Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мадонна, Маріка Горобець 📚 - Українською

Читати книгу - "Мадонна, Маріка Горобець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мадонна" автора Маріка Горобець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Мадонна, Маріка Горобець» була написана автором - Маріка Горобець, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Мадонна, Маріка Горобець" в соціальних мережах: 
Тут, у Фару, в мене не було імені, минулого чи майбутнього. Фару виявився лише точкою на карті. Датою, у яку я повертався знову і знову кожен рік. Ми з Мадонною вважали себе звичайними, вразливими людьми. І зовсім трохи — покидьками.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:
Мадонна

Я пам’ятаю дату й час. Пам’ятаю, як виглядав бар, де ми познайомились. Але геть забув момент, коли вона опинилися за моїм столиком. Здається, він був з красного дерева. Якийсь бовдур надряпав на ньому довжелезний лайливий вислів. Окрім місця, ми ще якогось біса розділили на двох рахунок. Мої три стакани і її вісім. До цього вечора мені здавалось, що ніяка жінка не здатна витримати в собі більше п’яти.

На диво ладний інтер’єр для такого забутого богом місця. Де віскі наливали по п’ять, мартіні — чи яку там гидоту вона ще пила — по десять. Риба, зловлена вранці, була вщент пересолена й пересмажена. Луска тріщала в мене на зубах. Дим від чужих цигарок забивався у легені настільки ж щільно, як тютюн, напханий у трубки рибаків їх товстими пальцями. Ось все це безглуздя я пам’ятаю навіть зараз. А як вона опинилась біля мене — ні.

Ми сміялись з якихось дурниць. Ну, то я сміявся. Вона реготала. Над вусами бармена. Над запеклою суперечкою двох пияк, які намагались порозумітись, що за морське чудовисько бачили вночі: восьминога чи мурену. Третій чолов’яга, що сидів поруч з ними, безперервно зітхав. А коли сказав, що то була рибацька сітка, сповнена морськими канатами та водоростями, я ледве не впустив свій стакан від сміху.

Ми опинились саме тут, у маленькому порті Фару, з різних причин. Вона планувала зустріти своє кохання. Спробувати на смак португальців, бо вони здавались їй не такими легковажними, як іспанці, і не такими балакучими, як італійці. Так, саме планувала. Не мріяла, не прагнула, а планувала. Все в її житті, як виявилося, було розмежовано по хвилинах. Лише один вечір тут, в Фару, не вписався в графік, бо замість португальця вона зустріла мене.

Я ж зайшов до цього бару лише через те, що мій рейс перенесли на наступний день. Компанія не оплатила готель. І мені не спало на думку нічого кращого, ніж вештання містом. Це було найпаскудніше відрядження за всі дев’ять років роботи.

Чим нижче я спускався, тим менше становились будинки. Їх, як запалені сірники з зеленим вогнем, подекуди обступали дерева. Люди, машини, моторолери, на яких місцеві особливо любили ганяти — все це норовило на мене наштовхнутись чи збити з ніг. Більшість портових міст виглядали саме так: як демо-версії хаосу. Зазвичай мені це не подобалось. Транспорт без розкладу, квитки без штрих-коду. Правил користування цим містом ніде не існувало, доводилось імпровізувати. Для мене — людини з трьома заводськими налаштуваннями — імпровізація була бонусним вмінням, яке я так і не виграв у джекпот. 

Телефон сів, але я все одно продовжував човгати бруківкою. Було б дуже прикро побувати біля океану і не побачити його. Не торкнутись. Хоча б не вдихнути солоне повітря, яке б’є навідліг по обличчю.

Ресторани змінювались на кафе, згодом і їх витіснили генделики. Надписи ставали тьмянішими, ціни — дешевшими. Не те щоб я планував кудись заходити, але в той безіменний бар ноги занесли мене самі, бо звідти доносилося чиєсь нескладне цитування Гемінґвея.

Присягаюсь, я пам’ятаю, як зайшов туди. Як привітливо махнув рукою бармену, зиркнув на мізерну кількість пляшок за його спиною та сімейні фотографії. Як плюхнувся на хиткий стілець. А ось як вона підсіла — ні. Але вже хвилин за двадцять, якщо вірити дерев’яному допотопному годиннику, ми опинилися у тому ледве освітленому кутку. Схилившись одне до одного і обговорюючи нечесні вибори у якійсь країні далекого сходу, назву якої я вже навіть не пам’ятаю.

Я куняв, бо дуже хотів спати. Вона намагалась вмовити мене на вино, тому й щезла у сусідній цілодобовій крамниці. Припхалась вже трохи згодом з двома пляшками. Сказала, що напівсолодкого не було. Сказала, що я пригощаю, і ляснула по столу моєю кредиткою. Де вона її взяла, і чи на місці був мій гаманець — я не знав, і знати тоді не хотів.

Коли моя голова втретє торкнулася її плеча, вона витягла мене на вулицю та повела углиб міста. Сказала, у чотирьох хвилинах є гостел. Тихий, дешевий. Як раз для тих, хто намагається від чогось втекти. Я тоді запротестував. Не від чого я не втікав. Аж ніяк. Але вона мені чомусь так і не повірила.

Я йшов, постійно осмикуючи дипломат. Валіза залишились у камері схову. В мене не було нічого, окрім документів та пари дріб’язкових договорів. Все одно я не розумів, куди ми йдемо і навіщо. Напевно місцевий віскі був міцнішим за спирт.

Люди дивно зиркали на мої костюм і туфлі, які після морських бризок виглядали потворно. Центр міста з діловими кварталами миготів десь удалині. Звідси здавалось, що то була інша країна. Інша планета.

Але ж все було навпаки. Це я був кимось іншим. За тисячі кілометрів від дому. За океаном. За часовим поясом. Тут ніхто мене не знав, і складалося враження, ніби я й сам себе не знаю. Наче я — зовсім не я.

Гостел мав три зірки. Дві з них напевно за гарну неонову вивіску, що освітлювала вулицю рожевим кольором. Лише коли я сів на ліжко, а вона відкупорила пляшку ключами, я подумав: «Якого біса я тут взагалі роблю?»

Дешевий гостел. Таргани у ванній. Хтось гучно кохався за стінкою, а я дивився на дивну незнайомку. Спочатку дивився. Потім слухав. Трохи згодом — торкався.

Ми лежали на підлозі, посередині запиленого килима. Роздивлялися розводи на стелі, схожі на хмари. Видумували їм форми і назви. Вона вмостила голову між третім і четвертим ґудзиком моєї сорочки і виводила візерунки на долоні. Це було вперше, коли я проводів ніч з дівчиною в такому місці. Це було вперше, коли ми навіть не роздягалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мадонна, Маріка Горобець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мадонна, Маріка Горобець"