Читати книгу - "Сезон риболовлі, Шеклі Роберт"

Збилися з ніг патрульні наряди, страшенно стомилися сержанти, а найбільше стомився він сам. А однак провів містера Моллена до свого кабінету й уважно його вислухав.

— Я прошу записати на папері все, що ви мені розповіли,— сказав Леснер, коли Моллен скінчив. — Вчора ввечері нам подзвонив про Кармайклів їхній сусід. Ми намагалися встановити їхнє місцезнаходження. Якщо рахувати ще й чоловіка місіс Карпентер, то це вже буде десять за два дні.

— Десять — чого?

— Десять зникнень.

— Святий Боже... — ледве видихнув Моллен і переклав з руки в руку паперову торбу. — І всі з нашого міста?

— Всі до одного,— суворо ствердив капітан Леснер,— і тільки з житлового району Вейнсвілл в нашому місті. Точніше, з чотирьох прямокутних кварталів цього району. — Він навів назви вулиць.

— Я мешкаю саме там,— сказав Моллен.

— І я теж.

— У вас є якісь підозри, хто б то міг бути... викрадачем? — запитав Моллен.

— Ми не думаємо, що це викрадач-шантажист,— запалюючи вже двадцяту за сьогодні сигарету, сказав Леснер. — Ніхто не зажадав викупу. Не простежується якийсь відбір... Багато хто із зниклих осіб не міг би становити для викрадача якогось грошового інтересу. А гуртова торгівля заложниками — то вже зовсім безнадійний замір!

— Тоді, виходить, маніяк?

— Напевне. Але як йому вдається захопити цілі родини? Або дорослих дужих чоловіків — таких-от, як ви? І де він їх переховує — їх чи їхні трупи? — Леснер із люттю зім'яв сигарету. — Мої люди обшарили метр за метром усе місто. Обстежили всі ями й насипи у радіусі 20 миль. Федеральна поліція зупиняє всі автомобілі. І досі не знайшли нічого.

— Ой, тут іще одна халепа,— пригадав Моллен і показав капітанові підроблені продукти.

— Тут я теж не маю чого сказати,— похмуро признався Леснер. — На цю капость просто не вистачило часу. Надто багато інших скарг...

Задзвонив телефон, та Леснер не піднімав трубку.

— Втім, це не схоже на витівки чорного ринку. Я надіслав дещо з цих "товарів" на експертизу до Олбані. Намагаюся знайти джерело, з якого вони походять. Не виключено, що з-за кордону. А власне, то ФБР мало б... Чорти б узяли цей телефон!

Він смикнув до себе трубку.

— Леснер слухає. Так... так. Ти певна цього? Звичайно ж, Мері. Я якраз скоро звільняюсь. — І поклав трубку. Його рум'яне обличчя раптом пополотніло.

— Дзвонила сестра моєї дружини,— сказав він. — А дружина зникла!

Моллен мчав додому стрімголов. Загальмував так різко, що мало не розбив собі лоба об вітрове скло, і мов вихор увірвався до хати.

— Філліс! — зойкнув він. Де ж вона? О Господи! Якщо вона пропала...

— В чім річ? — спитала Філліс, виглядаючи з кухні.

— Я думав... — Він схопив її в обійми і стиснув так, що вона скрикнула від болю.

— Справді,— засміявся він. — Ми з тобою наче молодята. А одружені вже більш як півтора року...

Він розповів їй все, про що довідався у поліції.

Філліс обвела поглядом вітальню. Як тут було радісно та затишно ще тиждень тому! А тепер її лякає навіть тінь під канапою; вона здригається, побачивши відчинені двері до комірчини. Схоже, що спокою їй тут більше не буде.

Постукали у вхідні двері.

— Не ходи,— звеліла Філліс.

— Хто там? — гукнув Моллен.

— Джо Даттон, сусіда ваш. Ви, мабуть, чули наші новини?

— Так,— відповів Моллен, стоячи перед зачиненими дверима.

— Ми барикадуємо вулиці,— сказав Даттон. — Будемо стежити за всіма, хто прибуває сюди й звідси відбуває. Цьому слід покласти край, якщо поліція неспроможна. Пристаєте до нас?

— Та певно ж! — сказав Моллен і відчинив двері. За порогом стояв низенький смаглявий чоловік у старій солдатській куртці. В руці він стискав дерев'яну палицю із метр завдовжки.

— Ми хочемо цілком заблокувати всі наші квартали,— мовив Даттон. — Якщо знову хтось зникне, то вже тільки як провалиться крізь землю.

Моллен поцілував дружину й пішов за Даттоном.

Під кінець дня у школі відбулися великі збори. Зійшлося практично все населення розтривожених кварталів. Приміщення школи не могло вмістити всіх. Перше, що дізналися люди на зборах, було те, що, незважаючи на щільне блокування, в районі Вейнсвілл зникло ще троє чоловік.

Виступив капітан Леснер і повідомив збори, що він зажадав телефоном допомоги в Олбані. Сюди вже їде поліцейський спецпідрозділ, підключилося також і ФБР. Леснер відверто заявив — він не знає, хто чи що тут діє і з яких причин. Нема ніяких пояснень фактові, що люди зникають лише в одній частині району Вейнсвілл.

Капітан одержав також повідомлення з Олбані стосовно тих підроблених продуктів, які, схоже, поширились по всьому Вейнсвіллі. Хімічним аналізом не виявлено жодних слідів будь-яких отруйних речовин. Цим, здається, спростовується попередня гіпотеза, ніби ця їжа використовувалася для того, щоб задурманити людину, примусити її покинути власну домівку і вийти назустріч викрадачеві. Хай там як, але він застерігає всіх від уживання таких продуктів, бо наперед нічого не можна гарантувати.

Фірми, спотворені назви яких фігурують на етикетках, заперечили будь-яку причетність до цієї справи. Вони готові виступити з судовим позовом проти будь-яких зазіхань на їхні авторські права.

Мер у своєму виступі, сповненому прекраснодушних банальностей, закликав населення району не занепадати духом; міські власті тримають ситуацію під жорстким контролем.

Мер, звичайно, мешкав не в районі Вейнсвілл.

Після зборів чоловіки повернулись до барикад і почали вже було збирати дрова для великого вогнища на ніч, та виявилось, що це непотрібно, бо з Олбані прибула допомога — ціла колона людей і різного спорядження. Всі чотири квартали оточила озброєна варта. Повсюди встановили пересувні прожектори. На всій території було оголошено восьмигодинний комендантський час.

Містер Картер не бачив усього того шарварку. Він цілий день рибалив. Повернувся, коли вже заходило сонце. Охорона його не затримала, і він спокійно дійшов додому.

— Сьогодні ловилося достоту чудово,— проголосив він.

Моллени провели кошмарну ніч. Вони навіть не роздягались. Із сторожкої дрімоти їх раз у раз виривали спалахи прожекторів за вікном та важка хода охоронців.

О восьмій годині ранку в неділю зникло ще двоє чоловік. Пропали з густонаселеного кварталу, що охоронявся суворіше, ніж концентраційний табір!

Близько десятої містер Картер, не звернувши ніякої уваги на заборону з боку Молленів, закинув на плече риболовецькі снасті й вирушив у путь. Від тридцятого квітня він не пропустив ще жодного дня і не збирався пропустити жодного й далі — аж до кінця сезону риболовлі.

Опівдні в неділю пропала ще одна людина, збільшивши загальний рахунок до шістнадцяти.

О першій годині дня знайшлися всі зниклі діти!

Поліцейська машина натрапила на них на шосе неподалік від околиці міста. їх було вісім, серед них — хлопчик Кармайклів. Вони були у паморочному стані, але дибали в напрямку своєї домівки. їх негайно відправили до лікарні.

А про зниклих дорослих не було жодного сліду.

З уст в уста новини поширюються куди швидше, ніж їх змогли б рознести преса та радіо. Діти були цілком здорові, не мали ніяких ушкоджень. Під час психіатричного обстеження було виявлено, що діти не пам'ятають, де вони перебували і яким чином туди потрапили. Єдиний факт, який установили психіатри,— це те, що у дітей було таке відчуття, наче вони літали, і це відчуття супроводжувалося болями в животі. Задля безпеки дітей залишили в лікарні й приставили до них охорону.

Але між полуднем і вечором у Вейнсвіллі зникла ще одна дитина.

Перед самим заходом сонця містер Картер повернувся додому. В його заплічному мішку було дві великі райдужні форелі. Він весело привітався з Молленами й пішов до гаража чистити рибу.

Джім Моллен похмуро поплентав у двір слідом за ним. Він хотів запитати старого про щось почуте від нього день чи два тому. Не міг точно пригадати, що саме, але здається, щось важливе.

Через паркан його окликнув найближчий сусіда, прізвища якого він не пам'ятав:

— Моллене! По-моєму, я знаю...

— Що? — озвався Моллен.

— Ви обмірковували ті гіпотези? — спитав сусіда, худющий чолов'яга в жилетці й без піджака, з лискучою лисиною, яка під західним сонцем здавалася червоною.

— Звичайно.

— Тож слухайте. Це не може бути викрадач. Адже цей хтось діє геть без глузду й логіки. Правильно?

— Мабуть, так.

— Маніяк теж виключається. Як би він зумів захопити 15, 16 чоловік? І повернути дітей? Навіть ціла зграя маніяків не спромоглася б, та ще й при тій купі фараонів, що їх приставили нас стерегти. Правильно?

— Так. Далі? — Краєчком ока Моллен помітив товсту сусідову дружину, що спускалася з заднього ганку свого будинку. Вона підійшла ближче й прислуховувалась.

— Те саме можна сказати й про банду кримінальників, та хоч і про банду марсіян. Таке вчинити неможливо, та й навіщо? Нема причини. Треба шукати чогось зовсім нелогічного — і тоді залишається тільки одна логічна відповідь.

Моллен уважно слухав, поглядаючи на жінку. А вона дивилась на нього, склавши руки на фартуці, що вкривав могутні груди. Вона, можна сказати, поїдала його очима. "Чи вона за щось сердита на мене? — подумав Моллен. — Що я такого зробив?"

— Ця єдина відповідь,— повільно проказав сусіда,— полягає у тому, що десь тут поруч утворилася дірка. Дірка в неперервній системі простір — час.

— Що? — смикнувся Моллен. — Я щось не дуже зрозумів.

— Дірка у часі,— став пояснювати лисий сусіда,— або ж дірка у просторі. Або і там, і там. Не питайте, звідки вона взялась, але вона є. Ось так, просто — людина ступне у цю дірку, й усі діла! Вона вже не тут. Або вже не тепер. Або не тут і не тепер заразом. Цю дірку, ясна річ, побачити не можна — це ж четвертий вимір! — але вона є. Я розумію так: якби можна було простежити або відтворити всі переміщення тих людей, ми б виявили, що кожен з них пройшов через якусь певну точку — і зник.

— Гм-м,— Моллен замислився. — Це звучить досить цікаво... Але ж відомо, що багато людей зникло прямо у себе вдома.

— Еге ж,— погодився сусіда. — Дайте подумати... Розумію! Та дірка у просторі — часі не стоїть на одному місці, вона рухається, кружляє навколо нас. Спершу в домі Карпентерів, тоді сама собою чомусь переходить в інше місце.

— А чому вона не залишає межі цих чотирьох кварталів? — спитав Моллен, косячи здивованим оком на жінку, яка так само пильно й гостро дивилась на нього, міцно стуливши губи.

— Ну,— сказав сусіда,— можливо, для неї теж існують якісь обмеження.

— А чому повернулися діти?

— Ой, та ради Бога, Моллене! Не можна ж вимагати, щоб я відразу збагнув усі найдрібніші деталі.