Читати книгу - "Апостоли правди, Приймак Володимир"

Народився в 14-ому, коли Ірчан пішов на Першу світову, ще усусом, не був ні вченим, ні письменником, простим робітником у Чигирині, там де Шевченко й гайдамаки. Такий же хлопчик, дитина майже, стрівсь на фронті, коли Ірчан стояв уже за червоних, на Волині, в 20-ті, виглядав на п'ятнадцятилітню ніжну дівчину, аніж вояка, як він писав, все однаково лагідний, все усміхнений. Був же насправді Фроїм, але не признавався, бо євреїв дуже б'ють, казав Василь, православних не б'ють, а євреїв б'ють. Він також ніколи не ходив молитися до синагоги, бо православні хлопці казали, що єврейський бог не правдивий. Пішли вони в розвідку, їх п'ятеро, підсунулись тихцем на берег і чатували. А потім сонце висушило ранковий туман і зарисувалася ворожа лінія, хотіли повернутися, та застрочили скоростріли, кіннота лавами об'їздила село і треба було дати знак своїм.

— Я перебіжу!..

Крикнув Василь.

— Уб'ють...

— Ні, мене не вб'ють...

І Василь вихилив голову з рова, потім виплигнув на берег. Грюкнув вистріл, Василь випустив рушницю з рук, закрутився на місці, як млинок, і повалився в рів. З голови дзюрчала кров і заливала очі.

— Він не поміг...

Розривав на грудях сорочку. Коли вони його ховали на другий день, то знайшли під сорочкою хрестик. На мотузочку. "Він не поміг", напише новелу Ірчан.

— Як давно це було...

Подумав, згадавши. Матвій Шавала стрінувсь узимі 15-го року в спаленому дотла "в воєнних цілях" бойківському селі Долинського повіту. В церкві, де вони збирались після боїв, щоб перепочити, Матвій збожеволів.

— Христос, де Христос?..

Він стояв на колінах на заболоченому порозі, а брудна жалюгідна санітарка над ним похилилася і ламаною слов'янською мовою його заспокоювала.

— Ти не пречиста?.. Ти-ти! Я пізнаю, Маріє! Мати сина спасителя! Де Христос? Скажи! Ти знаєш, а я не знаю...

Напише Мирослав Ірчан про Матвія, як їхав в Америку пристарати для жінки й дітей, аби жили як люди. Велика чотирикутна відливарня заліза, товпа безробітних метушилася, як загудів перший гудок, п'ялили очі у вікна. Появився голений чоловік, вдивився хвилинку в товпу, що ніби завмерла, і махнув пальцем.

— Ту.

Що означало два. З товпи кинулось десять.

— Я?

— Я?

Голений чоловік показав на двох здорових, Матвій Шавала міг панського коня підоймити, таким був замолоду, коли форналив. Чисто голий возив розпечений метал у цеху, розливав його у форми, хто спіткнувся та перекинув тачку, згорав на місці. Через багато років зустрів там литовців, казали, що тяжко працює, надривається на капіталіста, а нема справедливості.

— Не так маємо жити...

— А як?..

— Гуртуватися, читати книжки, товаришу Матвій...

Його вперше назвали цим словом. Матвій тоді ще запитав.

— А Христос?..

— Христос, Матвію, живе по сьогодня, а ім'я йому міліони працюючих... Їх гонять, мучать і розпинають на хресті...

Таким був гріх. Христос — не міліони працюючих, хоч гонять їх, і мучать, і розпинають на хресті. Христос є Христос. Його ім'ям не можна бавитись. Заголосив до конвоїра Бромберг.

— Хрис-сто-осс...

— Косишь, иль, правда, поехал...

— Христос...

— Да вот Христос...

Кивнув конвойний у бік єпископа, що по снігу йшов босий.

— А де товариш?..

— Да вот, товариш, всех впереди, товарищ Матвєєв!..

У лагері Медвежегорська, що справа під горою, їх поділили на п'ять груп, по одному заводили в окрему камеру, глушили колотушею, скидали в кузов, накривали брезентом, "бригада" сідала зверху, везли в ліс. Тут приходила черга Матвєєва, вже в розстрільній ямі утилізував патрони, стріляючи в потилицю. На п‘ятий день, коли лишилася остання партія, не били, не було сил, чи випити чого, а чи несила було пити, повезли так, не зв'язаними навіть. Упав в істерику маленький Меєр Бромберг, став на коліна, почав просити:

— Не треба... Я відпокутую... Не треба...

— Встань, дурак... Я что, на руках нести тебя буду...

І поволік його конвойний, залишаючи на снігу велику довгу розплугу. Стояв неподалік Василь Корбутяк, трибун, оратор, організатор Заболотівської першотравневої демонстрації.

— Єшем польська нє згінєла, алє згінуть мусє...

Постріляли тоді поляки, сім тоді полягло, а він стояв за Україну, соборну Східну й Західну. Тепер прийшла розплата звідки й не чекав. Подався Корбутяк, про себе ще відзначив Мирослав Ірчан, подався й почорнів. Підходив його час, перед очима стояла Ірка, донька священика з села Пістинь, красива дівчина із-під Карпатських гір.

— Андрійку-Андрійку! Зав‘яже ті світу та твоя політика! А я чоловіка би мала, діточок тобі бавила, непокірний мій легіню…

Так казала йому його Ірка. А ним волочила по світу людська кривда, правда, про яку повідали литовці, світова справедливість. Тато казав: "Я воду носити буду панам, а дітям дам школу". А куди завела ця школа? Підійшли два конвойні, взяли під руки. На коліна не став. Вдарили ззаду, підкосилися ноги самі, Матвєєв приставив дуло, на морозі воно було гаряче, не остигало. З голови, здалося, вилетів птах.

— І-і-і-і-р-р-р-к-к-к-а-а-а-а...

Вона не дала йому дітей, вона дала ім'я. Ірчан.

Цей край відтепер буде ходити за нами. В невеличкому сквері, поруч готелю, раненько чекали на Мовчана, колоритного чоловіка з українським прізвищем, а обличчям кавказця. Тусувались дівчата, помітно п'яненькі, Михайло ще присоромив:

— Та що ж це ви, дівчата, коли ще й коні не пили...

— О!.. Мальчики... Давайте знакомится...

— А я русская...

— Русская...

— А я белоруска...

— Алеся…

— А что сразу Алеся?..

— Алеся, Алеся, Алеся, как птицы кричат, как птицы кричат, как птицы кричат в поднебесье...

— А, "Верасы"...

— "Сябры"...

— Ну, да... "Сябры"...

— А по домівках чому не розходитесь?.. Батьки виглядають та місця собі не знаходять...

— Да вот гуляем, компанию не создадите?..

Надбіг Мовчан, став розганяти.

— З цими зв'яжись, залишать голого...

Дівчата не образились, поцілувались на прощання, тричі по-слов'янськи. Іван купався у водоспаді Кивач.

— Іва, дивись, аби ми не відлапували тебе де в Чорнім морі...

— Здаєси мені, що потік цей впадає в Біле, а не Чорне море...

— А там ти змерзнеш...

— Гадаєш, я тут упрів...

Відвіз Мовчан у храм на березі Онеги, де темно-сині хвилі впиралися в поріг і раз за разом поскрипували старі колоди. Молились, за наших всіх, хто залишився тут. Сказав В'ячеслав, що приходить тільки сюди, коли важко. Син у нього загинув трагічно. Як повертались, у селі показав на крутий берег.

— Там Єльцин пив з президентом Фінляндії, а я відповідав за рибу...

Тоді працював у федеральному міністерстві природних ресурсів.

— Мало не посивів за ту ніч, попробуй, щоб не ловилась…

— Була б загогуліна...

— Ой, ще й яка...

А до поїзда нас проводжала Лариса Григрян, що і тепер ще кров з молоком. Привіз її сюди ара-Ашот, що як Шарль Азнавур, такий увесь з себе, та от…

— Поматросил и бросил…

Живе з Іваном, "сверхсрочником".

— Ви бачили його, в оркестрі...

— Той, що з тарелями...

— Той-той...

— Я не люблю його...

Зізналась раптом ні з того ні з сього.

— Якби хто сказав зараз сідай, поїхали звідси, я б не задумалась...

Стояли біля поїзда, у вагони не запускали, провідниці звіряли квитки, лягав вечір, пані Лариса просила приїхати, але як стоять білі ночі.

— Вань...

Повернулась до Йвана.

— Останься... А?..

Іван розгубився.

— Ні-ні... Тільки не це...

По приїзді пішли до Голови, я поклав книжку, чернетку, "Апостоли правди", Голову зацікавило, перегортав, переглядав, читав.

— Рахунок...

До такого виявився я не готовим, Голова присоромив:

— Володя!..

— Дзвінок другові!.. Можна дзвінок другові?..

— Другові — можна...

На щастя, друг трубку взяв, на листку написав собівартість, помножив на ймовірний тираж, Голова пішов до піджака, витряс усе з внутрішньої кишені.

— Тепер можете піти це пропити, а можете видати книжку, але більше не дам, бо більше не маю...

І він розсміявся своїм розкішним сміхом. А на порозі:

— Ти хоча б помолився...

Це ріднило нас з Головою, що від його Іванівців, що від моїх Вільхівців одна дорога до П'ядиків, де народивсь і виріс Мирослав Ірчан.

— Ну, так, та не знайшов там фотографії...

Їх вбили неподалік Медвежої Гори за п'ять діб 37-го року, інженерів, учених, поетів, письменників і журналістів. Сотні дерев, а на них фотографії. Ходив від дерева до дерева, паморочилось у голові, але Ірчана не знайшов. Для теперішніх українців не зовсім він правильний, воював за червоних, знався із комуністами.

— Байка...

Сказав Голова.

— Фотографії нема, а Ірчан є...