Читати книгу - "Апостоли правди, Приймак Володимир"

А про Лук‘яненка шумлять на Заході, всі його там знають, передаємо через гельсінські групи. І чекісти хочуть компрометувати. Поруч сиділи кримінальники, які жили на таблетках, програвалися в карти. Тоді, аби не вбили там, як такого, що програвся, від руки писали листівки "Долой Леніна!", "Долой Сталіна!", їм давали строк, до нас приводили, політичний, зі статтею. І от таких ЧК використовувало проти нас. Прислали такого Федоренка, він з Чернігова сам, по коридору нібито його ведуть.

— Сякі-такі чекісти, я приїхав з Чернігова, я вам

голови поскручую за мою Україну!..

Кричить так, аби Лук‘яненко почув. Почув і відразу:

— Давайте мені Федоренка в камеру! Давайте

мені, це мій земляк!..

А чекісти теж так відразу не дають, бо знають, що можуть погоріти. Трохи постояли в "позу", потім дають Федоренка. Але готують його на провокацію: приносять таблетки, приносять чай у торбі. А одного разу щось три дні чекіст не приходить, не приносить. А він – наркоман! Бере газети, обкладається ними, підпалює на собі. Але поки не пекло, то він терпів, а як трішки припекло, погасив. Прапорщики закликали чекіста, як вимагав Федоренко, прийшов, непоганий хлоп, до речі, майор. Прийшов і каже:

— Бачиш, тут у мене є таблетки і чай, але тобі

не дам, пиши, що це тебе Лук‘яненко змусив підпалитися…

І той наркоман сідає, пише, що це за вказівкою Лук‘яненка він підпалив себе. Той, хто знає Лук‘яненка, нізащо не повірить, ніколи не піде він на такі речі. Але тому, хто сказав, що він за Україну, останню сорочку зніме. І тоді ця чекістська заготовка спрацювала. На виборах, коли йшли в 90-му, "Прикарпатська правда" тоді ще писала, що Лук‘яненко змусив одного там у лагері підпалитися. В листопаді 1989 року, коли вже всі ми, хто залишився живий, вийшли на волю, привезли з Кучино прах О. Тихого, Василя Стуса і Ю. Литвина. Хоронили їх там, у Кучино, на тих цвинтарях зеківських, а у 89-му перезахоронення було в Києві. Після ми, політв‘язні, зробили невеличкі поминки. На цих поминках Левко підійшов до мене.

— Богдане, підходять вибори…

А це вже партія прийняла рішення, що вибори відбудуться на альтернативній основі, можна буде висуватися. Він у Седневі Чернігівської області, повернувся із заслання.

— Там, у Седневі, я не пройду, зробіть щось,

може, в Галичині…

Це було в п‘ятницю, домовились, що приїде в понеділок до нас. Приїхав, я провернув там, як-то кажуть, усю роботу в Народному русі, був членом Ради, прийняли рішення, що Лук‘яненко йде по Долинському округу. А по Долинському йшов Волковецький, він дуже налякався, що не пройде, почав бунтувати. Я мав іти по місту, але, думаю, він є Левко Лук‘яненко, повинен бути в парламенті. Уступаю йому міський, він іде по місту, я – по Тисмениці. Звичайно, ні він, ні я ніколи не думали, що виграємо вибори. Думали, йдемо заради того, щоб з людьми поговорити. Я приготувався, що Левко буде жити в Івано-Франківську, вести передвиборну агітацію. В мене тут приятель, пілот аеропорту, мав квартиру-малосімейку, а мешкав в Опришівцях у тещі. І ту свою однокімнатну віддав нам. Друкувати листівки, робити політичні документи, домовився, що і Левко там буде мешкати тих два місяці. Приходь тільки, мийся, роздягайся тай спи. Ну, а вдень працюй. А всі наші політичні збори, серйозніші заходи проходили у Володі, недалеко, в центрі міста. Наші люди, він – з Різдвяного, вона – з Дубівців біля Івано-Франківська, гарна сім‘я така галичанська. Особняк, ми виставляли там двох хлопців на вулиці і все було добре. Для мене принципово важливо було, щоб не якась там школа чи ЖЕК висунули Левка Лук‘яненка, а щоб серйозна організація чи підприємство. Був у мене добрий знайомий, Ігор Дащенко, східняк, який очолював профспілку на Позитроні. А познайомилися ми у Вікторові, коли проводили перший мітинг, могилу, де загинули бандерівці, висвячували. І на тому мітингу підійшов Дащенко, сказав, що хоче працювати з нами.

— Але в мене проблема, дав підписку, мені

дали псевдо "Данко", нікого не закладаю, звичайно, але вони вимагають і не маю куди подітись…

На чомусь його підловили. Кажу:

— Ну раз уже признаєшся, то ніякий ти не

сексот…

І Ігор тримався біля нас, він навіть потім міську організацію УРП очолював. І ось цей Ігор, щоб виправдати довір‘я, яке йому виявили, сказав, що профспілка Позитрону висуне Лук‘яненка. Оцей клуб, де зараз магазин 555, там був позитронівський клуб "Сучасність". Я привів Лук‘яненка, прийшли всі угеесівці, чоловік дванадцятеро, адміністрація зібрала повний зал робітників. Пропустили тільки нас двох, я представив, розповів про себе, розповів про нього. Про себе коротко, про нього – ширше, на "ура" все було сприйнято, з п'ятої до десятої вечора вели розмову. Активно задавали питання.

— От ви в тюрмі сиділи. Що зробите, як владу

захопите?..

— А як ви таким патріотом у Чернігові стали?

Як би ще тут, в Івано-Франківську чи Львові, то ясно, а як там?..

— Чи справитеся, чи маєте сили?.,

Питання були всі по ділу, не було такого пустодзвонства, як то тепер, ні з однієї, ні з другої сторони. Я відчував щирість людей, навіть і в тому, що хтось підозрював, що він зі Сходу такий великий патріот. Ми завершили, була десята. Володя запросив на вечерю, затрималися до першої ночі. Пішли розмови, сидить багато людей, і наші угеесівці, і сусіди навіть поприходили, бо то є Лук‘яненко. А автобуси тоді ходили до першої, вийшли, Володя, його дружина, всі ми, автобуса нема. Постояли хвилин десять-п‘ятнадцять, тоді Володя каже:

— Та що ви будете їхати, та будинок, ади,

другий поверх пустує…

І Левко вернувся. Домовились, що в дев‘ятій приходжу, оформляємо довірених осіб, пишемо план як будемо проводити агітацію. Дружина Володі працювала начальником експериментального цеху на швейній, Володя – заступником директора на галантарейній фабриці. І вони, як начальство, йшли на роботу на пів восьму. Приходжу на дев‘яту, тисну на дзвінок, чекаю, що Левко має відчинити, не відповідає ніхто. Вже зібрався піти, вибігає дружина Володі. Червона, як галунка.

— Богдане, ходи…

Я зрозумів, що щось тут сталося. Ввечері після чергової агітації, кажу:

— Левку, ходи, я тобі квартиру приготував…

А він не хоче, хоче бути тут. А, крім цього, Володя, йому навіть приємно було, що є конкретна політична робота, що на своїй машині буде возити Лук'яненка, і він заохочував:

— Хай Левко буде в мене…

Коли я побачив, що буде біда, почав застосовувати всі сили впливу. Спочатку просив, потім сварити почав. А сам собі думаю, закінчаться вибори, та й він поїде, на тому й станеться. Тим часом ми виграли, і він, і я. Радіти б, а вже й не радий, думаю, що маю робити. Коли приходив до їх родини, то було свято, кидали роботу.

— Приїхав Богдан…

Любили поговорити, тато, мама. Я опинився в страшенній ситуації, знав, що Володя дуже крутий. Він великий трудяга, ґазда – в нього нутрії, кролики, сад, шиє пальта, костюми, заробляв гроші і вмів берегти. Дружина Володі більш щира така, але не тринькала, добра кравчиня. І ось вона пішла, кинула чоловіка, сім‘ю, перебралася до Левка в Київ. Під Верховну Раду приходила і його перша, але він жив уже з цією, другою. Приїжджаю на округ, а приятель каже:

— Слухай, здибав Володю, казав, що написав

про вас усіх, найбільше на Лук‘яненка, і надрукує все у "Радянській Україні"…

І це мене змусило піти до нього, піти й просити. Страх пропав, думаю, використають більшовики. Взяв пляшку, приходжу, а він щось там на господарці. Побачив мене, так знову голову відвернув, і каже:

— Ади, ще один патріот задрипаний…

Голосно так, ну, а я потихеньку, потихеньку сів біля нього, пси в нього страшні, але вони мене знають, не гавкають. Закликав його до хати і почав казати.

— Я давно в тебе не був і кажу так як є: себе

почуваю винним, бо я привів його сюди. А не заходив, бо все думав, що виправлю ситуацію, а вже згодом, знаючи тебе, боявся, що вріжеш межи очі…

Це він добре сприйняв, і вже в кінці, в самому кінці, питаю його:

— Я чув, що ти хочеш щось там друкувати…

— Так, буду писати, про вас усіх, буду писати!..

І бере, знаходить газету "Радянська Україна", де є інтерв‘ю з Лук‘яненком, дає мені.

— Ти подивися, на хрена він це говорить?!.

А там, у тому інтерв‘ю про що йдеться не читаю, а тільки те, що він мені показує. Журналіст різні питання задавав, і тут ще якесь,

а Лук‘яненко каже: "Все, це останнє, я більше не маю часу, бо мене вдома чекає молода дружина…"

— На хрена він оце говорить…

— Ну, — кажу,— бо вона для нього молода…

Йому було 62, а їй 47, то я старався на жарт перевести. Але Володя страшно злий.

— Буду писати! Про вас усіх, буду писати…

— А ти впевнений, що вони надрукують?..

А сам дивлюся на нього.

— Ти напишеш, а вони не надрукують…

І тут, як нині пам‘ятаю, відчув, що він не напише. Чомусь упевнений, що на нього подіяло, що він напише і це буде просто компромат чи на Лук'яненка, чи на котрогось з нас. І це його, напевно, стримало. Він же також великий патріот був, то не така собі шантрапа, розумів те, що робить, чому робить. Спочатку гору брала ревність, через край зашкалювали емоції і злість. Але писанина та не з‘явилася.

10.

19 серпня 1991 року я перебував у відпустці в Івано-Франківську. Вранці о 7-ій зателефонував племінник з Ямниці.

— Стрию, ви вдома?..

— Вдома, а де ж…

— Ви знаєте, що в Москві переворот?..

— Не знаю, я сплю…

— Вставайте, включайте телевізор…

Встав, увімкнув. "Лебедине озеро", танцюють лебеді. Почав слухати, що твориться. Через якийсь час там передали про створення ГКЧП. Думаю собі, чому ж тоді я не заарештований чекістами? Вони мене знають, знають, де я живу, та раптом нікого нема. Мабуть, помилка якась у них вийшла, накладка, і я, думаю, передзвоню, буду шукати, в першу чергу, депутатів нашого парламенту, наших, івано-франківських. Зателефонував Волковецькому. Нема. Зателефонував Чучуку, нема. Один Дума виявився на місці, решти – нема. Питаю, що будемо робити.

— Йдемо в адміністрацію…

Прийшли, знайшли одного Павлика, голову адміністрації. Яковини, голови обласної ради, нема, і ніхто не знає де. Круцика нема, він очолював тоді "Меморіал". А у Львові вже прийняли заяву по ГКЧП, Львівська обласна рада, там Чорновіл. Тут нас троє, Павлик, Дума і я. Зробили до людей звернення.