Читати книгу - "Книга 2. Народження кішки, Андре Буко"

Я завжди знала, що одного дня поїду до Лондона. Це було неминуче. З моїм талантом і загостреним відчуттям несправедливості (читай: небажанням бути бідною), мені просто потрібно було опинитися у великому місті, де можливостей більше, ніж камер відеоспостереження.

Коли я вийшла з потяга на Вікторія-стейшн, світ здався мені іншим —  гучним, швидким, переповненим запахами кави, свободи і людей, які не вміють ходити прямо. Моїм першим завданням було знайти житло, і тут доля (або моя неперевершена здатність викликати довіру у стареньких) посміхнулася мені.

Я побачила її одразу —  літню жінку в картатому пальті, яка зосереджено гортала стару газету біля виходу з вокзалу. Вигляд у неї був такий, наче вона сама не знала, чого чекає, але точно знала, що все йде не так, як мало б. Я підійшла до неї з найдоброзичливішою усмішкою, на яку була здатна.

— Вибачте, пані, у вас такий милий шарф! Він вам дуже личить, — сказала я, нахиляючись ближче, щоб дати їй шанс розгледіти мої невинні очі.

Старенька підняла на мене погляд і, здається, трохи розгубилася.

— Дякую, люба, — відповіла вона, не випускаючи з рук газету. — Ти хто така? Туристка?

— Ой, якби ж то! — зітхнула я, намагаючись виглядати так, ніби пережила всі біди світу. — Я тільки-но приїхала до Лондона. Поступати до університету. Зовсім одна. Родичів немає, друзів теж…

Я дозволила голосу трохи затремтіти.

— І де ти збираєшся зупинитися? — запитала вона, і в її очах з’явився той знайомий вогник — люди люблять відчувати себе потрібними.

— Насправді, я шукаю кімнату в оренду, але всі варіанти занадто дорогі, а хостели… — я зітхнула так, ніби вони були суцільним лігвом злочинців. — Я б так хотіла знайти щось затишне.

Вона хитнула головою, зітхнула і сказала:

— Ну… У мене є вільна кімната, але я не планувала її здавати. Та й знаєш, молоді люди…

— Я дуже тиха! — швидко запевнила я. — І відповідальна. Навіть чайник не залишаю ввімкненим, бо боюся пожеж.

Вона ще трохи повагалася, але зрештою кивнула:

— Гаразд. Але оренда наперед за два місяці.

Я простягнула їй гроші без вагань, бо знала: це інвестиція. Після цього, у мене залишилося трохи менше ста фунтів, і ось тут починається найцікавіше.

***

Наступного ранку, обжившись у своїй кімнаті з видом на похмурий індустріальний парк, я зрозуміла, що більше не можу покладатися на монетні автомати та смаколики. Потрібно було піднімати ставки. Тож я відправилася в одне з сусідніх містечок — не дуже велике, але достатньо людне, щоб можна було зливатися з натовпом.

Моя перша серйозна афера? Банкомат.

Уявіть собі старий банкомат біля супермаркету, який бачив кращі часи. Уявили? Тепер додайте до цього мене, яка стоїть поряд, удаючи, що набирає смс в телефоні, а насправді — прикріплює до щілини видачі готівки візуально схожу коробку, яка утримує гроші всередині. Людина вставляє картку, вибирає суму, тисне OK, банкомат щось там жужить, а готівки немає. Людина нервує, тисне кнопки, а я, вся така привітна, підходжу й кажу:

— Ой, у вас також проблеми? У мене щойно було те ж саме! Я зателефонувала в банк, мені сказали що в банкоматі немає коштів! А в системі збій і це не показує на екрані. Тут за рогом є ще один, він ніби справний.

Жертва, звісно, радіє і йде. Я швидко виймаю пристрій, забираю готівку і вставляю все назад, очікуючи на наступну “транзакцію”.

Через кілька годин у мене з’являється декілька сотень фунтів. Я змінюю банкомати кожні дві? три операції. Під вечір, повертаючися на потязі назад до Лондона, в моєму рюкзаку вже близько семи тисяч фунтів.

Звісно, я розуміла, що так не можна працювати довго, але це був тільки початок. Я ніколи не працювала в одному і тому ж місті двічі. І тим паче ніколи не робила це у Лондоні. Я мала план. І, що найважливіше, я мала талант робити так, щоб цей план працював.

Не без шахрайства мені вдалося вступити у найкращий університет Британії - Грінвіч, на спеціальність “Кібербезпека та системи захисту”. Ну ви ж розумієте для чого?

Ще через рік, я вирішила знайти найвідомішого грабіжника банків. Чому? Бо якщо ти збираєшся стати першокласним злочинцем, то треба вчитися у найкращих. Я не хотіла бути просто вуличною шахрайкою, яка живе від афери до афери. Мені потрібна була система, масштаб, гра по-великому.

***

Старий Пол Аллен не знав, що його спокійне життя от-от розвалиться. Він просто сидів у своєму улюбленому кафе, пив каву й думав, що нічого цікавішого сьогодні не станеться. Ага, зараз.

Я стояла біля стійки, замовляючи чай, і чекала потрібного моменту. Аллен підійшов щоб узяти попільничку —  і саме тоді моя рука легенько ковзнула по його кишені. Один рух —  і його гаманець у мене.

Він повернувся до столика і запалив.

Я усміхнулася й подала офіціанту записку та гаманець Пола, загорнутий у серветку.

— Віднесіть цьому джентльмену, будь ласка.

Через хвилину офіціант поставив перед Алленом піднос.

— Це вам, сер.

Пол розгорнув серветку, побачив свій гаманець, а потім розгорнув записку.

"Я можу зробити те, що не вдалося вам —  відбілити ваші гроші. Давайте зустрінемося завтра о 18:00 у пабі „Чорний кіт“. Вам буде цікаво. Софі".

Він прочитав її ще раз. А потім хмикнув. О, здається, я заінтригувала старого лиса.

Наступного вечора я вже чекала його у „Чорному коті“, обираючи столик біля каміна. Коли Аллен зайшов у паб, я підняла келих із колою і показала на стілець навпроти.

— Пол Аллен?

— А ти Софі, — відповів він, цілуючи мені руку як джентельмен. Його очі блищали, наче він натрапив на цікаву загадку. — Як, до біса, тобі вдалося витягти мій гаманець?

Я усміхнулася, витягла з своєї кишені його годинник, який щойно зняла з його руки.

— Ось так само, — сказала я і поклала годинник на стіл.

Аллен здивовано підняв брови.

 — Ви втрачаєте хист.