Читати книгу - "Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила"

ХВИЛИНИ ЖИТТЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Людиною він був, Гораціо

У Київі на Байковому кладовищі, далеко від міста, від гомону життя, зеленіє межи двома давніми могилами свіжий горбочок. Два старі дерева вартують над могилами, ронять листи. Навколо — тиша. Сухий лист зірветься з гілки, тихо погойдається в повітрі і припаде до могили... Згадки життя... А під тим зеленим горбочком спочило серце гаряче, могуче, спочили навіки думи і мрії, згорнули крила пісні...

Сталося. Скінчилось життя. Однині немає Лесі Українки, лишились тільки твори її, вони підуть надалі самі вже в далекі, не відомі нам простори життя. Пройде ще час, і зійдуть з світу і ті люде, що знали Лесю Українку, і зникне той хороший, той високоблагородний образ навік.

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю,

Стане початком тоді мій кінець!

(Лісова Пісня)

Ні, не погоджується серце з сією потіхою! Немає душі, яка самою присутністю своєю на землі давала віру в можливість ідеалу!

Я хочу завернути життя. Я хочу зафіксувати кілька рис вдачі людини такої благородної, такої мужньої, такої люблячої, які рідко трапляються в життю.

Я не пишу біографії Лесі — я пишу на могилі. Хочу тільки показати ту основу буденного життя нашого поета, на якій ткали чудові шати серце і талан.

Коли я згадую свої дитячі роки, я бачу все весняний день: повно золота й світу, все блищить і сміється навколо, і серед того сміху і блиску постать блідого дівчатка з глибокими, розумними очима і лагідною ухмілкою на вустах.

Мабуть, були ми знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, себто родини Косачів і Старицьких, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних. Перші моменти моєї знайомости з Лесею десь губляться у млі дитячих спогадів, тим більше що й батьки Лесині проживали тоді на Волині і в Київ наїздили нападами. Виразно виступає момент, коли між нас вперше зародилася певна приязнь. Були ми тоді ще дітьми-підлітками, я ходила до гімназії, Леся ж і Михайло (старший брат Лесин) до гімназії не ходили. Як діти, що виховуються не в гімназії, а вдома, вони були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою, і одежею. Балакали і ми по-українськи, але се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас в гімназії, — Леся ж і Михайло балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній; що ж до одежі, то й тут вони відрізнялися від нас: скільки пам'ятаю Лесю і Михайла, — все пам'ятаю їх в доброму українському вбранню: Михайла — в сірій чумарочці, Лесю — в спенсері, в вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев'язана стьожкою. Вже й тоді Леся мала хоробливий вигляд, була тиха, соромлива і серед гуртка "безшабашних", як водиться, гімназистів і Леся, і Михайло почували себе, мабуть, трохи ніяково. Зібралися раз в нашій господі товариші й товаришки, були й Леся і Михайло. З чого і як почався в мене диспут з моїми гістьми про полабських слов'ян, і що там ми про тих сердешних слов'ян говорили — зараз не згадаю, пам'ятаю тільки, що боронила я їх існування од всієї душі, але супротивники мої наступали і на них, і на мене. Тихі і мовчазні перше, Леся і Михайло вступили до нашого диспуту, та так гаряче і, як мені здавалося тоді, так ґрунтовно, що я й не сподівалася. Опонентів наших ми переспорили (може, тільки перекричали), але останнє слово лишилось за нами. З сього моменту почалась між нами інтенсивна приязнь, — полабські слов'яне з'єднали нас. Сей факт, що так рельєфно стоїть в моїх спогадах, свідчить про вищий рівень Лесиної освіти і, взагалі, про вищий настрій її душі. В той час чи й було Лесі 12 років, — вік, коли існування слов'ян, і германців, і взагалі всієї білої, жовтої й чорної раси цілком не турбує людину. Але в сі роки Леся і Михайло були далеко серйозніші й освіченіші багатьох дітей, до того ж були вони цілком свідомими й запеклими патріотами. Інтелігентна і глибоко переконана мати вміла впливати на душі своїх дітей; вона ж керувала і їх освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той час се було дуже тяжко, бо й жадного підручника українського не було. Одначе ж Ольга Петровна вийшла переможницею з сієї справи: Михайло, що вступив уже в старші класи, скінчив гімназію з медаллю, Леся ж через хоробу до гімназії не вступала, але з дитячих років винесла добрі грунтовні знання, які поширювала впродовж всього свого життя.

З того часу, про який я отеє згадувала, родина Косачів на деякий час вибралася з Київа на Волинь, але Ольга Петровна з Лесею часто наїздили до Київа з причини хороби Лесиної. З 11 — 12 років вже проявилась в неї страшна хороба, зразу прикинулась вона до руки. Се було перше дитяче горе. З молодих років любила Леся музику і пильно вчилася три на фортепіані, але хороба руки перервала сі уроки. За першим горем пішло друге, третє...

Цілими місяцями мусіла часами лежати Леся в ліжку, тоді як ми всі сміялися до сонця. Ні нетерпіння, ні скарги на свою хоробу не чув ніхто від Лесі, — вона тільки запевняла всіх, що то зовсім нічого і що їй все гаразд. Гаразд і те, що вона лежить в ліжку, коли її товариші й товаришки радіють і тішаться життям!

Так, вона не скаржилась, але сумна провесна лишила глибоку тріщину в її серцю.

Талого снігу платочки сивенькії,

Дощик дрібненький, холодний вітрець,

Проліски в рідкій травиці тоненькій, —

Се була провесна, щастя вінець?

Відокремлене життя розвивало страшенно фантазію Лесі. Не раз вже потім оповідала вона мені про свої дитячі роки на Волині і про свої улюблені іграшки. Вона любила роздивлятись малюнки в великих книжках і, дивлячись на той або інший малюнок, утворювати в своїй голові цілу історію, до якої сей малюнок ставав ілюстрацією. Як і всі діти, Леся захоплювалась в дитячі роки романтичними лицарськими часами, але чарував її завжде не той гордий і щасливий долею переможець, шо, подолавши супротивника, приставляв списа до його грудей. Ні! Вабив її подоланий, той, що, почуваючи вже на своїм серці гострий спис грізного переможця, не здається, а завзято одповідає: "Убий — не здамся". Ся глибока любов до окрадених долею стала основою Лесиного патріотизму. "Убий — не здамся" — зробилось лозунгом її життя. Все дитинство її перейшло, як оповідала вона мені, в хмарах фантазії. З братом Михайлом вони були великі приятелі і доповнювали один одного. Життя їх внутрішнє точилося цілком окремо, в їх потайний світ не заходив old people 2. Одною з улюблених забавок Лесі і Михайла було відогравання ріжних сцен з лицарського або героїчного життя, і Леся, як оповідала вона мені, так захоплювалася самою дією і становищем особи, яку вона мусіла уявляти, що цілком забувала за дійсність. Се життя в селі на Волині ще міцніше прив'язало Лесю до рідного ґрунту. Дитячі роки, що промайнули в такім близькім сусідстві з народом, дали Лесі глибоке, органічне знання мови, життя народного; вони напоїли її поезією рідної мітології, яку вона так оживила в своїй "Лісовій пісні". Писати вона почала дуже рано: перший вірш свій написала вона, коли їй було 12 років 3; написала вона його під великим вражінням, — її тітку, сестру її батька, засилали на Сибір, — і ось перший вірш Лесин: "Ні волі, ні долі у мене нема, зосталася тільки надія сама".

За першим віршем пішли другі, Леся стала на шлях літературної творчости, на якому її щиро підтримувала її мати. Тим часом брат її Михайло скінчив гімназію і вступив до Київського університету. Що то була за прекрасна людина — молода, чесна, енергічна і весела, як соняшний промінь! Ольга Петровна з Лесею почали наїздити до Київа ще частіше, вони спинялися в тім будинку, де жив і Михайло, і зараз біля них групувалися молоді товариші.

В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру талану, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили з осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петровна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатись літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру талану. Була ще третя родина, яка сама не займалася літературою, але відчувала всім серцем найслабший пульс українського життя, побожно шанувала українське слово, цінувала кожну молоду силу, — се була родина М. В. Лисенка. Була ще людина, силоміць одірвана від рідного краю, та не одірвана від його життя, яка здалеку стежила за ним і прокладала йому певні шляхи, — се був дядько Лесі Українки Михайло Петрович Драгоманов. Нічого ж дивного не було в тім, що Лесині початкові праці зустрілися з самою теплою ласкою в трьох сполучених родинах Лисенків, Старицьких і Косачів, і в далекій родині М. П. Драгоманова.

Літературна творчість Лесі не спинялася. Після перших спроб почала вона разом з товаришем її брата М. А. Славинським перекладати Гейне. Справедливо завважує в своїй замітці М. Славинський, що праця над перекладом сих класичних річей мала великий вплив на творчість Лесі. Стисла форма гейнівського вірша, яскравість його образу, його легка іронія чуються в Лесиній "Давній казці". Переклади з Гейне і перший томик Лесиних віршів "На крилах пісень" видано було "накладом авторки" за кордоном.

Пам'ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, тоненька й висока, в гарному українському вбранню, прийшла до нас з сими двома книжечками. Се було спільне свято. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик, як любу дитинку, і почав обережно розрізувати листи.

Се ж було не те почуття, з яким ми беремо тепер нову українську книжку, — се було почуття святобливої радости: ся ж книжка, що переїхала з такою великою небезпекою чи то в конверті, чи то в чиїйсь широкій кишені з-за кордону, лежала тепер перед нами — свіжа й лагідна, як реальна звістка про можливу долю українського слова, про якесь далеке майбутнє життя.

Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо, — батько мій чудово декламував, через те всі любили слухати, як він читав вголос.