Читати книгу - "Голос, що не змовк , Юлія Вирва"

           Усім, хто бореться за українську мову! 

Тиша... Лише тьмяне світло гасової лампи освітлює постать жінки. Сидячи за столом вона пише. Не для себе - у вічність. До нових поколінь, які мають дізнатися її історію. Історію, яка не повинна більше повторитися. Ніколи. 

Раптом лунає стук у двері. Це прийшли за нею. Володимира Ірченко прямує до них і відчинивши застигає на місці - на порозі стояв Мар'ян Ващишин. Той, кого колись кохала. А зараз - тільки відголос того дивного незгаслого почуття. 

Вона лишилася стояти в дверях. Розуміння того, що має трапитись повільно доходило до її свідомості. Так не має бути. Але воно існує. Проникає у всі куточки квартиру. В саму душу. Холодними кістлявими руками душить зсередини. Не дає дихати. 

Зачинивши  двері Володимира вернулась в кімнату і сівши за стіл продовжила писати. Понад усе прагнула зберегти ці записи. Вони частина історії України. Її біль та сила. Те, з чим зростатимуть нові покоління українців. 

Наступав новий 1937 рік. Одна з найстрашніших сторінок нашої історії. Зима була лютою і сніжною. Люди боялися виходити на вулицю, бо їх могли з легкістю арештувати і відправити кудись, звідки не вертаються. Жінка не боялася цього. Бо розуміла, що рано чи пізно її теж знищать. За те, що була свідомою українкою і писала оповідання. Говорила за тих, хто не міг. Її серце билося в унісон з усім знедоленим народом. 

Народилася в родині Семена та Марії Ірченків 16 серпня 1906 року в маленькому містечку. Через два роки народилася сестра Ганна, а ще через два - Мотрона. 

В родині розмовляли українською. Усі були писемні. Знали вірші Кобзаря і Франка. Мати знала безліч пісень і приповідок. Від неї Володимира успадкувала тягу до літератури. Так само як сестри Ганна та Мотря. 

Писати почала рано. Спочатку це були маленькі віршики, згодом невеликі оповідання. Часто ходила в парк, де занурювалася у свій власний світ. Батьків звісно непокоїла така поведінка доньки. Але що могли з цим робити?