Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

ти думаєш про все це?». У кімнату входить королева, хоча це вже

давно не кімната, а у королеви на мармуровій шиї червоний шрам, який неможливо сховати під пасмами давно не митого волосся.

«Я теж любила любити й не зважати на обставини, які можуть

цьому завадити», — каже королева — ще одне книжкове дитинча, яке мріяло про кабріолет в Аркадії, а опинилося у тіні трону просто

неба на очах у всіх, ще одне нефотогенічне розчарування, польові

дороги й пасіки, стільки їх не побачити за життя, яким би довгим

воно не було. Королева прикладає руку до тієї з грудей, за якою

колись було серце, наче співає невимовну колискову, невиліковне

бажання залишитися тут.

Еллі їде в метро, сновидне метро нульових, розпечені рейки, доторкнешся — і опік кровообігу на все після-життя, не пам’ятає, на

якій станції виходити, бо їх занадто багато, павутиння оплітає кро-воносною системою, заколисує, пасажири сповідують супротив злу

10

насильством, протискають свої беззмістовні баули між мерехтливих

мобільних телефонів, які стирчать з понівечених кишень і не при-ваблюють навіть курців конопель, бо прийшло останнє непрочитане

повідомлення. Еллі не розуміє, чому її випустили з цього підвалу, мов джина з напівпорожньої пляшки, у якій вже нецікаво лишатися, тому що її хазяїн, завжди напідпитку та в незбагненному смутку, дивиться на світло, потім у горлянку, зіниця прохолодного ока наче хоче

спопелити або просто блимає без жодного наміру. Еллі відпустили, бо вона — живий навігатор, раптом спадає на думку — доходить до

неї, хоча зовсім невідомо, куди й навіщо йти, і як вона опинилася

тут, ці провали в прошарки пам’яті так утомлюють. Раптом у натовпі

пасажирів вона бачить знайомі обличчя — це Ганнуся і Михайло

Полікарпович Грунько, які міцно тримаються за руки і дивляться

один на одного з невимовною відразою. «Невже вони — пара? Так

і прожили вічність у сирому підземеллі, насолоджуючись смаком

пороху метеликів і щурячих хвостів. Таке кохання переживе все, що йому заманеться пережити, бо взимку холодно, а влітку занадто

жарко, а весною боляче нервам, а восени депресія, і так по колу

сансари, куди б воно не котилося. Тут нічого не можливо зробити, тут просто пороблено, якась іноземна ідіома, яку неможливо перекласти звичною мовою аборигенів, бо вона ними наскрізь забута і

ніхто не користується стриманими залишками скорботи, не лікує

цибулею скорбут, не розчиняє в розпаленій хлором воді анальгін.

Треба визначитися, на кого спрямований текст, уявити свою цільову

аудиторію, різноколірні смаколики, чеське пиво. Уявити героя, героїню, чітко визначити, що їх пов’язує, хто захоче чекати цілу

книжку, коли вони нарешті зустрінуться — це так довго».

Арсеній відчиняє пошарпані двері застарілого під’їзду, тінь

будинку схожа на зашморг на шиї потопельника, тополиний пух

стиха ворушиться під ногами. Репродуктор на стовпі передає

веселеньку пісеньку невідомою мовою, але на звичний мотив, завсідники радянського Гайд-Парку висловлюють суперечливі

погляди щодо існування держави і країни, змішуючи ці два поняття

у щось третє, мов коктейль з лаймом і пожмаканою соломинкою.

Арсеній підіймається на узвіз, йому не вистачає дихання —

вдихання фарби у зачиненій кімнаті, яка іноді буває навіть солодка

на смак, з присмаком кориці, але це вже радше здається. «Краще

здатися, — думає Арсеній, — ми не в змозі нічому протистояти, 11

захлинаємося життям, не вміючи плавати, а хтось із човна, до якого

ми тягнемося руками, б’є нас веслом по голові. Хто ми такі, щоб

борсатися і вдавати із себе тих, ким ми не є, на всіх цих вернісажах

з фуршетами, ніхто не купує жодної картини — п’ють сухе вино й

обговорюють поточні справи, до речі, я надаю перевагу білому, а

всі люблять червоне, наче вони страждають на корисне малокрів’я.

Кров спливає за водою з-під крана разом з піною для миття

посуду, жодних відбитків пальців, коли захочеш когось отруїти, як середньовічні римовані папи, батечки, ніхто тут навіть не знає, як звуть сусіда, якщо він раптом зникне, хто буде його шукати під

завалами несплачених квитанцій від ЖЕКу й колись дефіцитних

альбомів з мистецтва. Хто милуватиметься всіма цими Босхами

і Веронезе, хіба він не з Верони, веронал. Ні, треба тікати звідси, жити в маленькій європейській країні та їсти на сніданок круасани

з кавою на літній веранді модної цього сезону кав’ярні, їздити лише

на велосипеді, або ще краще — на самокаті, знати всіх мешканців

містечка поіменно, розважатися тим, що перераховувати відомі

тобі сузір’я, які видно у цій півкулі, або жити на березі моря, їсти

м’ясо крабів, хоча ні, краще бути веганом у цій імперії біля моря, тендітна Аннабель Лі — дівчинка з рожевим волоссям і плюшевим

цуциком на колінах. Якщо на стіні висить плюшевий цуцик — коли-небудь він обов’язково тебе вкусить, скільки б ти не намагався

не дихати, проходячи повз нього. Коли вже в наших під’їздах

буде чисто, моторошно, як в естетських трилерах Хічкока для

хіпстерів або як у хірургічних жахах лікарняного, який неможливо

купити. Над містом кружляють чайки, кажуть, що десь тут є річка, забруднена нафтою і випаровуваннями рогаликів із сусідньої міні-пекарні, масні обгортки, у яких заховане щось таке ще з дитинства, яке неможливо примусити себе згадати, витіснене в підсвідомість

коміксів і казочок про солом’яного бичка, у котрого видерли його

солом’яний бік і тепла полова посипалася на подвір’я. Несе мене

лисиця за листячко лисе, кидає, збирає по кісточкам, сама не гам

та й іншим не дам, кімната лише для дам. А ось зрештою непогана

графіка поміж усіх цих дорогих пожовклих раритетних вишиванок

та іржавих значків «Умею плавать», і якесь незрозуміле число «25»

у морі, в якому гордовито пливе цей неофіт, мабуть, вік, у якому

він нарешті навчився плавати. Або ювілей якогось басейну, який випустив значок і тепер не може продати перекупникові

антикваріату, як би він не рекламував свій незалежний від

12

смаків товар. Молоде революційне мистецтво, речі та спічі вождів, подарунки вождів, тло епохи Бель Епок, епохальні звершення, знову

молоде революційне мистецтво, епохальні звершення Фін де С’єкль, багатозначні написи на стінах — виверти мозку молодого філолога

та картини а-ля Бенксі — усі говорять про необхідність появи свого

Бенксі, інші кажуть, що він уже з’явився, новий Бенксі, з’являється

мало не кожного дня, так що всі перестали його помічати, малюнки

на стінах зафарбовують білою фарбою, жодних розчарувань. Коли ці

фрески будуть реставрувати через п’ятсот років, будуть тлумачити

нахил голови могутнього рейнджера в зеленому або цю карлючку