Читати книгу - "Той, хто малює мангу , Ірина Скрипник"

——— Вітаю, ви прийняті на посаду помічника, — простягла в мій бік руку пані в стильному діловому костюмі.

Вона виглядала впевненою. Її чорний костюм сидів бездоганно. Обличчя випромінювало спокій та доброзичливість. 

Я все ще відчувала, як мої руки тремтіли від хвилювання, але намагалася зібратись. Простягнувши руку у відповідь, навіть спробувала посміхнутися, хоча губи видавали нервовий тремор. У другій руці я міцно стискала рюкзак, ніби це могло надати мені впевненості. На серці було важко.

——— То я можу проходити на своє робоче місце? — запитала я, не відпускаючи руку поважної пані.

В голові роєм літали думки: чи я справлюсь? Чи зможу виправдати довіру? Я відчувала, як кожна секунда очікування тягнеться нескінченно довго. Мовчання напружувало мене ще більше.

——— Не все так просто, — відповіла вона, опустивши очі. Її голос вмить став більш м’яким і співчутливим. — Справа в тому, що художник, якому ви допомагатиме, відмовляється працювати в офісі. Каже, що муза до нього приходить тільки, коли він знаходиться вдома.

Від її слів у мене в грудях похололо. Працювати в чиємусь домі? Це здавалось чимось незвичайним та водночас лякаючим. Як це буде виглядати? Я ніколи не думала, що робота може вимагати таких умов. Ми ж будемо тільки працювати разом, чи не так?

Ніби зрозумівши, про що я подумала, пані відпустила мою руку і взяла зі свого столу візитну картку.

——— Тут написана його адреса і номер телефона.

Я взяла цю карточку і прочитала ім’я, написане на ній елегантним сріблястим шрифтом:

——— Найден Ерстенюк…

Ім'я відразу ж здалося мені знайомим, наче я вже десь чула його раніше. Перед очима почали з’являтись обкладинки журналів, які я бачила вранці, коли йшла на співбесіду до видавництва. Всі ці журнали хвалили когось, як видатного художника. Його роботи наче викликали захоплення у публіки. 

Потім почали з’являтись кадри з якихось телепередач, де сидів привабливий чоловік середнього зросту. Його зелені очі були настільки виразними, що неможливо було забути. 

І тут мене осяйнуло...

——— Найден? Той самий, який малює мангу? — встала я зі стільця. — Той, який побудував це видавництво? Якого визнали найбагатшою людиною нашої країни? Я буду працювати з ним?

Пані посміхнулась:

——— Так, саме він. Ви будете його помічницею. Однак мушу попередити: особистість він досить… екстраординарна. Характер непростий. Щоб не казав — погоджуйтесь і навіть не намагайтесь з ним сперечатись. І головне — він не любить, коли йому в чомусь відмовляють.

Тоді я не прийняла ці застереження достатньо серйозно. Хоча мала замислитися: скільки ж помічників вже звільнилось через його екстраординарність, якщо згодні взяти навіть мене? 

Я гадала, що  це той самий шанс, якого я чекала все життя. Відчувала, як всередині мене розливалась хвиля тривоги і збудження водночас. Мені належало працювати з генієм, людиною-легендою, і це була можливість, яку я не могла втратити. Моє серце билося швидко, ніби відчувало наближення чогось надзвичайного.

Вийшовши з видавництва, я спробувала спершу зателефонувати йому. Як і очікувалось, слухавку він не взяв. Довелось шукати його будинок. Блукала я містом дві години з навігатором, поки не побачила трьохповерховий будинок з червоної цегли і високим парканом.

На щастя, там висів домофон. Натиснувши кнопку, зняла рюкзак і стала чекати. Невдовзі ворота відчинились. Я підійшла до будинку, відчуваючи легке тремтіння у ногах. Простягнула руку до дверей і раптом двері відчинились. На порозі стояв він. Обличчя було зле, невдоволене. Стояв, згорбившись, і дивився на мене з-під лоба.

——— Я — Юліана, — почала швидко діставати свій скетчбук із рюкзака, — ваша нова помічниця. Мені дали вашу адресу у видавництві…

——— Ще одна, чергова, — зітхнув він, поглянувши на мене з певним роздратуванням. 

Його очі були холодні і в них читалась втома від безкінечних зустрічей з новими обличчями. Це був погляд людини, яка бачила багато і знала, чого вартий кожен момент. В його очах не було місця для ілюзій, лише стримане роздратування. Та все ж він забрав мій скетчбук і увійшов всередину. Я побігла за ним, відчуваючи, як серце калатає від хвилювання.

Перший поверх його будинку був вражаючим. Масивні дерев'яні балки підкреслювали просторість приміщення. Стеля була прикрашена старовинними люстрами. На стінах всюди висіли численні картини та ескізи. Були там і книжкові полиці, заповнені томами з уроків мистецтва та літератури.

Посеред великої вітальні з панорамними вікнами на підлозі розташовувались великі ватмани з ледь помітними тонкими лініями, чорнила і механічні олівці. Це все виглядало, як художня майстерня. У повітрі відчувався легкий запах фарби та паперу.

Найден сів на диван біля невеликого скляного столика, закинувши ногу на ногу. А я провела поглядом по кімнаті, намагаючись запам'ятати кожну деталь, кожен штрих цього незвичайного місця. Потім обережно взяла стілець в кутку і сіла поруч, відчуваючи легке тремтіння в ногах. Він же відкрив мій скетчбук і почав гортати сторінки. Його обличчя залишалось незворушним, але в очах наче щось запалало:

——— Який жах, взагалі ніякої побудови! Ти хоч щось знаєш про пропорції? А симетрія де? І що це за тіні такі? Хто тебе вчив робити такі жахливі тіні? — демонстративно почав крутити скетчбук із одного боку в інший. — Що це взагалі таке? Це що, тварина? Кіт? Та моя племінниця і то краще малює! Де ти взагалі вчилась малювати? Як ти пройшла співбесіду з такими жахливими ескізами? Тобі ще вчитись і вчитись! Взагалі ні на що не здатна!

Його слова пронизували моє серце, наче ножі. Кожне слово віддавалось болем у душі. Останньою краплею стало те, що він кинув скетчбук в мій бік. Я відразу ж відчула, як сльози потекли по моїм щокам. Швидко витерши їх, взяла свій скетчбук зі столу і встала, поклонившись:

——— Вибачте, що витратила ваш час.

Після цього вийшла з вітальні і підійшла до вхідних дверей. Сльози почали текти з новою силою. Намагалася витерти іх, поки тягнулася до ручки. В голові крутились його слова, які здавались незаслужено жорстокими.