Читати книгу - "Відлуння майбутнього, Veronika J-Smith "

   Натхнення має погану вдачу. Воно і твій друг, і ворог: схильне зраджувати в найвідповідальнішу мить, забираючи думки, слова, а разом із ними життєву енергію, що слугує йому паливом. Воно перетворює на порожню посудину, що самотньо стоїть на полиці, вся потріскана та запилена. І простіше перерахувати піщинки, ніж повернути його собі. Дні стають однотипними, те, що раніше приносило задоволення, перетворюється на каторгу; їжа несмачною, життя нецікавим.

    Яким же був би світ, позбавлений натхнення? Простими цифрами на папері, скупченням безглуздих літер, мазаниною на полотні, несмачною їжею і просто позбавленим сенсу. Люди перетворилися б на бездушні скелі; можливо, навіть рівень злочинності знизився б, тому що для скоєння злочину теж треба чимось надихнутися, як би мерзенно це не звучало. Безлика пустеля. І одна тільки думка про це занурює в апатію.

  Алекс вів свій старий пікап розбитою сільською дорогою, яка петляла серед густого лісу. Кабіна машини була просякнута запахом старої шкіри та легким ароматом кави, що залишився від ранкової поїздки. Кузов злегка трусило на купинах, і з динаміків, майже перевантажених часом, лилася тиха музика, ледь заглушаючи шум мотора. Кермо було неабияк стерте, а на приладовій панелі лежала мапа з нашвидкуруч намальованими позначками – Алекс перевірив її вже втретє за останні півгодини, запевняючи себе, що рухається в правильному напрямку.

   Дорога була вузькою, ледь помітною між чагарниками і деревами, обрамлена дикою рослинністю, яка поступово поглинала асфальт. Колеса гулко перекочувалися гравієм, час від часу здіймаючи дрібне каміння вбік. З обох боків пікап оточувала непрохідна стіна зелені – ліс здавався живим, шепочучи щось нерозбірливе під поривами вітру.

   Усередині кабіни було затишно, хоч і тісно. На пасажирському сидінні лежала спортивна сумка, забита речами, на випадок, якщо йому доведеться залишитися в будинку на ніч. Поруч, у підстаканнику, лежав його улюблений термос із залишками давно остиглого чаю. Алекс злегка сперся на шкіряну оббивку сидіння і втупився на дорогу, зосереджено ловлячи кожен поворот.

       По обидва боки дороги час від часу миготіли проліски, а інколи вдалині можна було помітити струмок, який зникав так само швидко, як і з'являвся. Місцевість поступово ставала дедалі більш дикою, а звук цивілізації затихав позаду. Алекс відчував, як тиша, що переривається лише гулом мотора, починає заворожувати. Природа, яка оточувала його з усіх боків, наче кликала зануритися в це усамітнення.

     Його кінцева мета – будинок на відшибі, у глибині лісового масиву, про який він дізнався випадково, натрапивши на оголошення. Стара будівля стояла на краю цивілізації, занедбана і забута. Алекс сподівався, що саме тут він зможе знайти спокій для роботи та для себе.

    Нарешті, через кілька годин виснажливого шляху, дорога вивела його до будинку, який полюбився йому з першого погляду. Він не був огороджений парканом, та й нема від кого було захищатися, хіба що від ведмедів і диких кабанів, чиє потомство він бачив дорогою. Фасад, порослий травою по коліно, пошарпана часом веранда, зубожілий дах і потріскана фарба нагадували зморшки всуціль, у яких можна було розгледіти химерні візерунки.

       На порозі його зустріла усміхнена жінка, ніби зійшла з реклами придорожнього кафе, де тебе завжди раді бачити, але не особливо чекають. На ній був велюровий рожевий спортивний костюм, що підкреслював недоліки фігури і білі кросівки. Вона намагалася виглядати молодо, але яскраве оперення тільки додавало віку, а в сукупності з жовтим фольцвагеном‐жук і білявим фарбованим волоссям вона асоціювалася з барбі‐пенсінкеркою.

— Містере Алтман, приємно з вами познайомитися, — з тією ж неприродно широкою посмішкою попрямувала до нього жінка. — Хоча ми з вами вже знайомі, все ж наживо – це інше. Гадаю, ви зі мною згодні, — вона говорила швидко, наче язик ледве встигає за перебігом думки, від чого в нього склалося враження, наче він став першим, із ким вона мала змогу спілкуватися за останній час. — Мене звати Анастейша. Але ви це, звісно, знаєте...

— Це ваша перша угода? — спокійно запитав Алекс, розглядаючи будинок зовні.

— Звісно, ні. У моєму лістингу є угоди жирніше... Зачаровує, правда? — сказала вона, бачачи, як він милується будинком.

— Тоді чому ви нервуєте? — запитав він, різко обернувшись до неї.

— Я? — перепитала вона здивовано, злегка зам'явшись. — Зовсім ні. Хоча я розумію, чим викликане ваше запитання. Я дуже багато базікаю. Через це. Але я нічого не можу із собою вдіяти, та й не збираюся, напевно, тому в мене найбільший відсоток із продажу, людям набридає мене слухати, і вони готові купити все, що завгодно, аби мене позбутися... — Алекс мовчки слухав її, не висловлюючи жодної емоції, навіть не моргав. І вона, зніяковівши від його пильного погляду, нарешті стала розсудливою. — Що ж, гадаю, час приступити до перегляду дому. Прошу! — зробила вона запрошувальний жест.

     До дверей вели три скрипучі дерев'яні сходинки, що важко зітхали під їхньою вагою, видаючи противний скрипучий звук. Сходинки були вкриті тріщинами й місцями прогнили від часу та вологості. Фарба, колись імовірно світло-сіра, майже повністю облупилася, оголюючи деревину. Біля самого порога височіли масивні дерев'яні двері з вицвілою латунною ручкою і глибокими подряпинами на їхній поверхні, наче хтось неодноразово намагався відчинити їх поспіхом.

   Будинок височів двоповерховою примарою серед дерев, його фасад був оповитий павутиною минулих років. Вікна, високі та вузькі, були вкриті шаром пилу та бруду, крізь які ледь пробивалося світло. Деякі з них, з вибитими стеклами, були забиті грубими дошками. Дах будинку, що обвалився на одному кутку, був вкритий мохом і здавався готовим завалитися за першої бурі.