Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

Еллі їде в метро, тому що колись вона навчалася в університеті, їде поміж усіх цих пакунків і баулів, смажених курей гриль і гарнень-ких котиків, які так звикли не рухатися і мовчати у своїх переносни-ках, звикли до комфорту гостинних готелів для тварин, бурштинові

очі, солоні пазурі. Студент-філолог, який спеціалізується на літературі

та діалектах Верхньої Франконії, змушений навічно залишитися в

чистилищі МакДональдзу, вічно пропонувати спраглим і зголоднілим

МакШейк і Біг Тейсті, ніколи вони не нап’ються і не наїдяться цими

наїдками, і страждання цієї черги триватиме вічно. Вулиці задимлені

(за містом знову щось горить), повітря пахне попелом і торфом, кажуть, що треба вішати на вікна мокрі простирадла, але звідки ті

простирадла в її кімнаті, трилітрові банки і тазки з водою, прилади

для вимірювання радіаційного фону, тотальний контроль великого

браузера. З репродуктора лунає та сама веселенька пісенька, Еллі

думає, що за часів Карла Великого такого точно не було, гортає

історико-істеричний журнал «Родина» для осіб віком від шістнадцяти

років, але вона завжди мала такий молодий вигляд, хіба хтось їй

повірить, що ні. Радіоведучі обговорюють Іхтіандра, чомусь зранку

їм знадобилася амфібія — ця пісня про моряка і морського диявола, —

ці амбітні радіоведучі, які можуть говорити, що завгодно, бо ніхто

ніколи не бачив їхнього обличчя, людина в залізній масці, мешканець

будинку Листовничого, ось тут був справжній хмарочос з ліфтом, справжні цукерки й квіти з Ніцци, куди все це зникло, ось тут було

море, ми на дні моря, доісторичні марципанові потвори-тягнучки, солодкі тягнучки, магнітики на холодильник. Повертаєшся з якогось

13

нового місця, де сфотографувався на тлі напису «Тут був Вася» або

«Маша + Макс», привозиш магнітик із відфотошопленим незагаль-ним виразом обличчя місцевості, або навіть не бувши там, просто

купуєш у сусідній крамничці сувенірів з усіх кутків світу, мов це

та сама комунальна квартира, в якій ніколи не зачиняються двері й

ніколи не заходить сонце, і хазяйка нацьковує твоїх милих сусідів

шпигувати за тим, як довго ти користуєшся праскою, бо не завжди

встигає вставити в лічильник сірник. Звичайно, дуже хочеться жити

в окремій квартирі, але робота в МакДональдзі, незважаючи на всі

широкі можливості кар’єрного зростання, не дає шансу на переїзд

у найближчому майбутньому. У вікно видно сірі панельні будівлі

Троєщини, натовпи стомлених людей, які вранці беруть штурмом

переповнені маршрутки, як добре, що сьогодні можна поспати

довше. Еллі закриває очі і знову їде в метро. Ганнуся й Михайло

Полікарпович тримаються за руки під цитатою Данте, дуже доречною

в підземеллі: «Я ескалатор свій пройшов до половини», карколомні

повороти неповороткого сюжету, міцніше тримайся за поручні.

На вулиці знову злива, пахне попелом і торфом, а також чомусь озоном, хоча Еллі не впевнена, вона зовсім не знає хімію, не в темі, щось

схоже на озон. Розпечений мармур підземки не дає спокою — дуже

хочеться помацати його язиком, мов хворий зуб або льодяну ручку

від дверей, спокуса надто велика, щоб їй піддатися, натовп заштовхує

Еллі у вагон, вона падає на коліна нашої пари закоханих, навіть не

розрізняючи, де там чиї коліна, бо вони живуть разом більше, ніж

життя, бо щоб забути це життя — не вистачить ще одного. «Яка зараз

невихована молодь, — каже Ганнуся. — Коли ми плавали біля лиману

у вигляді форель а-ля натурель або вдавали з себе натурниць

Піросмані — це було природно, а сучасна молодь — це якесь ошуканство. Червоні кеди — ось і весь протест. Так?», — і запитально

пильно дивиться на Михайла Полікарповича, лікаря-невдаху, який

лікує всіх своїх пацієнтів одним і тим самим Лауданумом, і в часи, коли не вистачає пеніциліну, це може принести певну користь. «Чому

ж ошуканство? — обурюється Еллі. — Коли ви грали Шопена в

чотири руки у цьому своєму будинку Листовничого, не зважаючи

на обурення місцевих і будочних булочників, яким це псувало

статистику, чи не було це просто позерством? Смішно згадувати цей

кітч, гамаша на лівій нозі. І запах Лаудануму поширювався навколо, доярки, які щойно приїхали до міста і лускають насіння з широко

розплющеними очима, — їм, напевно, подобається Шопен, тому

14

звичайно ви обрали саме його. На лісгоспі короїди гризуть сухостій, а тут така краса невимовна, якби можна було залишитися тут

назавжди, а не повертатися до тих короїдів. Ідеального майбутнього

не існує. Вільна каса» — каже Еллі.

Арсеній сидить під похиленим кленом і намагається писати

вірші. Щось таке суворе про життя, як Буковскі. Ось повз нього йде

дівчина в блакитних шортах і жовтій футболці, років двадцяти трьох, але вигляд має значно молодший, поспішає до МакДональдзу, що

їй до того МакДональдзу — такій радше пасує «Шоколадниця» з

безкоштовним вай-фаєм, а що значить «такій», він же не сноб, і

безкоштовний вай-фай йому зараз не завадив би, в Інтернеті

принаймні є словник традиційних рим, хоча навіщо йому рими, лише білий вірш. Дівчина зникає за скляними дверима, вона встигла, цього разу встигла, але що буде наступного — невідомо, кожного

ранку однакова напруга всіх м’язів і куйовдження нервів, сусідка, яка дві години фарбує свій перманент або обговорює телефоном

шоу «Холостяк» з якимось терплячим або аналогічно одержимим

співрозмовником, якому це ніколи не набридне. А можливо, говорить

у пусту слухавку і ніхто її не чує, — так набагато комфортніше, —

ніхто не псуватиме настрій зайвими уточнювальними запитаннями, непрозорими натяками про підгорілі млинці й недосмажені біфштекси, политі йогуртом із біфідобактеріями. Їй просто страшно — від

самотності не сховатися під перманентом, як би він не слугував

символом владної стабільності зі своєю флагелантською спокутою

шпильок. Нікуди подітися від мрій про цю казку, де дванадцять

красунь і один принц на білому Бугатті, тому що зараз це марка?

Один у світі — достатньо перевірити на Яндексі — має обрати одну, хоча між ними немає ніякої суттєвої різниці, отже — це алхімія, стосунки — це алхімія, у яку немає чого лізти зі своєю операторсь-кою камерою і великими планами. Тут сусідка схлипує і йде варити

вівсянку, в котру потім зітре два яблука, бо ще не навчилася харчуватися праною, а це було б дуже вигідно за нинішніх обставин

економічної кризи. Радіоведучі розповідають про затори в передмістях,