Читати книгу - "Сезон риболовлі, Шеклі Роберт"

Вони жили в цьому районі лише тиждень — то були для них перші запросини в гості. Прийшовши точно о восьмій тридцять, вони упевнились, що Кармайкли вже готові прийняти їх: над ганком світив ліхтар, вхідні двері трохи прочинені, вітальня залита яскравим світлом.

— Я гарно виглядаю? — спитала Філліс перед дверима. — Шви рівні, зачіска не розтріпалася?

— Та ти просто як картинка,— запевнив її чоловік. — Дивись тільки не зіпсуй враження — набирай очки й далі.

Вона зробила йому гримаску й натиснула кнопку дзвоника біля дверей. З будинку долинув лагідний передзвін.

Моллен поправив краватку й став чекати. Потім трошечки витяг кутик хусточки з нагрудної кишені.

— Мабуть, вони у погрібці — готують джин,— сказав він дружині. — Подзвонити знову?

— Ні... зачекаємо хвилинку. — Вони почекали, тоді все-таки подзвонили. Знову пролунав передзвін.

— Дуже дивно,— промовила Філліс через кілька хвилин. — Призначено ж на сьогодні, хіба не так? — Чоловік кивнув головою. Кармайкли навіть вікна залишили розчиненими — весняний вечір був дуже теплий. Крізь жалюзі було видно стіл, приготовлений для гри у бридж, стільці навколо нього, таці з солодощами — все у повній готовності. Але зустрічати гостей ніхто не виходив.

— Може, вони кудись відлучилися? — спитала Філліс Моллен. Її чоловік швиденько збігав через газон до гаража.

— Машина їхня на місці. — Він повернувся на ганок і ширше прочинив двері.

— Джіммі... не заходь.

— Я не заходжу. — Він просунув голову у двері. — Гей! Є хто в домі?

Тиша в усьому будинку.

— Гей! — крикнув він гучніше й уважно прислухався. Йому було добре чути веселі голоси з сусіднього будинку — там жваво розмовляли, сміялися. По вулиці проїхав автомобіль. А він усе дослухався. Десь у будинку скрипнула мостина, і знову — тиша.

— Вони не могли піти з дому й залишити все ось так, як воно є,— сказав він дружині. — Напевно, щось трапилось. — І зайшов усередину. Філліс рушила за ним, але нерішуче зупинилась у вітальні, коли він попрямував до кухні. Вона чула, як він розчинив двері у погріб і покликав: "Гей, хто-небудь!" — тоді зачинив назад. Вернувся до вітальні й похмуро почвалав сходами на другий поверх.

За хвилину Моллен з'явився знов геть спантеличений.

— Там теж нікого нема,— пробурмотів він.

— Ходімо звідси,— сказала Філліс, ураз відчувши себе вкрай незатишно в цьому святковому освітленому порожньому будинку. Вони трохи посперечалися, чи залишити записку, вирішили — не треба — й поспішили на вулицю.

— А може, слід було закрити вхідні двері? — спитав раптом Джім, коли вони вже трохи відійшли.

— Чим це допоможе? Вікна ж усе одно відчинені.

— А все-таки... — він вернувся й причинив двері. Вони повільно брели додому, раз у раз оглядаючись на порожній будинок. Моллен ще й досі трохи сподівався, що Кармайкли вибіжать слідом і гукатимуть: "Ми пожартували!"

Та в будинку ніщо навіть не ворухнулось.

Їхній будинок стояв у сусідньому кварталі — двоповерхове цегляне бунгало, таке саме, як дві сотні інших у цьому районі. Містер Картер був удома. Він сидів біля ломберного столу й виготовляв собі штучні мушки — працював повільно й ретельно: у спритних, дбайливих пальцях так і миготіли кольорові нитки. Він настільки заглибився у роботу, що навіть не почув, як увійшли Моллени.

— Тату, ми вже вдома,— повідомив Філліс.

— Угу,— пробурмотів містер Картер. — Поглянь, яка краса. — Він показав готову мушку. То була точна копія шершня. Гачок дуже майстерно сховано під плетивом жовтих та чорних ниток.

— По-моєму, Кармайкли зникли з дому,— сказав Моллен, чіпляючи куртку на вішалку.

— Я вранці піду на Стару затоку,— мовив містер Картер. — Щось мені підказує, що там я знайду ту невловиму форель.

Моллен гмукнув собі під ніс. Із батьком любої Філліс розмовляти важко. Останнім часом він, окрім риболовлі, не говорить ні про що. Справивши сімдесятиліття, старий остаточно відійшов від свого процвітаючого бізнесу і всією душею віддався улюбленому дозвіллю.

Хоч і давно вже розміняв восьмий десяток, виглядав містер Картер чудово. Це просто дивовижно, думав Моллен. Рожева шкіра, ясні безтурботні очі, гладко зачесане назад сніжно-сиве волосся. Взагалі, при повній тямі — але лиш коли з ним говорять про риболовлю.

— Давайте трохи підвечеряємо,— сказала Філліс. Вона знехотя стягнула з голови червоний капелюшок, пригладила вуалетку й поклала капелюшок на тумбочку. Містер Картер ще раз обкрутив ниткою свого шершня, прискіпливо обдивився його, поклав на стіл і пішов слідом за дочкою на кухню.

Поки Філліс готувала каву, Моллен розповів старому про дивну пригоду. Відповідь містера Картера була цілком характерна.

— Порибалиш трохи вранці, і як рукою зніме, заспокоїшся. Рибалка, Джіме, це більше, ніж забава. Рибалка — то спосіб життя, і водночас це філософія. Я залюбки відшукую тиху заводь, сідаю на березі й уявляю собі, що коли десь на світі є риба, то чому б їй не бути саме тут?

Філліс усміхнулась, побачивши, як засовався Джім на своєму стільці. Коли татусь заводиться, зупинити його вже неможливо. А завестися він може у будь-яку хвилину.

— От візьмемо, наприклад, молодого адміністратора,— вів далі містер Картер. — Такого, як ти, Джіме,— що впевнено крокує коридорами влади. Типове явище, га? Але в кінці всіх коридорів його чекає — струмок із фореллю! Або візьмемо політика, Ти ж їх чимало зустрічаєш в Олбані. З портфелем у руці, заклопотаний...

— Дуже дивно,— промовила Філліс, перебиваючи батька на півслові. В руках вона тримала нерозпечатану пляшку молока.

— Гляньте, — пляшку випустила Стеннертонська молочарня.

На зеленій етикетці був напис: "Стенеронька мочаня".

— І сюди гляньте,— тицьнула вона пальцем. Нижче було надруковано: "осволено нью-йоРкський правлінням Охрони здоров'яя". Все це скидалось на дуже незграбну підробку офіційної етикетки.

— Звідки вона в тебе? — спитав Моллен.

— Ну, напевно, з лавки містера Ілджера. Може, це якісь вихиляси реклами?

— Я зневажаю тих, хто ловить рибу на мотиля,— поважно промовляв містер Картер. — Муха! Муха — то мистецький витвір. А люди, що рибалять з мотилем, здатні обкрадати сиріт і спалювати церкви.

— Не смій це пити,— сказав Моллен. — Давай продивимось усі харчі, що ти купила.

Підробка виявилася ще у трьох продуктах. Коробка цукерок, начебто виготовлена Мелоу-Байтом, замість звичної малинової наліпки мала оранжеву. Була також банка "Американського сИИру", майже на третину більша за нормальну банку для цього сорту. А ще — пляшка "ЗЕЛьтерської вди".

— Це вже зовсім казна-що,— потираючи підборіддя, зауважив Моллен.

— Риб'ячу молодь я завжди кидаю назад у воду,— говорив далі містер Картер. — Запихати їх у торбу — то неспортивно; і це є один із законів справжнього рибальства. Нехай собі ростуть, нехай розвиваються й дозрівають, хай набираються досвіду. Я хочу мати справу зі зрілими, хитрющими особинами, такими, що вмить ховаються під корчами або тікають геть, тільки-но на березі з'явиться рибалка. Тобто з такими, хто здатний вступити зі мною у двобій!

— Віднесу завтра цю погань назад до Ілджера,— вирішив Моллен і став укладати продукти у паперову торбинку. — Якщо помітите іще щось подібне, не їжте й не викидайте.

— Стара затока — оце таки місце! — проголосив містер Картер. — Ось де вони ховаються.

Настав суботній ранок, осяйний і прекрасний. Містер Картер устав раніше за всіх, поснідав і вирядився до Старої затоки. Він ступав легкою хлоп'ячою ходою. На голові — хвацько заломлений поношений капелюх, прикрашений штучними мушками. Незабаром і Моллен, допивши каву, вийшов із дому й попрямував до будинку Кармайклів.

Автомашина, як і раніше, стояла в гаражі. Вікна досі розчинені, на ломберному столику лежали наготовлені карти, всюди горіла електрика — все нітрохи не змінилося з учорашнього вечора. Це нагадувало Молленові читане колись оповідання про корабель, що плив під усіма вітрилами, і на борту в нього був повнісінький порядок — але жодної живої душі!

— Я думаю — може, треба когось повідомити? — запитала Філліс, коли він повернувся додому. — Тепер я вже певна — з ними щось сталося.

— Правильно. Але кого повідомляти? — Вони досі ще почувалися чужинцями в цьому районі. Тільки-но почали вітатися на вулиці з трьома чи чотирма родинами й не мали уявлення, хто з них знається з Кармайклами.

Проблему розв'язав несподіваний телефонний дзвінок.

— Якщо це хтось із сусідів,— гукнув Джім, коли Філліс піднімала трубку,— спитай у них!

— Алло?

— Здрастуйте. Я не певна, чи ви мене знаєте. Це Меріен Карпентер, я живу на початку кварталу. Шукаю свого чоловіка — він часом до вас не залетів? — Хоча голос по телефону звучав якось металічно, але в ньому виразно відчувалися нотки тривоги й перестраху.

— Ні, а в чому справа? Зранку в нас гостей не було.

— Зрозуміло... — жіночий голос ніби завагався.

— Може, ми вам чимось би допомогли? — спитала Філліс.

— Я нічого не розумію,— сказала місіс Карпентер. — Ми з Джорджем — чоловіком моїм — вранці разом поснідали. Потім він пішов на другий поверх по куртку. І більше я його не бачила.

— Ой...

— Він, напевне ж, не спускався сходами. Я зійшла нагору подивитись, що там його затримало — ми збирались їхати за місто, а його нема! Я попошукала його по всьому домі. Гадала, може, то він так недоречно жартує, хоча Джордж узагалі до жартів не схильний,— тож зазирнула під усі ліжка, в усі комірчини. Тоді сходила до підвалу, попиталася в сусідів — тільки ніхто його не бачив. Я подумала: а може, він завітав до вас? Вінбо говорив, що збирається зайти...

Філліс розповіла їй про те, що зникли й Кармайкли.

— Джіме,— сказала Філліс, коли жінки обмінялися ще кількома схвильованими репліками й поклали трубки. — Мені це не подобається. Мабуть, тобі слід повідомити про Кармайклів у поліцію.

— А який у нас буде вигляд, коли виявиться, що вони щасливо повернулися з Олбані, де відвідували друзів?

— Все одно. Значить, доведеться ризикнути.

Джім знайшов номер телефону й накрутив його на диску. Але почув сигнал "зайнято".

— Краще я сходжу туди сам.

— Добре. І захопи ці підробки. — Вона подала йому паперову торбу.

Капітанові поліції Леснеру, рум'янощокому і вельми терплячому, протягом ночі й нинішнього ранку довелося вислухати цілий потік скарг.