Новий рік з Григорієм Чубаєм, ім‘я якого гриміло як автора поеми "Вертеп". Мені він подарував її в рукописі, який під час обшуку вилучили як речовий доказ моєї антирадянщини. Ця поема пройшла у вироку як один з пунктів звинувачення. А щоб звинувачення стало доказом, на суді і під час слідства треба було рецензії, яку і дала тодішня завкафедрою педінституту Любов Кілініченко. Після тюрми я, придбавши якось журнал "Україна", знайшов там поему Чубая, без купюр слово в слово. Пішов у педінститут, зайшов трохи здалека, представившись редактором самвидавського журналу, відомого тоді в області, "Карби гір", до редакції якого входив також Тарас Мельничук, Князь роси. Кажу їй:

— До нас, у редакцію, звернулася людина,

яка за цю поему просиділа десять років у криміналі, чи справді тут, на ваш, звичайно, погляд, є щось антидержавного…

Глянула на журнал, перечитала.

— Та ні, нічого антидержавного,

високопоетичний твір…

— Але ця людина, яка звернулася до нас,

стверджує, що це ви дали рецензію, що твір антидержавний…

Додав після паузи:

— Цією людиною був я…

Вона зблідла.

— Та, знаєте, такий час був, вимагали, я на

багатьох писала, в тому числі на Павличка…

Схопилася за серце, я дав води, трохи відійшла.

— То ви це будете друкувати?..

— Так, неодмінно…

А це вже падав Союз. Просила ще принести текст для ознайомлення, я приносив, але вона була в лікарні, так більше й не зустрілись. До першого арешту, в 72-му році, в Брюсселі, вийшла друком поетична збірка Василя Стуса "Зимові дерева".

— Краще б не видавали…

Василь часто заводив про це бесіди. Він був проти, не хотів звідти подачки. Небагато мав я з ним зустрічей, хіба ті, що згадав, не так часто ми розмовляли, але з усього лишилося світло, як від першої зірки на небі.

8.

А в одній камері сидів з Олесем Бердником. Олесь був членом Гельсінської групи, з перших початків, але з ним бавились, бо він письменник, а, знаючи, що любить ще солодке життя, чекісти практикували. До того я сидів з Шумуком, але його забрали в лікарню, виразка, лишився сам. У щиті була від цвяха дірочка, з якої проглядався прогулянковий дворик. І от одного разу бачу, ведуть здоровенного хлописька, сивого. Знав його лише з розповідей мого "друга" Ковтуна, який свідчив проти мене там, на волі.

— Ти знаєш, приїжджав до мене Бердник,

сорок днів нічого не їв, але як довелося йти на Говерлу, то він першим зійшов…

Далі кияни говорять.

— Бердник коли по Хрещатику йде, то всі

зупиняються, а як заходить у тролейбус, то всі встають…

А в більшовицьких газетах писали про нього: "Прийшов високий чоловік читати лекцію, і перш ніж розпочати, підняв очі та палець догори і сказав: а все ж таки він там є…" А ще в нього якийсь там особливий берет був. Таким він жив у моїй уяві. "Чаша Арміти", "Золотий корсар", індійська філософія, для нас то було новим словом, написано гарно, уява спрацьовує. Я бачу водять одного, а раз водять одного, то в ізоляційній камері сидить. А КГБ на той час ми вже змусили рахуватися, що не з ким він хоче, ти будеш сидіти, а з ким узгодять з тобою. Днів зо три ходив Бердник по дворику, а потім Чепкасов, кагебіст наш, викликає.

— Данило Лаврентійович сюди вже не

повернеться, а тут земляк ваш з України…

Починаю грати з ним, аби він не помітив, що і я хочу, щоб дали до мене в камеру Бердника, бо в таких випадках кагебісти люблять зробити навпаки.

— То ще залежить, який земляк…

— Та писатель, писатель…

— Ну, писатель…Писателі також бувають різні…

А вони знають, що Бердник фантаст.

— А… Фантаст… І фантасти бувають різні…

Але погоджуюсь.

— Нічого, місце в камері є, давайте…

Мене привели в камеру, через хвилин п‘ять приводять його, поставив матрац.

— Будьмо знайомі…

— Будьмо знайомі…

Камера маленька, один ходить, другий мусить лежати. Ну, а по-нашому, за тюремним статутом, прийшов новенький, старший в‘язень повинен ознайомити зі всіма порядками. Кажу:

— У нас закон: якщо тебе адміністрація

викликала, то ти приходиш і кажеш, чого хочуть.

Оголошуєш протест, наприклад, голодовку, то мусиш це узгоджувати з іншими політв‘язнями, в неї легко ввійти, але вийти важко. Адміністрація не швидко буде виконувати вимоги, а їсти хочеться, дискредитує, коли знімаєш голодовку, не добившись результату. Листа отримав, маєш казати, кагебіст викликав, маєш казати, якщо хворий, маєш казати, я тебе маю нагодувати…

А в мене такі подушечки були – цукерки, на чотири рублі можна було купити, крім норми.

То ми щасливі були, взяв чотири штуки, склянку чаю можна було випити з хлібом. Для чого все це робили ми? Не тому, звичайно, що не довіряли один одному, а збирали і вивчали інформацію. Кагебісти ставили питання, ми ж прогнозували, яку вони переслідували мету.

— У нас так заведено, узаконено в‘язнями…

Сказав йому насамкінець.

— Ви повинні це знати і передати іншим. Все

ясно?..

— Все ясно…

І я йому:

— Олесю Павловичу…

А він мені:

— Не називайте мене Олесем Павловичем!..

— А то чому?..

— Називайте мене "пане Олесю"…

— Та то є дуже добре, в нас, на Заході, саме

так заведено, але східняки наші, патріоти зі Східної, часом хочуть по імені і по батькові, "пане" то "пане", мені навіть приємніше…

Ось така в нас відбулася бесіда установча. Але я помітив, що слухав він неуважно, може здалося, подумав. Він про себе розповідав, хто там удома, листи мені читав, які приходили, мав мати перше побачення. Пише листа додому, до дружини, аби вона приїхала, але без дитини. А дитина мала три рочки, оця Громовиця, він ще пояснював чому таке ім‘я, бо він ніби ще дохристиянський українець. Кажу йому:

— Та як то без дитини, хай приїде, побудете

з нею, то три рочки, цікаво…

А він:

— Все, я вам більше читати не буду…

— Та не читайте, я просто висловив думку…

От полягали ми, він внизу, поступився йому місцем, я вгорі на нарах, світло вимкнули, Олеся потягло на фантазії.

— А, знаєте, ось так відкриваєш морозилочку,

а там пляшечка, така інеєм покрита, сальце там, ковбаска, і береш ти ту пляшечку, відкриваєш, а воно "буль-буль-буль-буль…"

— Пане Олесю!..

Кажу йому.

— Не говоріть про це голосно, нас

підслуховують, про "буль-буль" треба було думати перед тим, як вступати в Гельсінську групу. А вступили, нема тут "буль-буль", тут використають ваше "буль-буль" для того, щоб спокусити, як почують, що ви це любите. Не злізуть з вас…

І одного разу ми так сидимо, а робили до прасок залізка: реле, вилка, шнур – усе привозили окремо, мали зібрати і видати готову. Відкривається камера, мєнти:

— Ребрик! На виход…

Пішли по коридору, а я знав усі ті кабінети, дивлюсь, відчинені двері кагебіста. Заходжу. Під вікном стіл, на столі коньяк, закуска, цитрусові. За столом лисий такий, років 50, раніше не бачив, хоч знав практично всіх: прибалтійських, вірменських, наших. Мені залишалося півроку до заслання і перше, що подумав, це – провокація. Тому, як лиш переступив поріг, кажу:

— Політв‘язень Ребрик прибув…

А він встає з-за столу.

— А я вас не викликав…

— Та як ні…

Кажу йому.

— Ви ж знаєте, що сам я не прийшов…

Він тоді в коридор, цей лисий, за прапорщиком, звідти аж два біжать.

— Ти кого мне привел?!. Я говорил Бердника…

А Бердник-Ребрик, для них усе одно, прапорщик і переплутав. Мене відводять, його забирають. Сів, кручу ті залізка, а робота ніяк не береться. Накритий стіл, перше, що бачу за роки ув‘язнення, не можу дочекатися, коли той Бердник прийде. Пів на п‘яту його приводять, о п‘ятій зйом. Сів, крутить і ні слова. Хвилин п‘ять, десять, тоді запитую:

— Пане Олесю! Що то все значить?..

— А що ви маєте на увазі?..

— Коньяк, ковбасу, апельсини…

— А ваше, — каже,— яке діло?..

Кажу:

— Так, якби ви не були українцем, не були

членом Гельсінської групи української, то я не мав би діла, але ми з вами сидимо за одну справу: я за Україну, ви за Україну, ви в гельсінськім процесі, я в гельсінськім процесі. Ви, може, активніший, бо ви письменник, але приїжджала до мене дочка, мені не дозволили жодного цукерка! Жодного цукерка, — кажу, — не дозволили взяти! А вам коньяк і апельсини…

Але починаю говорити вже з притиском. Камера маленька, навпроти кімната охорони, вони вважали нас за небезпечних. І він тоді встає, натискає на дзвінок. Вони відразу скочили, двері одні з ґрат, другі суцільні, ці відкрили.

— В чьом дєло?..

— Ви мене з цим бандеровцем посадили…

Каже їм.

— Я чесний совєтський чоловік, а вони

продалися американському імперіалізму!..

Я, правда, не втримався, заїхав зліва, він лиш яйкнув.

— Яй!..

9.

З Левком Лук‘яненком ми познайомилися в дванадцятому лагпункті на Явасі. Привезли туди в серпні 67-го, поки адаптувався, поки призначили в бригаду. Йду на розвод, пропускають у робочу зону, до мене якраз тут він підійшов. Знав про Лук‘яненка з розповідей, старі в‘язні, колишні упівці казали, що тут є юрист, ціла група була їх суджених у Львові в 61— му. Дивиться на мене, вусатий такий, і я подивився. Тоді підходить і запитує:

— То ти, Богдан Ребрик? То тебе привезли?..

— Так…

— А я – Лук‘яненко, я зі Львова…

Він мене ще запитав:

— А в Станіславі вас таких, як ти, багато?..

У мене попереду було три роки, а його десь дуже скоро, в межах місяця, забрали в криту тюрму, присудили поміняти режим з суворого на критий, забрали у Володимирку. А за той місяць час від часу здибалися, ділилися враженнями від газет, від подій, від минулого. Ми вже попали другий раз, сидимо на Сосновці, рецидивісти, а він тільки звільнився і приступив до створення Гельсінської Групи. Створили, і їх відразу переарештували. І привезли до нас, на Сосновку. Тут уже ми зустрічалися в робочій зоні майже щодня, він шліфував на жорнах кришталеві люстри, я відвозив відходи і час від часу пересікалися. Там, біля тої камери, був невеличкий, десь 6 на 5, дворик, обгороджений довкола й зверху, де можна було походити і подихати. Тоді я зауважив, що Левко – дуже порядний чоловік, дуже щира людина, але занадто довірливий. За це він розплатився перший раз там же, в лагері. Що Лук‘яненко довірливий, як мала дитина, знали і чекісти.