Читати книгу - "Мадонна, Маріка Горобець"

Вона безупинно щось розповідала. Про хлопця-покидька, з яким вони розбіглися майже рік назад. Про важливий робочій проект, де терміни достобіса горіли. Про обпалені засмагою плечі. Здається, вона була з Німеччини. Чи зі Швеції. Я так ладком і не зрозумів.

Її тихому муркотінню підспівували з платівки «Роллінги». В цьому номері не було ні чайнику, ні навіть дзеркала, але ж був програвач! Мені ніяк не вдавалося порозумітися з Португалією.

Я не палив вже років п’ятнадцять, але коли вона протягнула самокрутку — не відмовився.

Я не втікав, щоб там вона не казала. Я просто втомився. В мене була гарна робота, непогана зарплатня. А хотілося усього цього, але ще й з орендою невеличкого кемперу десь в Каліфорнії. Щоб насолоджуватись сонцем частіше, ніж два рази на рік. Щоб працювати не тому, що треба, а тому, що це приємно. Продавати людям морозиво, наприклад. Так, я б із задоволенням перетворив свій кемпер на крамничку з морозивом. І тоді вже втік, щоб колесити по всьому західному берегу.

— Виглядаєш так, ніби вчора тобі було тридцять і ти любив життя, а сьогодні з ранку ти постарів років на десять. — Вона намагалася власноруч розгладити складки на моєму лобі.

— Зазвичай мені тридцять сім, але зараз — десь приблизно як тобі.

Вона не казала, скільки їй. Але посміхалась так, як після тридцяти не вміють.

Ми так і пролежали до світанку, а коли я майже задрімав, вона розштовхала мене з чашкою кави в руці. Клюнула носом у щоку. На якусь коротку мить я відчув себе закоханим. Дивно бути закоханим у тридцять сім. Дивно бути закоханим у чиїсь беззмістовні балачки.

Це як вперше вклепатися у вчительку, яка лагідно куйовдить твоє волосся. Чи у мото-дівчину з плакату в гаражі батька. Щось далеке і майже не існуюче. Про що цікаво замислитись, коли нудно: представити побачення перед сном і посумувати над драмою свого життя. Але ніколи серйозно.

 Я спитав її ім’я перед тим, як вийти з номеру. Бо сам свого так і не назвав. Вона майнула поглядом на вулицю, де у вікнах напроти віддзеркалювалась неонова назва гостелу.

— Мадонна.

Коли я був п’яний, її жарти здавалися мені більш смішними. Але я все одно посміхнувся, бо вона виглядала так, наче була створена зі сміху. І зовсім  трохи — з розпачу.

Ми не обмінялися номерами, лише спогадами. Я залишив їй на пам’ять дотик у скроню, вона мені — в щоку. Але ми домовились зустрітись через рік. Жартома, звичайно. Ще посеред ночі, коли вона дихала мені в шию димом.

Фару. Гостел «Мадонна», дванадцятий номер в десять годин вечора. Не запізнюйся.

Я пішов першим і повернувся ранковим рейсом. Додому, туди, де з відрядження на мене чекала вагітна дружина. Я не втікав. Ні. Я навіть майже вірив в це сам.

Це стало традицією. Тут, у Фару, в мене не було імені, минулого чи майбутнього. Фару виявився лише точкою на карті. Датою, у яку я повертався знову і знову кожен рік.

Ми з нею вважали себе звичайними, вразливими людьми. І зовсім трохи — покидьками. В неї був новий хлопець у Берліні. Той самий «не такий, як минулий». У мене молодший син зліг з вітряною віспою. І все одно я був на іншому кутку планети. У місці, де час не існував.

Ми не думали одне про одного протягом року. Я жодного разу не згадав те відрядження. Але за тиждень схаменувся і купив квитки на літак. За три дні вона зробила новий манікюр. За годину ми вже стояли біля гостелу і мовчки курили її самокрутки, навіть не привітавшись.

На другу зустріч вона розповіла мені про провалену ідею салону краси. На третю — про невдалий досвід у проводженні майстер-класів. Вона хотіла вміти все і відразу. Бути дівчиною з обкладинки ділових журналів, яка досягла неймовірних результатів сама. Тоді ж я дізнався, що в шістнадцять батько виставив її з дому. Всі рішення і вчинки, починаючи з того часу, були спробами довести собі, що вона чогось варта. Мадонні я про свої висновки звичайно ж не сказав.

На четвертий рік від нашого знайомства життя згадало про її існування і припинило обрубати можливості. Вона відростила волосся, вкоротила нігті. Працювала копірайтером, а потім навіть відкрила невеличку агенцію. Вона любила розмовляти і вміла це робити так, щоб їй за це платили.

Як раз тоді Мадонна простягнула мені тютюн і спитала:

— Ну а ти? Як сім’я?

Я чесно спробував розповісти все, як є. А коли не вийшло, притулив голову до її грудей і слухав серцебиття. З сім’єю в той рік було кепсько. У дружини вмерла мати, і її батько перебрався до нас. Звичайно, я був не проти. Звичайно, я сам запропонував, бо це ж було для неї важливо. Але коли через два місяці ми якось непомітно розповзлися по різних ліжках, стало зрозуміло: щось було не так. Ми не сварились, просто перестали торкатись одне одного. Подати капці, допомогти одягти пальто — нічого наче й не змінилося, а насправді змінилось все.

Я подумав, як гарно було б поцілувати Мадонну, бо я не цілував нікого окрім дружини з моменту весілля. А потім зрозумів, що мене радше знудить від огиди — відрази до самого себе.

У той рік ми спробували бути нормальними коханцями. Вона розстібнула два ґудзика на моїй сорочці і намагалась впоратися з третім, а я — з собою. Потім ми засміялися і знову розтягнулись на килимі, як в перший раз. Поставили ту саму платівку «Роллінгів». Номер гостелу майже не змінювався, навіть якщо там оновлювали шпалери, ремонтували ліжко та фарбували стелю.