Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

прийде наступного разу, інакше обов’язково б соломи підстелив, але ж ні — Еллі слухняно йде до дверей і відчиняє їх, навіть не

спитавши, хто там, бо хто може відповісти, ким він є насправді, навіть не допивши каву, яку від несподіванки декілька разів невдало

намагалася розлити на клавіатуру. На порозі стоїть усміхнений

юнак, озброєний букетом із кольорової нуги й орхідеєю в прозорій

7

коробці, просто принц на білому коні, якого ніколи не виводять

на сцену, бо, як усім відомо, неможливо переграти дітей і тварин, але він, можливо, десь там на газоні біля під’їзду, що запопадливо

засіяний кропивою й солодким лопухом. «Ви хто?» — вдруге за

ранок, хоч і з іншого приводу, запитує незнайомця Еллі, навіть

не сподіваючись отримати відповідь, та раптом чує незнайоме

слово «Донатор», треба подивитися в гуглі, але знову повертатися до комп’ютера немає жодного бажання. «Саме там, де вони

зображені» — каже незнайомець. — Молитовно примирені зі

світом, який і наміру не мав їх ловити. Чому б не замовити картину, Богоматір і ти, нічого особистого — тільки справа». Раптом

знову вирубають світло, Еллі непритомніє.

Арсеній зовсім не любить свіже повітря, загазоване недбалими

натяками рекламних повідомлень, коротких частот, майже не виходить на вулицю, навіть купити хліб у гастрономі за рогом, блукає, намотуючи на гачок і вилущуючи сенси в надрах квартири, з вікна

якої зовсім нічого не видно через нагромадження порожніх

бляшанок від некорисних напоїв невідомого хімічного походження та

пожмаканих оригамі. Арсеній визнає виключно штучне освітлення, особливо вдень, коли його можна переплутати з освітленням

природним чи надприродним — як кому вже подобається, —

відштовхуючись від власного смаку. Арсеній розтинає долоню

голкою, на люстерко падають краплі майже брунатної рідини, запаморочливої рідини для бідних, додає сульфат натрію та змішує

те, що вийшло, у довільній пропорції. Один французький хімік

ХІХ-го століття з’ясував, що кров містить залізо, і вирішив

подарувати нареченій обручку із заліза, видобутого — так, так, із

власної крові, і, звісно, помер, а як же інакше, хто міг очікувати від

нього чогось іншого? Доля колишньої нареченої нам не відома —

вийшла заміж за іншого, або зачинилася в католицькому монастирі, зробила кар’єру, стала настоятелькою або жила все життя у когось

у приймах, розчісувала пухнасте волосся кільком поколінням

рум’яних дівчат (власне, чому б і ні, фотографія — теж не останнє з

мистецтв) і омріяно оплакувала свою скорботну дівочу долю, хтозна, скільки є варіантів. А от залізна обручка їй точно не сподобалася

б, і до чого тут кров. Арсеній не любить жінок (чоловіків він теж

не любить — жодної гендерної дискримінації, але жінки занадто

збивають його з пантелику), свіже повітря, натуральне освітлення й

8

жінки, натурально освітлені жінки — ось такий набір, конструктор

«Его». Можливо, хтось наніс йому глибоку рану в його далекому

дитинстві, яке ніколи не закінчується і ніколи не починалося.

Але життя триває, і Арсеній малює картини, різний мотлох, який

можна побачити по телевізору і потім вигідно продати на Узвозі, за картинами приходять раз на тиждень, і бозна, на що ти перетворишся наступного разу, якщо не виконаєш норму. Задля власного

задоволення Арсеній малює її — ось вона на крихкому підрамнику —

Королеву Перснів, у якомусь циганському богемному вбранні, а

як би тепло ми жили разом у цій мансарді, навіщось зігріваючи

один одного, думаючи, хто перший вирушить на пошуки великого

«можливо». «Можновладці зовсім не звертають уваги на мистецтво, у цьому його нещастя, нас потрібно забороняти», — думає Арсеній, домальовуючи Королеві Перснів мушлю в кокетливій зачісці рокайль.

Колись вона оживе і її доведеться прив’язувати мотузкою до

цього місця довічного ув’язнення всіх персонажів парадних портретів

і недолугих карикатур (оскільки в Арсенія відсутнє почуття гумору — її

доведеться прив’язувати мотузкою і домальовувати нові деталі без

кінця), бо, зупинившись, ти втрачаєш контроль над ситуацією, і

сирена облесливо випиває твою кров, відволікаючи увагу розмовами

про тарифи ЖКГ і проблеми платного паркування в умовах великого

міста, які, як відомо, несумісні з життям. Арсеній бере антикварну

чорнильницю, знайдену в сміттєвому баці віденського передмістя, і кидає Королеві Перснів у її персикове обличчя.

Еллі прокидається в темному підвалі, на стіні якого біліє

каліграфічний напис шкільною крейдою «Люби шкіру, в якій ти

живеш», ґрунтова підлога сильно підтоплена, наче знову була злива, а каналізацію забули відчинити, і всі ці підсмажені курячі стегенця

зі спеціями подалися десь у світи, дратуючи голодних пасажирів

транспорту у вічний час пік. Так, уже давно час обідати, гамбургери

та кола, морозиво зі смаком ялівцю, яловичина зі смаком гудрону, спекотний асфальт, уже давно пора з’їсти когось, кого не будуть

шукати, бо людина не отримує більше того, що вона спроможна

вмістити, вічний голод несумісності носіїв інформації. Класична

таємниця закритої кімнати, у котрій нікого не було. Сон розуму

породжує лише нестримне бажання колупати цегляну стіну з

нарощеними афоризмами нігтями штучно виведеного візерунка, який символізує мир і злагоду в епоху Водограю.

9

Раптово хитавиця розчиняє стіни, мозок зривається від почуття

втоми, «Ось я, — каже Ганнуся, — не писала вірші тринадцять

років, і що з того, кому зараз потрібні вірші, подроблені на крихкі

рештки колишнього існування, скелі Криму у двадцятому році, що

ти пам’ятаєш про це, справа — життя, особливо особистісне без-особове існування». «І це все неправда, диявол зберігає все, треба

лише попросити те, що тобі не належать, обов’язково знайдуть і

подарують просто так, — каже Михайло Полікарпович Грунько, людина і пароплав. — Ганнусю, наберіться хоч трохи розуму і

облиште ці спогади про колишніх чоловіків, ключове слово тут

«колишні», ми живемо тут і зараз». Ганнуся підходить до Еллі, кладе

вкриту совиним ластовинням руку їй на плече, потім на скроню, розбивається на мільйон шкаликів лосьйонів для пошкодженого

волосся, думки миготять піднебіння. «Якщо я колись вийду звідси

живою, усе почнеться спочатку — одна і та сама думка, розчавлена, наче перезріла слива на підвіконні, — навколо оси, які так хочуть

дістатися серцевини, але її там немає, один кістяк, вона зовсім

гнила». «Тобі боляче? — запитує принц без білого коня, конче

потрібна йому моя думка. — Ти вдарилася головою об каміння трохи

сильніше, ніж я розраховував, хоча які можуть бути розрахунки в

цій ситуації. А Ганнуся й Михайло Полікарпович живуть тут уже

дуже давно — ці провідники у світ Граалю, великі шоколадні вед-медики, які тануть у роті, а не в руках, тому