Читати книгу - "Хвилини життя Лесі Українки, Старицька-Черняхівська Людмила"

Мої знаття англійської мови сплили за водою, і знову вернулася я до свого "первобытного состояния" — "I can not replaid, I was ill yesterday", а Леся... Леся остатній раз, коли ми бачились з нею, здивувала мене своїм знанням англійської мови: читала вона і балакала по-англійськи, як по-українськи.

Взагалі вона була надзвичайно здатна до мов; вона цілком володіла німецькою, французькою, італійською і англійською мовами. Вона могла писати не тільки прозу, а й вірші на всіх сих мовах. До речі, подам один цікавий факт. Наприкінці 90-х років до Київа почав наїздити наш незабутній друг Григорій Олександрович Мачтет7; він цікавився і українськими справами, і українською літературою, познайомився з Лесею, дуже вподобав і її, і її талант. Раз для спроби попросив він Лесю написати йому вірш по-російськи, і Леся заради жарту подала йому російський вірш. Мачтет був у захваті від нього. Оскільки я пам'ятаю, починався той вірш так:

Когда цветет Никоциана,

Все, все тогда полно обмана.

Опасна ночи тишина,

Как то затишье роковое,

Когда коварная волна

Хранит молчанье гробовое.

И если вы тогда вдвоем

И перед вами светят очи,

Как отраженье звездной ночи,

И голос милый нам звучит,

Как-будто в тишине журчит

Струя забытого фонтана, —

Бегите прочь от этих чар:

Оне зажгут в душе пожар,

Когда цветет Никоциана!

Між тих людей старшого віку, що бували дорогими гістьми на наших літературних вечірках, бувала ше одна людина, до літератури цілком не причетна. Се був Микола Васильович Ковалевський; хто коли знав і чув його, ніколи не забуде сієї людини з срібною апостольською 751 головою, ясними блакитними очима, палким апостольським словом. Микола Васильович вмів впливати на молодь, і молодь його любила. Любила його і Леся... Та й не можна було не любити й не поважати сієї чистої людини, що присвятила все життя своє високій ідеї і побожній любови до свого друга М. П. Драгоманова. М. В. шанував дуже і Лесю, і її творчість. Часто жартом рівняв він себе з Катоном. "Катон, — казав він, — все своє життя не хотів визнавати грецької мови, але наприкінці життя свого мусів вивчити її, зачарований грецькою літературою і грецькою наукою".

Був у Лесі ще один друг, порадник і учитель, якого вона побожно шанувала й любила, — дядько її М. П. Драгоманов. 1895 року Леся виїхала до нього; жив М. П. на той час в Софії, де й був професором. Ввесь час, який Леся перебула у дядька, вона вчилася, вчилася пильно, як студентка, працювала над тими речами, які указував їй її дядько. Се пробування у М. П. Драгоманова ще зміцнило Лесину освіту і поширило її світогляд. Взагалі, вже й в ті молоді роки Леся була глибоко освіченою і щиро інтелігентною людиною. Та не довго користувалася Леся порадами й вказівками свого дядька, того ж таки року М. П. вмер. Смерть його тяжко вразила Лесю і лишила глибокий карбіж на її серці. Все життя своє Леся заховувала щиру любов і велику пошану до свого дядька і лишалася вірною заступницею його ідей.

Перебувши в Софії майже рік, Леся вернулася до Київа.

Я не пишу біографії Лесі Українки, я тільки хочу зазначити зовнішні прояви її життя, ті грубі нитки, на яких настилав чудові візерунки її талант. Хто хоче знати життя її серця, — хай читає її твори.

Людина, що писала:

Горить моє серце, його запалила

Гарячая іскра палкого жалю,

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люде вжахнулись на сльози мої, —

мала глибоку рану в серці.

Проте Лесиного горя не бачив ніхто, вона мала добру запомогу проти смертельних ран: "стискувати міцніше залізного панцера, аби кров затамувати".

Бо й такі бувають рани,

Шо нема на них бальзаму,

Шо нема на них завоїв,

Окрім панцера твердого.

Залізний панцер тамував кров, і серце билось, билось і в смертельних боях, билось і з щоденною буденщиною життя, билось і в нудній праці, яку наклало життя.

Так точилось Лесине життя серед старших і молодших товаришів, серед горя й турбот, серед думок, і мрій, і пісень.

В той час в роки 96—97 заклалося в Клїві Л[ітературно]-А[ртистичне] Товариство. Се Товариство було російське, але давало нам можливість і нагоду виявити наше життя. Мов та лисичка в казці, почали ми примощуватись потроху до того Товариства, лапку по лапці, а нарешті, й зовсім розташувалися на возі. Правлєніє Товариства обсадили ми своїми людьми: покійний В. Б. Антонович, |Т. Р.] Рильський, О. П. Косач, М. В. Лисенко, М. П. Старицький, К. Михальчук, М. В. Ковалевський — всі приймали участь в сій справі, приймала в ній участь і Леся, і, не вважаючи на заходи україножерів, яких і в тому Товаристві було чимало, ми досягли свого.

1 ось, "розсудку вопреки, наперекор стихиям", К[иївське] Л[ітературно]-А[ртистичне] Т[овариство] закладене зовсім з іншою метою, почало обслуговувати українське життя.

Годі було боротися з тією українською хвилею, бо українські вечори заливали публікою всі залі "Общества". Навіть льокаї і буфетчики клубу пристали до української ідеї і просили уряджувати якчастіше "собеседования" та вечірки, бо вони, особи сі, як відомо, завжде спирають свій світогляд на економічнім ґрунті життя.

Проте, щоб добути хоч невелику перемогу (провести кого в члени Правленія або обрати нових членів, або урядити чи "собеседование", чи яку вечірку), треба було вживати великої енергії. У всіх сих заходах, як і в іншій громадській роботі, Леся приймала велику участь, не вважаючи на те, що здоровля її гіршало знову, що й ходити без палки вона не могла.

1 тоді, коли серце примушувало її братись за ту роботу, котру міг би зробити й кожен, примушувало її відривати хвилини свого здоровля від творчосте і присвячувати обов'язкам громадського життя, думка снувала своє прядиво і повставала проти "самовбивства талантів".

Дивись: навколо нас великі перелоги,

І дикі пущі, і великі кручі,

І темні тихі води. Подивись,

Шляхів нема.

Скажи мені, пораднице надземна,

Куди мені податись у просторі?

Чи маю я здійняти срібло-злато

З своєї ліри і скувати рало,

А струнами сі крила прив'язати,

Щоб тінь не падала на вузьку борозну,

Зайняти постать поряд з тими людьми,

Орати переліг і сіяти, а потім —

А потім ждати жнив, та не для себе.

Чи, може, кинутись туди, у пущу,

І в диких нетрях пробивать дорогу

З сокирою в руках і з тонкою пилою,

Поки який гнилий, великий стовбур

Впаде й задавить серед темних хащів?

(То be or not to be? )

В ті часи вона задумала свою хорошу драму "У пущі", яка дає повне розуміння тих думок, що опановували нашою письменницею. Але, хоч Леся думкою і повставала проти "самовбивства талантів", вона ж перша несла свій талант на офіру всякій громадській праці.

У 1898 році ми бучно одсвяткували столітній ювілей української літератури. Для сього свята Леся написала вірш: "У кождого люду, у кождій країні"; вона не визнавала віршів "par occasion" 9, але ся тема давно вже зростала в її серці, і вірші Лесині вийшли високохороші. На вечорі декламував їх мій батько.

Як зараз пам'ятаю сей момент. Заля була залита публікою понад береги. Вірші Лесині зустріли рясними аплодисментами. Тоді тато мій спустився з естради і, взявши Лесю за руку, вивів її перед очі публіки. Се була хороша хвилина, хороша група! Батько мій мав високу гарну статуру, і коли він, вже старий поет і старий чоловік, з довгими сивими вусами, вивів на естраду молоду бліду дівчину, відому вже всім по своїх творах, — загриміли оплески.

Довго стояли вони так вдвох на естраді, довго вклонялась схвильована молода дівчина, довго гриміли оплески...

Се вітала молодь свою любу письменницю і виявила їй почуття своєї пошани і любови.

На той час Леся була вже добре відома як письменниця. В одній з галицьких часописей було подано велику критичну розправу про Лесину творчість. Ся розправа, така прихильна до Лесі, все-таки завдала їй великого жалю, бо автор її, вихваляючи саму Лесю, образив одну близьку її особу. Се тяжко вразило Лесю. Серце в неї було надзвичайно любляче, ніжне, вразливе. Жадної грубости, жадного прикрого слова не перетравлювала вона; щиро добра, глибоко ніжна людина, вона рада була поступитися всім для другого. І той поет, що сказав: "Ні, тільки той ненависти не знає, хто все життя нікого не любив", почував тільки ненависть до ворогів свого народу, до ворогів життя, для якого він не жалував ні свого серця, ні свого часу.

Вечори наші у Л[ітературно]-А[ртистичному] Т[оваристві] приваблювали силу молоді. Молодь звернулась до нас з проханням урядити в наших господах відчити для неї. Леся прийняла гарячу участь в сій справі, і відчити ми урядили.

А тим часом, поки Леся працювала поруч з дужими у всіх сих літературних і громадських справах і писала свої хороші речі, хороба підточувала її здоров'я. Нога їй боліла вся тяжче й тяжче, і, зрештою, лікарі присудили їй лежати нерухомо в ліжку. Почалось тяжке лічення. їй робили ін'єкції в слабий сустав. Після кождої ін'єкції Леся почувала себе зовсім зле, температура їй підіймалася, страшний біль мучив її, вона майже теряла свідомість, але пересилувала себе.

Товариші й товаришки Лесині стояли в зеніті молодих сил і молодого щастя, а вона лежала, прип'ята до ліжка своєю хоробою. І ніколи слова жалю, почуття заздросте до здоров'я других, скарги на долю не чув ніхто від Лесі. А була то весняна пора!

Я думала: "Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна, —

Для мене тілько дару не придбала,

Мене забула радісна весна!

Проте Лесю одвідували, потішали.

Ох, тепера мене у недолі моїй

Не один добрий друг потішає:

"Не годиться журитись в пригоді такій,

Адже іншим ще гірше буває!

Та які се слова і даремні й нудні,

Хоч порадники щирі й охочі,

Якби знали сі люде, які то сумні

Дні без сонця, без місяці ночі!

Пам'ятаю саме тоді, в 97—98 році, вибухнула Вітровська історія І0, а за нею й другі. Молоді сили заворушилися; майже всі товариші Лесині були так або інак зачеплені сими подіями, тільки Леся, відчуваючи все глибоко і болісно, може, глибше других, лежала нерухомою в ліжку і писала... "Поет під час облоги".

Стан здоровля її гіршав. Лікарі визнали неодмінно потрібного операцію.