Читати книгу - "Голос, що не змовк , Юлія Вирва"

РОЗДІЛ 3

Ось настав травень. Початок місяця порадував теплом, яке ближче до середини перейшло у холод. Володимира з дитинства не любила холод. Їй здавалося ніби чиїсь крижані кістляві руки тягнуться до неї і не можуть дотягнутися. Поки що не можуть. 

Репресії набирали обертів. З будинку в якому жила забрали більшу частину мешканців. Теж саме відбувалося в Харкові в будинку Слово. Хмари знищувалися, вичікуючи менту, щоб випустити з себе потужну зливу. Людське життя перестали цінувати. Атмосфера недовіри й страху заповзла в кожну клітинку тіла. Так наче жила там завжди. Усі боялися що за ними прийдуть вночі. 

Цього разу прийшли й за нею. Володимира спокійно підійшла до дверей і відчинивши їх впустила непроханих гостей. Вони перерили усе навколо і нічого не знайшли. Це невимовно дратувало. 

Ґавари тварь, ґде тайник, а то будет хуже. - озвався один з чоловіків. Одягнений в шкіряний плащ з пов'язкою на лівому оці. Від нього тхуло немитим тілом та алкоголем.Не розумію про що ви. Я лише письменниця. В мене нема таємниць.Ето ми еще посмотрим. Как говориш зовут?Володимира. Це досить поширене жіноче ім'я в Україні.Нету никакой Украини. Єсть только великий и могучий Совєтський союз. Єсть партия і Сталин. Ви вижу не в парити?Я не вважаю за потрібне вступати в партію.Вот ето уже серйозно. Витя, посмотри что нашол? - гукнув один з чоловіків підходячи ближче. В руках тримав ікону і портрет Шевченка.Ето уже серйозно. Пакуйте ее ребята.

Жінці нічого іншого не залишалося як мовчки піти з ними. Відчувала, що більше сюди не повернеться. 

Тоді ж почалися допити. Найгірше чекало на неї попереду. 

Єсли ти, сука не падпишеш признания,то я тебя сґною. Никто и никогда не узнает где тебя закопали.Мені нема в чому зізнаватися. Я звичайна письменниця, яка хоче жити у вільній незалежній Україні.Ти сделала себє только хуже.

Після цього він зірвав з неї одяг і розчепнувши блискавку на штанях змусив її смоктати член. Вона плювалася, задихалася і врешті решт вкусила його. Чоловік дав їй болючого ляпаса, змусивши впасти зі стільця. 

Ти отсюда не уйдеш. Ето твоя могила.- прошипів над нею. - Понила?

Жінка слабо кивнула головою. Сили покидали її знівечене тіло. Вона не встигла попрощатися з рідними. З Мар'яном, якому віддала своє серце. Найбільше прагнула аби її щоденник не знайшли. Нехай він стане її голосом на наступні десятиліття, доки хтось не вирішить його опублікувати. 

- Прощайте, мої друзі. Прощайте мамо й батьку. Прощайте сестри. Будьте щасливі. - промовила Володимира востаннє дивлячись кудись у даль. Душа відлетіла в Ирій. Туди, де на неї чекали.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍