Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— Тато сказав, щоб усі мене слухались, — Кедді каже.

— А я не слухатимусь тебе! — Джейсон їй.

— Ще й як слухатимешся, — обіцяє йому Кедді. — А зараз — ходім! Ви повинні все робити, як я вам скажу.

— Подбай, Верше, щоб була тиша, — Ділсі просить. — Усі ступайте тихо-тихо, чуєте?

— А чому саме цього вечора нам треба ступати так тихо-тихо? — питається Кедді.

— Мама ваша нездужає, — Ділсі каже. — Тож ідіть собі всі за Вершем.

— Я ж казав вам: то мама плакала! — каже Квентін. — Верш посадив мене на себе верхи й відчинив двері на веранду. Ми вийшли, й Верш зачинив двері. Темно. Я тільки відчуваю Вершеві плечі й запах. «Не галасуйте! — Ми ще не підемо нагору. — А містер Джейсон наказав усім зразу ж нагору. — Він звелів, щоб усі мене слухались. — А я тебе не слухатимусь. — Але він велів, щоб усі-всі мене слухались. І ти, Квентіне, щоб мене слухався». Я відчуваю Вершеву голову, чую всіх нас. «Правда ж, Верше? — Правда. — Ото й слухайтесь. Тож я кажу: зараз ми всі на хвильку вийдемо надвір. Ходім!» Верш відчинив двері, й ми вийшли.

Потім зійшли східцями на подвір’я.

— Краще відійдім далі, до Вершевої хатини, щоб ніхто нас не почув, — каже Кедді.

Верш поставив мене на землю, Кедді взяла мою руку, й ми подалися цегляною доріжкою.

— Ходімо! — каже Кедді. — Та жабка — ропуха — поплигала собі геть. Досі вже вона давно сидить на городі. Можливо, дорогою нам трапиться якась інша?

Ось Роскус, несе відра з молоком. Пішов собі. А Квентін не йде з нами. Так і лишився на кухонних східцях, сидить там. Ми йдемо до хатини, де Верш мешкає. Я люблю нюшити Вершеву хату. Там палає полум’я. Ті-Пі у сорочці внапуски присів навпочіпки перед вогнем — підкладає полінця, щоб краще горіло.

Потім я встав, Ті-Пі одягнув мене, й пішли ми до кухні, попоїли. Ділсі саме співала, а я розплакався, то вона й перестала.

— Ходи погуляй з ним, тільки від будинку чимдалі, — каже йому Ділсі.

— Нам туди не можна, — каже мені Ті-Пі.

Бавимося в річці-фосі.

— Отуди нам не можна, — мені Ті-Пі. — Ти ж чув, що матуся сказала: не можна.

В кухні Ділсі розспівалась, і я заплакав.

— Перестань, — мені Ті-Пі. — Ходімо далі. Хоч би й до повітки.

Біля хліва Роскус доїть. Однією рукою доїть і стогне. Якісь птахи сіли на двері хліва й дивляться на нього. Ось одна злетіла на підлогу та й ну їсти разом із коровами. Я дивлюсь, як Роскус доїть, а Ті-Пі годує Квіні та Принса. Одлучене теля загнали в саж. Воно тицяє мордою в дріт, мукає.

— Ті-Пі! — гукає Роскус. Ті-Пі обізвався з глибини хліва: «Зараз!» Фенсі виткнула голову зі стійла, бо Ті-Пі ще не погодував її. — Хутчій допорай там, — каже Роскус. — Доведеться тобі додоїти. Правиця моя вже геть не слухається мене.

Прийшов Ті-Пі, доїть.

— Чом ти не підеш до лікаря? — питається Ті-Пі.

— А лікар тут не поможе, — йому Роскус. — Місце тут у нас таке.

— Яке це — таке? — питається Ті-Пі.

— Лихе воно, це місце, — каже Роскус. — Ну, додоїв? То зачини те теля.

«Лихе воно, це місце», — сказав Роскус. Позад нього й Верша здіймалося полум’я, спадало, ковзало по його й Вершевому обличчях. Ось Ділсі вже поклала мене в ліжко. А воно має дух Ті-Пі. Мені сподобалося.

— Та що ти в цьому тямиш? — Роскусові Ділсі. — Тобі видіння яке було чи там знак, чи що?

— Нащо мені ті видіння-знаки? — їй Роскус. — Оно лежить у ліжку — чим тобі не знак? І хіба не минуло п’ятнадцяти років, відколи люди все це бачать?

— Хай і так, — йому Ділсі. — Але що тобі до того? Тебе ж, і твоїх, ніщо лихе не зачепило? Он Верш працює, Фроні ти видав заміж, а Ті-Пі підростає — підмінить тебе, коли гостець зовсім тебе скрутить.

— Двійко їхніх уже ж переставилось, — їй Роскус. — Третє на черзі. І я бачив призвістку, й ти бачила — все до того.

— Тої ночі я чув, як сова кричала, — каже Ті-Пі. — Насипав Денові їсти, так і пес не йде. Далі повітки — ну ніяк. І тільки споночіло, так і завив. Он і Верш чув.

— Та й не одне ж помре, — каже Ділсі. — Ти покажи мені того, хто не помре ніколи. Помилуй нас, Ісусе.

— Але ж не в самих тільки смертях річ, — їй Роскус.

— Знаю, знаю, куди ти гнеш, — йому Ділсі. — Назвеш ім’я — ото й буде тобі лихо, як воно розплачеться, а ти сиди з ним, нюні йому втирай.

— А хоч як крути — нема їм щастя на цій місцині, — їй Роскус. — Від самих його народин я це вкмітив, а вже як змінили йому ім’я, то й збагнув доконечно.

— Та помовч уже, — Ділсі йому. Вкрила мене всього краще. А ковдра має дух Ті-Пі. — Всі ви помовчте, дайте йому заснути.

— Що я бачив, те бачив: знак, — каже Роскус.

— Той знак, що небавом Ті-Пі муситиме робити всю твою роботу за тебе, — йому Ділсі. — Забери, Ті-Пі, його й Квентіна, хай побавляться з Ластером біля будинку, а Фроні понаглядає. А тоді піди підсоби своєму таткові.

Ось ми й кінчили їсти. Ті-Пі взяв Квентіну на руки, й пішли ми до хатини, де живе Ті-Пі. Ластер сидить на землі, грається. Ті-Пі зсадив Квентіну додолу, то й вона почала гратися в грязюці. У Ластера якісь шпульки, Квентіна видирає їх у нього, видерла. Ластер заплакав, прийшла Фроні й дала Ластерові бляшанку, бався, й тоді вже я забрав ті шпульки, а Квентіна б’ється, я плачу.

— Цить! — каже мені Фроні. — І не соромно тобі, здоровилу такому, в маленької лялі забирати цяці?

Забрала вона шпульки, оддала Квентіні.

— Зараз же перестань! — мені Фроні. — Замовкни, кажу тобі!

— Цить мені! — каже Фроні. — Каші березової — ось чого тобі треба дати. — Взяла Ластера й Квентіну на руки. — Ходім! — каже Фроні. Йдемо до повітки. Ті-Пі доїть корову. Роскус на ящику сидить.

— І що він там набаламутив? — питається Роскус.

— Хай побуде тут, коло тебе, — Фроні йому. — Знову цих малят кривдить. Цяці в них забирає. Ото побудь тут з Ті-Пі та й замовкни на хвильку.

— Видоюй чисто, — повчає Роскус. — Тієї зими довів молоду корову, що й молоко в неї пропало. Якщо й цю так задоїш, лишимося зовсім без молока.

Ділсі співає.

— Туди не потикайся, — мені Ті-Пі. — Ти ж знаєш: мамуся тебе