Читати книгу - "Апостоли правди, Приймак Володимир"

Питаю:

— То твої?..

— Ні, я лише привожу і складаю їх тут…

— А я можу їх взяти?..

— Ну як ти їх візьмеш? Через місяць завгосп

піде у відпустку, а мене тоді на його місце лишають, тоді прийдеш і візьмеш…

Прийшов, коли він став завгоспом, піднявся на горище, набрав книжок і почав усе це вдома читати. Маю 70 курсантів, 1963-1964-й, розпочалися бунти робітників проти голоду, проти нужди, кровопролиття в Новочеркаську. Я вже слухав західні радіостанції і дуже хотілося, щоб і мої хлопці, яких навчаю, також дещо знали. Приніс "Історію війська українського", а там портрет Петлюри на всю сторінку, він так стоїть, тризуб у нього на рукаві, ніби хизується ним. Дуже хотілося, щоб це і мої хлопці побачили, що це є тризуб, що це Петлюра. Я книжку розкрив на цій сторінці і тримаю на своєму викладацькому столі. А до цього вів з ними розмови, хлопці, ви йдете в армію, а ось у Новочеркаську розстріляли 300 чоловік. Там люди пішли добиватися, бо не мають грошей на хліб, а на них кинули солдатів і солдати перебили їх. В армії вас пошлють кого в Казахстан, кого в Узбекистан, кого в Приморський край, кого за Урал, щоб ви кожен мали "Кобзар" з собою. А якщо вас будуть змушувати отак, як це в Новочеркаську, не стріляйте, бо це гріх, Бог покарає, якщо піднімете руку на простих людей. Говорив я дуже обережно, але довколо було багато стукачів. Одного разу, а був уже серпень 66-го, курсант, що запізнився, викликав мене в коридор. Був напідпитку, що насторожило, бо раніше такого не траплялося.

— Мій батько говорив, що про вас іде розмова

в КГБ…

Сказав курсант.

— Запитував, що там за вчитель у вас, що веде

націоналістичні розмови…

Батько цього курсанта, колишній полковник КГБ, на той час перебував уже на пенсії, але працював директором ринку в Калуші. З того уроку своїх хлопців відпустив. Поїхав до Івано-Франківська, поховав усі ті книжки, повернувся до Калуша. Був жовтень, а 6 лютого за мною прийшли. Десятого мої хлопці мали складати екзамени, три дні залишалося до випуску групи, брали мене в Івано-Франківську. Приїхало троє їх, Рудий, він у мене був слідчим, донині ходить тут, тепер він великий патріот, націоналіст, у КУНі, двох інших не знав. Протримали увесь день, увечері відвезли в КПЗ.

— У нас на тебе матеріали, курсанти пишуть…

А й справді, хлопців-курсантів викликали кожного, хоч їх там попереджали мені не казати, 63 – сказали, семеро – ні. Ці семеро і свідчили проти мене. Заарештували, засудили, на перший раз дали три роки, стаття 62-а, частина 1-а, КК УРСР. Відправили в Мордовію, 11-й табір, Явас, центр Дубравлагу, 54 кілометри залізниці, що починається з Потьми, а закінчується в Барашево. Знаменитий фільм "Путевка в жизнь" — перший озвучений совєтський фільм, що починається словами "… від Потьми до Барашево 54 кілометри…" Цей фільм як нині пам‘ятаю. Тих 54 кілометри – лагер на лагері, більше нічого там немає. Лагеря з обох боків, перша совєтська новостройка. По середині цього апендициту, що йде у мордовські болота, посьолок Явас, найкрупніше містечко тут, чи селище, де три зони, лагеря. Перший – чоловічий побутовий, другий – жіночий, і третій – наш, політичний. Був меблевий комбінат. Завозили в зону зрубані в лісі дерева, а вивозили готові гарнітури. Робота була поставлена суворо, працювали результативно. Що мене особливо вразило на перших порах, коли прибув у Дубравлаг, що потрапив неначе в парк. Квіти, люди спокійно ходять, доріжки викладені. Все це зробили політв‘язні, бо вони по-особливому любили життя і дорожили ним. І навіть лагер прикрашали. Найбільше було, звичайно, наших партизан. Зона, бараки, обнесені парканом, суворий режим, а куди не підеш – всюди українці, як якесь українське село. Розповіді про минуле, про операції УПА, про оунівські політичні акції. Святкували всі свята, співали пісні. Пісні були причиною, щоб збиратися. Всі свята наші – політичні і релігійні, про релігійні вже й кажу, їх ніхто не забороняв, за політичними, то, звичайно, чекісти придивлялися. В цій атмосфері, в цьому спілкуванні відчув щось і таке, чого не міг відчути на свободі. Хто мене перший зустрів тут з політв‘язнів, так це Михайло Зеленчук. Підійшов, запитав звідки. Відповів.

— Так ми ж земляки!.. Я – з Надвірни…

Запросив на чай, допоміг переодягнутися в зеківське, провів у барак. Повернулися всі з робочої зони, на мене зиркають, але ніхто не підходить. Урвався терпець у Михайла Вітра, вхопив за руку, відтягнув убік.

— Ти бачиш, що ніхто не підходить…

— Та бачу, лиш не знаю чому…

— А тому, що зв‘язався ти з зрадником,

Зеленчук працював на ЧК, поздавав багатьох, у тому числі Твердохліба…

Зеленчука в лагері бойкотували, з ним ніхто не розмовляв, хто не дотримувався, того також бойкотували. Так вперше в лагері побачив зрадника. Це було тяжко, до того мав усіх їх за героїв, а правда виявилася іншою.

3.

Ще під час першого арешту, коли підписав

218-ту, що слідство завершилося, почав знайомитися з матеріалами і на очі потрапили характеристики з військової частини. Були вони позитивними, нас першими в Союзі навчили дозаправляти літаки в повітрі. Вже потім, коли повернувся в полк, навчав цього інших, знали мене в авіації мало не всього Далекого Сходу. Був секретарем комсомольської організації, ніхто там не міг повірити, що пішов я таким хибним шляхом. І ось, минуло три роки мого першого тюремного строку. Приїхав до Івано-Франківська, не прописують, ніде на роботу не беруть. Колишню викладацьку заборонили на п‘ять років, знав, що навічно, поки буде більшовицький режим. За великим знайомством влаштувався вантажником на базу. Тягав мішки, цемент, фарбу, а заодно, ввійшов в апетит, займався політикою. І відчув навіть, що в цих моїх поглядах немало хто мене підтримує. Приятель, який був тут начальником, зробив мене роз‘ їзним товарознавцем, ввели таку посаду, перевіряти по магазинах, чи є всі ті товари, що на базі. А насправді я займався залізницею, широке поле діяльності – диспетчери, вагарі, багато людей і купа часу. Ходив і вів серед них антирадянську пропаганду, поки чекісти не засікли. Воювали зі мною років, мабуть, зо два. Звільнили директора, призначили іншого. Інший також став на мій бік. Дали третього. Третій клюнув, бо це був їх чоловік. Почав тероризувати, я розрахувався, пішов на меблеву фабрику меблі вантажити. Наприкінці грудня 73-го пішов на меблеву, а 23 травня 74-го мене арештували. 62-а, частина 2-а, злісна антирадянська націоналістична пропаганда. В листопаді судили, 7 років особливого режиму і 3 роки заслання. Визнали рецидивістом. Привели, кинули. Я ліг на нари. Цілий день не їв. Лампочка в такій ніші, а ніша сіткою загороджена, від сітки тінь падає на стелю. А сітка не була прямокутна, а така якась вигнута, і то таке враження, що нібито страшно багато людей. Отак руки-ноги розкидані, мертві лежать, отака в мене асоціація. Дивлюся на цю стелю, а там спочатку великі, а потім ніби все менші фігурки, ніби людські тіла мертві. І я так собі думаю: "Отам, у тому кінці, десь там ти, Богдане, будеш лежати…" В Києві везуть у лагер, а я нормально одягнений, як взяли, так і везуть по етапу. І от перша пересильна тюрма, величезна камера чоловік з на сотню, страшна, грають у карти, палять якісь коци, варять чай, бозна-що, одягнені, роздягнені, наколоті. Коли ввійшов, вони відразу прикинули, що добре вдягнений, питають:

— Какая статья?..

— 62-я…

А вони не знають, що це, знають усі кримінальні статті. І один такий, мабуть, пахан їхній, Ноздря.

— 62-я, ето что… Да гоніт мужик…

А він має закурену сигарету з махорки, Ноздря цей, і до мене:

— Ти чєго?.. чєго…

І мені в лице цією сигаретою. А мене щойно завели в камеру. І я йому ладую в ту сигарету, він її мало не проковтнув. Вони на мене, шестьорки його. Пахан підскочив, розігнав їх, зупинив і почав зі мною говорити. Перетворився потім я на їхнього друга, правда, в мене було що їсти, ділився.

— Давайте, їжте, бо все одно заберуть…

Цей конфлікт виник випадково, а були й сплановані. Бився з чекістами, і діставав, бо їх багато. Москва робила все, щоб заперечити, що політв‘язні як такі існують. Коли ми пробили ту стіну, по цілому світу пішли публікації, в тому числі Стусові, КГБ з шкіри вилазив, щоб дізнатися: звідки, канал. Особливо боліло їх, що все виходить з "крейсера", як кагебісти називали Сосновку, бо ми, як моряки, були в смугастому. Час від часу брали на перевиховання, є така практика, відома ще з повоєнних років, "бий сам себе", розкайся, визнай вину, навіть тоді, коли її нема. А тут ще почали шукати шляхи виходу інформації. Мене двічі возили в Івано-Франківськ і відкрито казали, чого вони хочуть. Хочуть знати канал. У другому арешті ніде не визнавав вину, це навіть у вироку записано. А вони вимагали, щоб я сказав: вибачте, помилявся, засуджую свою антирадянську діяльність і більше цього робити не буду. І двічі мене возили в Івано-Франківськ, бо почав з ними трохи грати, хотів довідатися, чого вони хочуть, і навіть познущатися з них. Та і цікаво було поїздити трохи, час скоріше йде. І ось привезли вони мене перший раз, був червень 77-го, питання поставили руба: нам відомо, що ти знаєш схему виходу інформації з лагеря, нам не треба казати хто і скільки, нам треба – як. Ти нам інформацію – ми тобі свободу. І я навколо цього почав з ними грати.

— По-перше, хто ви такі… Ви є КГБ, то що, КГБ,

якщо захоче, то посадить, а захоче – то випустить?..

І на це їм відразу письмову заяву, що в СРСР КГБ є головним господарем країни: захоче – посадить, захоче – випустить.

— Якби ви мені казали десь на рівні

Щербицького-Федорчука, то я ще, може б, і подумав, а так, вам сказали посадити Ребрика, ви його посадили, скажуть застрелити – застрелите, скажуть випустити – випустите…

Ось таку я затіяв з ними гру: про канал виходу інформації знаю, але вам не скажу, бо який дурень ламає гілку, на якій сидить. Відвезли мене назад у лагер, опрацювали позицію, що нібито я хочу лише до вищого начальства. Сімдесят восьмого, знову на літак, і знову везуть сюди, з гарантією, що Федорчук дає згоду, Щербицький, Ляшко, ввійдуть з пропозицією до Президії Верховної Ради, вона послухає. Дійшов до Андропова, возили на Луб‘янку, було запевнення найголовнішого шефа: так, усе буде зроблено, як обіцяли, тільки інформацію.