Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА, ПУБЛІЦИСТИКА

Ольга Брагіна

ПЕЛІКАНИ

Роман

Каяла

2021

УДК 821.161.2’06-31

А/з Б87

Ольга Брагіна

А/з Б87 — Пелікани. Київ: «ФОП Ретiвов Тетяна», 2021.

204 с. — (Серія «Сучасна література / Поезія, проза, публіцистика»).

ISBN 978-617-7697-95-3

Перший україномовний роман поетки Ольги Брагіної — історія

заглиблення в колективну свідомість епохи метамодернізму та історія любові

до літератури у часи, коли що завгодно може виявитися чим завгодно, але

герої все одно прагнуть створити усталену картину світу.

УДК 821.161.2’06-31

© Ольга Брагіна, 2021

ISBN 978-617-7697-95-3 © «ФОП Ретiвов Тетяна» (Київ), 2021

ЧАСТИНА ПЕРША

Легкий вітерець проникав у вікно крізь простирадло, яким

було завішене вікно. Світало о третій ночі, «Білі ночі» — говорили

місцеві мешканці, Еллі прокинулася о пів на п’яту, вже потім згадала, що сьогодні 22 червня, тоді все зрозуміло. Стіни психлікарні

напроти житлового будинку позолочені сонцем, заставка Windows шаріється від відчуття відсутності власної цноти, у скриньці

повідомлень знову так багато спама, кому потрібен увесь цей

спам? «Ми хочемо зробити вам пропозицію, від якої неможливо

відмовитися, з нами ви одразу опинитеся в стані переможців, пред-ставництва в усіх країнах світу, біткоїни без кривавих розводів і

пошарпаних обмилків імперіалізму в окремо взятій квартирі.

Чи готові ви цікаво провести вільний час?». Еллі, як це їй властиво, без вагань натиснула кнопку «Відповісти» і написала лаконічне

«Так». Потім трохи подумала і додала: «А що потрібно робити?».

«Майже нічого», — прийшла відповідь невідомого співрозмовника

з того кінця дратівливого дроту, кінець якого губиться десь у іншій

кімнаті. Еллі розгублена — як же світовий кінематограф, фільм

«Дзвінок», ембарго на пухнасті іграшки для дорослих-дітей та

дітей-дорослих, представників якоїсь рослинної статі — мабуть, знову філоксера, адже за загравання з дияволом завжди доводиться

платити, і питання навіть не в ціні. «Справа у Граалі», — майже

римовано відповів жовтий диявол (Еллі чомусь уявляє його жовтим, але іноді колір — лише колір, і більше нічого, хто б що про це не

думав), — так, саме у Граалі, під деревом Іґґдрасілль, у вишневому

садочку на одному із семи пагорбів та ста кільканадцяти підмурівків

у фундаменті пам’ятника святому рівноапостольному Володимиру

Червоне Насіннячко бренду «Разом у світле майбутнє» захований

Грааль, великий і могутній. Та темні сили світового ревізіонізму

5

прагнуть вивезти його в нашу колишню метрополію, оскільки

саме в ньому сила і т.д. «Ну як, долучаєшся до справи?». «А до

чого тут я? — запитує Еллі, розмішуючи каву тупим кінцем видел-ки. — Грааль (грайливо посміхається власному аватару, пильнує

тимчасову відсутність зморшок і синців під очима, дитина ери

довгоочікуваної перемоги гіалуронової кислоти для неофітів).

Грааль — це добре, та що я можу зробити, його перевезуть через

кордон у бізнес-класі, притискатимуть до серця у самому центрі

підземного д’юті-фрі, підсмаженого диханням запальничок сотень

мертвих курців, чиї легені — взірець несмаку — залишилися десь

на фотографіях кінця восьмидесятих, отже дійсно краще піти звідси

молодим та необачним, тому що потім буде страшенно боляче за

безпідставно відняті від вічності роки — Грааль заховають у

такому самому пагорбі десь понад річкою, і натовпи туристів у

своїх туристичних корабликах-каравелах пропливатимуть повз

нього, насолоджуючись теплим пивом з погано вимитих бокалів, і

так поступово спливатимуть роки. Отже. До чого тут я?» «Дівчинко, —

відповів пройдисвіт роду людського, — допивай свою кавайну

каву з пінкою у формі мантри «Ом» та годі базікати — берися до

справи, карта місцевості вже у твоїй поштовій скриньці».

Поштова скринька, як завжди, довго висла, набита мотлохом

затятого колекціонера, який ставиться до неї як до колишньої

коханки, яких не буває забагато, і стерти їх із жорсткого диску ніколи

не піднімається рука. «Знову сказала якусь милу банальність, —

думає Еллі. — У найкращих будинках Парижу і Лондону за таке, мабуть, банять. Хоча там банять ще і не за таке». І довго тисне на

кнопку «Увійти», навіть уже не згадує свою улюблену набридлу

до очманіння кінчиків пальців думку про наявність у цьому

невинному слові чогось філологофалічного, тому що людей

дратують думки, які вони не можуть вивести у свій вимір прак-тичного існування. З купи доісторичного мотлоху виринає одне

нове повідомлення, тема — «Карта», точніше, звичайно, мапа, але не будемо прискіпуватися до кожного слова. Еллі відкриває

повідомлення й бачить саме карту, про яку йшлося вище, а що

ще вона сподівалася там побачити, на пагорбі стоїть Володимир з

рогом достатку та веслом (натяк на грецьке «Іхтіос», поряд кіоски

з морозивом «Пломбір» і шаурмою, побита підборами десятків

поколінь новенька бруківка з опаленням і освітленням залежно

6

від пори року та тиску аморфного стовбура атмосферного стовп-чика, художники на вічному пленері біля кузні кадрів із варени-ками та сивушними випаровуваннями на темні прошарки власної

підсвідомості, рокери-нонконформісти та рокери-конформісти

іноді плутаються в нетрях самоідентифікації та розчаровують

своїх відданих шанувальників, які позбуваються спраги вшанувати

їх мідною копійчиною, вишиванки, які коштують пів зарплати

пересічного громадянина, у якій ніколи не заходить сонце, тому

що білі ночі наразі вже тут.

Раптом мальовані чоловічки на карті починають рухатися, вовтузити один одного з якоюсь не притаманною цьому місту

відвертою завзятістю, на бруківці проступають криваві плями, їх

присипає першим снігом, який швидко тане, тому що тонкий шар

озону більше не заважає Всесвіту реалізовувати своє прагнення

змішати матінку Землю з космічним пилом, і мінливість погодних

умов — один із проявів такої стратегії. Мальовані чоловічки

зникають, на їхньому місці з’являються інші, такі ж пласкі, обведені

контуром — кольоровим маркером китайського виробництва, у який

більше не потрібно заливати дешевий одеколон, бо кольорових

маркерів китайського виробництва тепер вистачить на всіх. Кров

заливає бруківку аж до бордюру, хто б міг подумати, що в людині

стільки крові, мапа просякнута нею наскрізь, ось-ось проллється на

чистий ламінат. «Що за маячня — ці відеоігри, але як реалістично!

Реалістичність сягнула крайніх первинних меж, за якими так невідомо, що аж лячно стало — яке щастя, що в нашому сонному місті це просто неможливо», — думає Еллі. Лунає дзвінок у двері.

Та хто ж відкриває двері незнайомцям, хоч і з дещо при-вабливим обличчям (мабуть, усі незнайомці на порозі квартири

мають бути саме такими, інакше яка від них користь?), ще й після

перегляду жахів Хічкока в 3D, марудна справа — рятувати світ

від якоїсь невідомої напасті, ніколи