Читати книгу - "Голос, що не змовк , Юлія Вирва"

За холодною зимою прийшла тепла весна. Пора краси й кохання. Володимира продовжувала писати й публікувати свої твори в різних часописах. Вдома зберігалися твори Хвильового, Сосюри, Тичини, Семенка, Підмогильного, Шевченка і Франка. Це подарунки від давніх друзів. Тих , кого вже нема. Батьки непокоїлися. Щось лихе насувалося на їхнє містечко. Лихе і темне. 

Влада жорстоко придушувала будь який спротив. Митці мали прославляти велич і могутність радянського союзу. Писати те, що вигідно партії. Через це дехто зрікся себе й свого роду. Ставали  трубадурами  режиму. Чорний воронок дедалі частіше приїжджав до їхнього будинку ночами, забираючи мешканців інших квартир. 

Володимира вперто продовжувала вести щоденник. Тільки йому довіряла те, що на душі. Те, що боліло. Вона була частиною своєї епохи й мусила залишити після себе хоч щось. Малесенький спогад. Відголос минулого. Та чи знайде хтось її послання? 

Перевіривши чи зачинені двері жінка нарешті змогла попоїсти. Ніч видалася важкою. День міг принести нові труднощі, яким треба протистояти. Новини були невтішні. Усі, хто виступав за українську самостійну державу визнавалися буржуазними націоналістами. Їхня доля була страшною. Як час, в якому жили. 

Думками жінка була далеко. Знову згадався колишній коханий. Мар'ян Ващишин. Редактор одного з тих журналів, де друкувалася. Між ними не одразу спалахнуло кохання. Спочатку було знайомство, згодом прогулянки. Ніхто не наважувався порушити межу.  Дозволяли собі триматися за руки, коли ніхто не бачить. На жаль щастя не тривало довго. З часом вони стали хорошими друзями. Іноді таке трапляється. 

Душа відчувала тривогу. Що буде з її рідними, коли за нею прийдуть? Чи переживуть? Що буде з її творами? Сівши за стіл опустила голову на руки й тихо заплакала. Вперше за довгий час витримка зрадила. Чому не народилася в іншу епоху? Вірити не можна було нікому. Хтось обов'язково зрадить. Вислужиться для того, щоб згодом самому опинитися на місці жертви. 

За вікном як на зло панувала весна. Пташки співали, трава зеленіла, хмари ліниво пропливали синім небом. Дерева нарешті розпустили квіти. В цьому полягає гірка іронія.