Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

що в Літуми запекло в шлунку на саму тільки думку, що може статися з його нутрощами. Мабуть, лейтенантикові й справді допекло, бо він скривився й скулився так, наче після удару правою. Китаєць Ляо, кланяючись і посміхаючись, наблизився до нього і став умовляти його злізти й заспокоїтися. Проте льотчик тільки виматюкав його і додав, що коли той не застромить язика собі в зад, то потрощить на друзки всі пляшки. Ляо відійшов від нього з філософським виглядом, наблизився до Літуми й лейтенанта Сільви і присів навпочіпки:

— То нічого не зробите?

— Нехай ще трохи сп'яніє, — порадив лейтенант.

Льотчик уже заривався до сутенерів і завсідників, які уникали дивитися в його бік і танцювали собі, розмовляли й палили, наче й не помічали його. «Роздягніться, якщо ви мужчини, навіщо вам одяг! — розмахував той руками. — Соромитесь показати свої яєчка? Чи їх у вас катма? Або вони у вас такі мізерні, що ви недаремно соромитесь? А я своїми пишаюсь!»

— Дивіться і вчіться! — горлав лейтенантик. Він розстебнув пасок, штани кольору хакі сповзли, відкривши худі волохаті ноги. Літума побачив, як той захвицався, звільняючись від холош, однак льотчик чи то був надто п'яний, чи то надто лютився, але заплутався, захитався і полетів з прилавка на підлогу. Пляшка розбилася, а сам він гепнувся, наче мішок з картоплею. Розлігся регіт, і лейтенант Сільва підвівся:

— Пора, Літумо!

Поліцейський рушив за ним через танцювальний майданчик. Лейтенантик лежав долілиць серед битого скла, з заплющеними очима, зі штаньми на кісточках і голими ногами; він тільки очманіло сопів. «Оце гепнувся, сучий син», — подумав Літума. Вони взяли його під пахви й підняли. Той замахав руками, почав лаятись, але язик не слухався. З рота його тяглися цівки слини, він був п'яний як чіп. Удвох натягли йому штани, підперезали паском і поволокли до виходу. Повії, клієнти й сутенери заплескали в долоні, раді, що позбулися мороки.

— Куди його, лейтенанте? — спитав надворі Літума. Було вітряно, каламінова покрівля двигтіла й зірок на небі побільшало. Вогники Талари, ніби скориставшись темрявою, теж стали зірочками, що спустилися до моря.

— Віднесемо його на пляж, — мовив начальник.

— Пустіть мене, псюри, — мимрив лейтенантик, однак не пручався.

— Зараз, братику, зараз, — ніжно проказав лейтенант Сільва. — Тільки не гарячкуй.

Вони протягли його з півсотню метрів через піщаник, порослий колючками, до піщанистого пляжу. Опустили на пісок і посідали поряд самі. В халупах, що тулилися неподалік, не світилося. Вітер відносив у море музику й гамір з борделю. Пахло сіллю та рибою, плюскіт прибою заколисував, як снодійне. Літумі захотілося згорнутися клубочком на піску, затулити обличчя кашкетом й забути про все. Але ж він прийшов працювати, хай йому біс! Нетерпіння й острах охоплювали його на думку, що ця напівпритомна істота біля його ніг може зробити жахливе зізнання.

— То що, куме, трохи оклигав? — мовив лейтенант Сільва. Він підвів льотчика й всадовив, підпираючи собою і кладучи на плече руку, наче найщирішому другові. — Ти ще п'яненький чи вже протверезів?

— Що ти за псюра і що за псюра твоя мати? — пробелькотів льотчик і схилив голову на плече лейтенанта. Агресивний тон ніяк не в'язався з покірливим тілом, розм'яклим і ослаблим, що спиралося на лейтенанта Сільву, мов на спинку стільця.

— Я твій друг, братику, — озвався лейтенант Сільва. — Подякуй, що я забрав тебе з того борделю. Бо якби ти й далі демонстрував свій скарб, тобі б його відірвали. Сам подумай, що б ти тоді робив?

Лейтенант умовк, бо льотчика потягло на блювоту. Проте обійшлося, але лейтенант про всяк випадок відсторонив його голову.

— Ти, либонь, педик, — злостиво промимрив льотчик, коли позиви минулися. — Приволік мене сюди, щоб я зробив тобі приємність?

— Ні, братику, — всміхнувся лейтенант Сільва. — Я і справді хочу від тебе приємності, але не такої.

«У нього свій спосіб випитувати людські секрети», — захоплено подумав Літума.

— А яку, трясця твоїй матері? — Льотчик люто гикнув, у нього потекла слина і він знову притулився до лейтенантового плеча, довірливо, немов кошеня, що шукає материного тепла.

— Аби ти розповів мені, що сталося з Паломіно Молеро, друже, — голосно шепнув офіцер.

Літума здригнувся, а льотчик наче й не почув. Він ніби застиг, занімів, і Літумі навіть здалося, що й не дихає. Так і сидів непорушно якийсь час. А Літума дивився на свого начальника: чи повторить він запитання? Зрозумів його льотчик чи вдає, ніби не розчув?

— Нехай твоя суча мати розкаже тобі, що сталося з Паломіно Молеро, — раптом проскиглив лейтенантик так тихо, що Літума аж витяг шию. А льотчик скоцюрблено тулився до лейтенанта Сільви й тремтів.

— Моя бідолашна матуся й гадки не має, хто такий Паломіно Молеро, — так само лагідно відказав начальник. — А ти знаєш. Тож давай, друзяко, розповідай, як воно було, ми слухаємо.

— Нічого я про нього не знаю! — вискнув льотчик, і Літума аж здригнувся від несподіванки. — Нічого не знаю! Нічого! Нічого!

Голос його зривався, а сам лейтенантик дрібно тремтів.

— Та знаєш, знаєш, — лагідно переконував його лейтенант Сільва. — Тому й набираєшся щовечора у борделі, тому й поводишся, як недоумок. І пристаєш до сутенерів, наче тобі життя остогидло.

— Нічого я не знаю! — знову заскиглив лейтенантик. — Нічогісінько!

— Розкажи мені про худенького, і тобі полегшає, — лагідно правив своєї лейтенант Сільва, немов заколисуючи його. — Присягаю тобі, що це правда, братику, я ж бо трохи психолог. Дозволь висповідати тебе, тобі відразу покращає, слово честі.

Літума спітнів. Відчув, як сорочка липне до спини, але йому було скорше холодно. Бриз здіймав невеличкі хвилі, які розліталися з шумом за кілька метрів від берега. «Чого ти боїшся, Літумо, — думав поліцейський. — Заспокойся, візьми себе в руки». Перед очима стояв худенький, побачений там, серед каміння, а в голові стугоніла думка: «Зараз я взнаю, хто його вбив. Зараз взнаю».

— Ну, будь мужчиною, розповідай, — підбадьорював льотчика лейтенант Сільва. — І тобі покращає. Та не рюмсай.

Той справді схлипнув, як немовля, на плечі лейтенанта Сільви.

— Я плачу не через те, що ти думаєш, — промимрив, і його струснув новий позив до блювоти. — А п'ю тому, що цей сучий син устромив мені кинджал, не підпускає мене до жінки! Забороняє бачитися з нею. І вона не хоче мене знати, стонадцять їй чортів. Хіба можна так паскудно чинити, трясця їхній собачій матері?

— Атож, не можна, братику, — поплескав його по спині лейтенант. — А той сучий син, що не дає тобі бачитися з нею — Міндреау?

Льотчик відірвав голову від лейтенантового плеча. В молочному сяйві місяця сержант побачив його засоплене