Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила 📚 - Українською

Читати книгу - "Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила"

94
0
25.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хвилини життя Лесі Українки" автора Старицька-Черняхівська Людмила. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

Ся операція була дуже небезпечна для життя, але Леся без вагання зважилась на неї. Почали лагодитись до від'їзду в Берлін. Ні страху, ні турботи, ні суму не виявляла вона, — говорила все про свої літературні праці, наче доручала їх.

Операція скінчилась дуже добре, і здоровля Лесине покращало. У 1900 році, десь коло сього, заклався в Петербурзі російський журнал "Новая Жизнь". Лесю запросили співробітничати в ньому, і вона почала писати літературно-критичні статті. Сі статті, надзвичайно солідно і літературно написані, цікаві кожному й сучасному читачеві. Прийняла вона на себе сей відділ, власне, для того, щоб мати свій власний певний заробіток. Хоч батьки Лесі Українки і були заможні люде, але їй муляло те, шо вона не має своїх власних зароблених грошей.

Пам'ятаю той момент, коли Леся прийшла до нас похвалитись своїм заробітком, — се був перший гонорар Лесі Українки після п'ятнадцятилітньої літературної праці.

Але недовго тривав час її доброго здоровля. В тому ж таки 1900 році Леся пережила важке горе, і здоровля її похитнулось. З того часу вона жила вже спорадично в Київі, наїздами. Лікарі посилали її завжде на південь; зиму перебувала вона то на Кавказі, то в Італії, лічилася і в Закопаному. Се курортне життя страшенно знесилювало її; вона казала не раз, що не має вже сили більше жити сим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусіла жити і, живучи там, далеко від свого краю, думкою лишалася в нім.

У 1906-7 роках Леся була в Київі. То були щасливі часи! Праці було для кождого, аби схотів працювати! З якою любов'ю, з яким захватом працювала Леся в "Просвіті"! Не кажучи про організаційну і літературну працю, вона робила саму чорну роботу, збирала книжки, упорядковувала бібліотеку і таке інше.

У 1907 році Леся одружилася з К. М. Квіткою і виїхала з Київа.

Тим часом слабість її вибухнула з новою силою. Леся вирушила до Берліна, маючи надію на радикальну операцію. Але Ізраелі (професор-спеціаліст) сказав, що операцію нема нащо робити, що треба їхати в Єгипет, приймати ті або інші засоби.

Не знаю, чи він просто сказав Лесі, що туберкульоз захопив обидві нирки, чи вона сама відчула се своїм тонким, гострим чуттям, але вернулася вона з Берліна з ясним розумінням холодного неминучого вироку передчасної смерти. По медичним пророкуванням, їй лишалося право на 2 роки життя, вона прожила майже 7.

Се життя — се вже була рвуча боротьба з смертю: літом на Кавказ, зимою в Єгипті.

До Єгипту їздила Леся сама. Спочатку се було ще не дуже тяжко, а чим далі, тим тяжчі ставали для неї сі подорожі. Проте Єгипет добре підживляв Лесю, і родина її робила все можливе, щоб Леся кожного року їздила туди. А не вважаючи ні на що, сили падали.

Ті подорожі до Єгипту — се було чудо мужности Лесиної душі. Хвора, безсила з підвищеною температурою, з щохвилинним чеканням можливої смерти, вона вирушала сама в далеку путь, по завжде бурхливому в сю пору морю і, вирушаючи, заспокоювала всіх, щоб ніхто не турбувався, що їй все гаразд. І тільки потім вже переказувала про всі свої пригоди.

Передостання подоріж її була надзвичайно важка. Від'їздила вона зовсім слабою. Довелося їхати на якомусь італійському пароплаві, негаразд і пристосованому до пасажирських подорожів. Навіть отопления порядного на ньому не було.

Через день подорожі зірвався страшенний сніговий шторм на морі... Корабель, на якому їхала Леся, кидало й шпурляло, як тріску, і кілька день носився він, обліплений льодом і снігом, як привид, не знаючи, куди жене його буря між хвиль і заверюхи. Оповідаючи про ту подоріж, Леся казала: се було щось таке неможливе, що я бажала всім серцем, щоб корабель розбився і разом пірнув на дно.

Приїздила вона до Єгипту цілком знеможена, знебула, а тільки трохи одпускало її слабість, Леся починала пришукувати собі праці й заробітку і там давала лекції французької, англійської, часом і російської мови, аби зменшити видатки своєї подорожі, аби не заважати нікому.

Останній раз в минулому році вирушила вона до Єгипту під час Балканської війни. Була слаба і страшенно квола, але вирушила сама морем, де саме одбувався осередок воєнних подій, де скрізь можна було натрапити на міну або вскочити в яку дуже неприємну і довгу блокаду. "Та краще ж наскочити на міну, ніж давати бацилам доїдати себе", — сказала Леся і вирушила в далеку подоріж, знов потішаючи всіх, що почуває себе гаразд.

А тим часом і єгипетське сонце вже мало підживляло її. "Я так вимучилась була і хоробою, і тяжкою та прикрою дорогою, — писала вона мені в останньому листі, — що ледве тепер як слід до пам'яти прихожу, нирки вже встигли трохи поправитись, але загальний стан організму ніяк не поправляється, не вважаючи на важкі особливі заходи, я навіть схудла вся. Не роблю нічого, все тільки збираюсь робити". Лікар, який лічив там Лесю, казав їй жартом: "Madame, vous devenez tout esprit" ".

В останній раз в минулому травні, коли я побачила Лесю, мимоволі згадались мені слова лікаря, — вона вразила мене своїм виглядом: була зовсім прозора, тільки великі очі дивились так пильно, і в глибині їх чорних зірок наче проглядало ще щось, глибоке і мудре понад життя...

Весь час її остатнього пробування вона майже все лежала, — і ні слова про свою хворобу, ні скарги на життя; все цікавилась нашим громадським життям, нашими літературними справами, казала про свої заміри, оповідала про свою повість з арабського життя, яку мала писати для "Вістника" 12.

В одному ще з своїх давніх листів Леся писала мені, кажучи затримати одну з її речей: "Може настати рік повного мовчання, — то часом буває. Та й взагалі, хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку, то мушу колись і догоріти, — ніяка свічка невічна. Нехай же буде моїм приятелям довше та ілюзія, ніби свічці не кінець".

А свічка вже доходила до краю і збігала гарячими краплями життя. Таж і близька смерть не наклала тавра на чисту душу. Домінуюча риса вдачі Лесиної — не заважати нікому, не обтяжити нікого — особливо виявилася в останні роки її життя. Хоч Леся Українка і дістала від батька добру спадщину, але тяжка хвороба, вічні подорожі і курації з'їли ті гроші, і останніми часами, вважаючи-таки знову на дорогі подорожі до Єгипту, фінансове становище її було скрутне. "Я тепер без заробітку прожити не можу, — писала мені Леся в одному листі, — І коли могла, то й писала даром, ви ж се знаєте, diarest friend 13. А коли заробляю чим іншим, то вже на писання сил не стає/. Так, наприклад, було ту зиму в Єгипті, коли я давала по 4—6 годин в день лекції для заробітку".

Але й злиденний літературний гонорар доходив до Лесі неакуратно, і вона мусила його правити. "Ох, ту dearest friend, навіть до Вас, хоч ми з Вами давні приятельки, якось тяжко і ніяково писати про сі речі, а я мусіла писати про їх зовсім чужим людям, тож те, либонь, до душі їм не доходило, а мені далебі здоровля коштували оті, як я називаю, "жебрущі листи". І одбираючи свої зароблені шаги, Леся все турбувалася про те, щоб се кому на перешкоді не ставало. В одному з листів після одержаного гонорару Леся пише: "Пробачте, що я й досі не сповістила Вас про одержання тих 50 карб., що Ви мені послали і за які я, розуміється, дякую Вам. Мені шкода, що ся присилка, як бачу, завдала вам клопоту, а я ж, коли пригадуєте, і в найскрутніші для мене часи просила, щоб залагоджування моїх інтересів не було нікому в у щ е р б". А інтереси сі були не розкоші, не марнотратство, а просто кілька місяців, може, кілька днів життя, які можна було на ті гроші вторгувати в смерти лікарськими засобами, подорожею до Єгипту.

Краплі егоїзму не було в сеї людини, не було й тоді, коли близька смерть дає на нього право. А про стан свого здоровля Леся не мала жадних ілюзій.

В минулому травні українське громадянство вшанувало Лесю під час її короткого пробування в Київі. Похапцем було викладено те шанування, через те воно й не набрало відповідної імпозантности, але в ньому було щось невимовно сумне, що й зрушувало і шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любови й віри, і з смертю в очах...

Так промайнули дні її між життям і смертю.

Життя дало їй талант, палке серце, тепле коло інтелігентної дружної родини, вірних поплечників-товаришів і... смертельну хоробу, горе, втрати і глибоке джерело невичерпаних сліз. На її житті справдились слова Гете:

Хто хліб свій не кропив сльозами,

Хто не ридав безмовними ночами, —

Той сил небесних не зазнав...

Вона їх зазнала. Разом з тим, як спливало її здоровля, розцвітала квітка її творчости буйним вогнено-кривавим квітом — квітом передчасного кінця. Сила дужча за силу смерти буяла в ній.

Вона писала в якімсь болючім, гарячковім натхненні, і писала, писала, хапалася сказати своїм товаришам своє слово, свою останню одповідь на питання нашого життя.

"Здоровлє у мене тепер таке тонке, — пише Леся, — що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу, бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу "только в припадке умопомешательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими, пригнітаюшими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe 14, якась непереможня сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — оттоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt 15, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року".

Пишучи про свою драму "Камінний господар", Леся каже: "Як ви зараз же побачите по списку діячів, єсть се ні більше, ні менше, як українська версія світової теми про Дон Жуана. "До чего дерзость хохлацкая доходит", — скаже Струве і вся чесна компанія наших "старших братів". Що се є справді дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже певне "то в высшем суждено совете", щоб я mit Todensverachtung 16 кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати".

Вона вливала в свої твори все життя своє, а ті люде, задля яких вона писала...

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила"