Читати книгу - "Книга 2. Народження кішки, Андре Буко"

Народилася я на межі тисячоліть. Принаймі так вирішили монашки Св. Анни, коли виявили мене, першого січня 2000 року, на порозі свого монастиря, замотану в старе покривало, з запискою “Софі” та жмутом волосся (швидше всього маминого) в кулачку.

Першу свою шоколадку я вкрала в п’ять років. Випадково. Чесно.

Ну гаразд, майже чесно.

Це сталося в невеликій крамничці, що належала містерові Барлоу — буркотливому старому, який вважав, що діти повинні їсти лише кашу та моркву. Я ж була іншої думки. Моя рука випадково (дуже випадково) зачепила плитку шоколаду, і перш ніж я встигла зрозуміти, що сталося, вона опинилася в моїй кишені. Виходячи з магазину, я чекала грому з небес чи хоча б крику «Тримайте злодійку!». Але нічого не сталося.

Я з’їла той шоколад під ліжком і зрозуміла дві речі:

Це був початок.

Потім були льодяники, чіпси, а трохи згодом — підроблені квитки на атракціони. Я вигадувала нові хитрощі, а моя слава серед однолітків росла. «Софі — та ще штучка», шепотіли вони. «Софі може зробити так, що ти отримуєш два бургери за ціною одного».

Але, як і всі великі злодії, я допустила помилку.

Одного разу містер Барлоу запідозрив щось і почав уважніше придивлятися до мене. Я б і цього разу вийшла сухою з води, якби не одна маленька деталь: жадібність. Я вирішила, що мені потрібна не одна шоколадка, а три. Ну, щоб були чи поділитися з іншими дітьми.

Барлоу виявився спритнішим, ніж я думала. Його суха, жилава рука вхопила мене за комір просто біля виходу. Я навіть не встигла придумати виправдання, бо він уже кричав щось про поліцію, каторгу та те, що «діти сьогодні просто жахливі».

Я зробила єдине, що могла зробити.

Заплакала.

Ні, не просто заплакала — я ридала, як персонаж у мексиканському серіалі. «Я сирота! Ми їмо лише картоплю! Я думала, що шоколад можна брати безкоштовно!»

Барлоу розгубився. Покликав нашу виховательку, яка влаштувала таку сцену, що навіть він злякався. У підсумку мене відпустили, а Барлоу ще довго стискав кулаки кожного разу, коли бачив мене.

Того дня я зрозуміла: у злочині важливі не тільки спритні руки, але й хороша гра на публіку.

Після того випадку з шоколадками я стала обережною. А ще навчилася плакати не просто переконливо, а майстерно. Сльози були моїм головним інструментом. І, чесно кажучи, я їх не надто берегла.

Але хоч би як я удавала маленьку злодійку-генія, реальність була суворою. У дев’ять років мене забрали з притулку. Сказати, що це було схоже на казку, не можна. Казки — це коли тебе забирає мільярдер, що загубив онуку, а не коли ти опиняєшся в будинку бездітної пари, яка не знала, що робити з дитиною, крім як годувати й водити на всі ці нудні «терапевтичні сеанси».

— Софі, ти мусиш адаптуватися, — повторювала місіс Макарт, ніби це магічне заклинання.

Я не мушу.

Ви коли-небудь намагалися вижити серед десятка дітей, які знають, що завтра когось із них заберуть, а хтось залишиться в холодному казенному ліжку? Це був світ вовків, і я швидко навчилася бути вовком.

Тому коли місіс Макарт говорила, що я маю бути «чемною дівчинкою», я кивала і робила вигляд, що щиро вірю в чесність. Коли містер Макарт дарував мені книжки про моральні цінності, я читала їх і вчилася: не тому, що хотіла стати кращою людиною, а тому що знати, як думають чесні люди, — корисно.

Нова школа була як нове поле для експериментів. Там були діти, які не знали, як правильно підробити записку від батьків, щоб пропустити контрольну. Там були вчителі, які думали, що всі секрети учнів написані на їхніх обличчях (а вони й справді були — треба тільки знати, як читати).

Я швидко знайшла слабкі місця системи.

По-перше, якщо ти виглядаєш слухняною, тобі вірять на слово.

По-друге, якщо ти іноді здаєш дрібних порушників, тебе не підозрюють у власних схемах.

По-третє, якщо ти смішна, то тобі багато що прощають.

Я стала майстром соціальної інженерії ще до того, як дізналася, що це так називається.

І, що найцікавіше, я зовсім не вважала себе злочинницею. Я просто... адаптувалася.

Але в чотирнадцять років я зрозуміла, що дрібні фокуси — це лише початок. Якщо є система, значить, у ній є дірки. А якщо є дірки... чому б їх не використати?

Кажуть в житті є якась справедливість, але вона точно не у вигляді каральної системи, де вчителі карають двійками, а поліція — наручниками. Бо що таке справедливість? Це коли ти завжди виходиш сухою з води. І я, Софі Макарт, ще в підлітковому віці зрозуміла: чесність — це просто зручний міф для тих, хто не вміє брехати красиво.

У Макартів усе було... по-своєму дивно. Вони були добрими, навіть занадто. Але доброта без критичного мислення — це, як кава без кофеїну, безглуздо і неефективно.

Місіс Макарт думала, що мене можна перевиховати любов’ю, містер Макарт вважав, що мені треба хобі. Тому вони завалювали мене книгами, записували на гуртки, навіт подарували старенький скутер, тобто намагалися зробити з мене добру християнку.

Я ж у цей час знаходила оптимальні маршрути обходу камер спостереження в торгових центрах і вчилася імітувати підпис прийомної матері на шкільних записках.

***

Перший серйозний прорив стався у п'ятнадцять.

Я навчилася не просто вибивати самоклики з продуктових автоматів, а обчищати паркувальні. 

В момент коли в паркоматі підходив час до кінця стоянки, я замість монети в 20 пенсів пхала ґудзик і приставляла великий магніт в район замка задньої кришки. І вуаля, паркомат поперхнувшись гудзиком видав помилку, а магніт відкривав доступ до монет. Мені лишилося тільки підставити рюкзак, куди сипався дріб'язок за весь день. Але я зрозуміла, так не могло тривати вічно потрібно було розвиватися.

І я втекла з дому.