Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Неминуча метушня призвела до втрати часу та ініціативи. Якби серед розбійників був грамотний командир — ніхто з нами в наздоганялки не грав би. Сорок лучників, навіть не найкращих і влучних, здатні кинути по десятку стріл за півхвилини на відстань до ста метрів. Більше не треба. Навіть якби в ціль потрапила лише кожна сота — нам з Іваном вистачило б. Коням — тим паче.

На щастя, життя не має умовного способу. Отже, поки башибузуки репетували і розбиралися між собою, коні винесли нас за межу досяжності звичайних луків. А звідки у звичайних степових розбійників взятися складовим? Такий лук, якщо справжнім майстром зроблено, за ціною дамаського клинка йде.

Ми з Іваном, як і було домовлено заздалегідь, помчали широким колом — ніби в різні боки, але маючи на меті замкнути коло приблизно там же, звідки й починали напад. Навіщо?

А все просто. Ми тікали, як би вперед, і туди ж рушать і всі, хто залишився, охороняти обоз, поступово віддаляючись від точки рандеву. Причому, нас же лише двоє, значить, поженуться тільки ті, у кого найкращі коні. Не більше десятка. А от коли переслідувачі нас «наздоженуть», то навряд чи зрадіють. Тому що опиняться наодинці з нами. Десяток абияк озброєних і напівголих бандитів проти пари панцирних козаків. А товариші їх, хоч і будуть на відстані прямої видимості, допомогти нічим не зможуть.

Тільки кричати, посилати прокляття на наші голови і шалено розмахувати зброєю, безсило дивлячись, як гинуть від наших куль і шабель смільчаки.

Ми навіть не зупинились. Проскакали з Іваном повз один одного, і поки захоплені гонитвою башибузуки зрозуміли, що відбувається, я зняв двох кулями і ще одного зрубав. Іван застрелив одного, натомість зрубав двох. Розворот та ще один захід. Одного зрубав і знову зміна — поки перезаряджається пістоль, наздогнав тих, які ловили мене. Точнісінько, як у приказці.

«Отамане, я татарина спіймав!» «Так тягни його сюди!» «Не можу! Він мене не пускає!»

Але з точністю навпаки.

— Бабах! Бабах!

— Шабля!

— Вжик ...

І переді мною більше нікого. Чисто.

«Вітаємо. Ви виграли сутичку. Отримано пунктів досвіду «180». Із загоном розділено «90». Бажаєте вийти з бою?»

Нічого я не бажаю. Просто ворог ще не підійшов.

Озираюся. Іван зістрибнув і чи душить когось, чи обшукує. Осаджую коня, розворот. Під'їжджаю ближче. Он як! Несподівано… Виявляється, козак їм вуха відрізає.

— Навіщо?

Іван, звичайно, не відповів, але жест зробив дуже промовистий. Мовляв, постривай, отамане, зараз сам побачиш.

Особисто я проти наруги над тілами, але після того, що бачив у циганському таборі, заперечувати не став. Іван козак досвідчений, для розваги такою дурницею не займатиметься. А якщо для справи — то la guerre comme à la guerre*. [*фр., — на війні, як на війні]

Іван закінчив спотворювати трупи, склав трофеї в чийсь малахай і стрибнув у сідло.

— Куди?

Козак знову зобразив пантоміму, що означає: «Я туди-сюди, а ти — чекай тут!»

Гаразд. Ми люди не горді. Аби толк був. Та й все одно допомоги поки не видно. Ще один хвацький наскок уже не пройде. Розбійники тепер вчені… Зустрінуть рогатинами, піками та градом стріл. Ми, звичайно, теж добряче народу нашаткувати встигнемо, поки звалимося. Але нам від цього легше не стане. Якщо тільки від думки, що на тому світі зарахується?

Ось тільки я поки що туди не поспішаю. Тут ще дебет з кредитом не підбив.

Гм, а Іван, здається, саме на той світ зібрався. Поки я міркував, козак розвернув коня і галопом помчав у бік обозу башибузуків. Мовчки, звісно.

Звичайно, для мене. Басурмани ж не знають про його каліцтво. Тому, самотній вершник, що мчить на весь опор на більш ніж чотири десятки ворогів, — при цьому не кричачи, як у нападі божевілля, навіть не оголивши шаблю, — мав викликати у забобонних дикунів напад паніки. І якби їх було хоч трохи поменше — навіть не сумніваюся, голомозі кинулися б навтьоки. А так, лише відступили за вози з бранцями.

Але козак лише здавався божевільним. Те, що сталося далі, ввело в ступор не лише бусурман, а й мене. Підлетівши на всьому скаку до возів, він метнув у розбійників малахай із вухами вбитих!

Спершу башибузуки шарахнулися на всі боки, не розуміючи, що до них прилетіло, а коли розібрали — чорти в пеклі не змогли б влаштувати такий гармидер, насичений люттю і ненавистю. Забувши про все — бусурмани, верещачи щось несусвітне, кинулися наздоганяти козака… пішки. А той, пустивши коня хідким кроком, сам розвернувся обличчям до хвоста, сукав татарам дулі та демонстрував безсоромні жести.

Не скажу, що був захоплений таким методом ведення бойових дій, але не міг не визнати ефективності. Як і те, що тепер можна не хвилюватись. Башибузуки не підуть нікуди, поки не розквитаються з кривдниками. Тобто нами. А це навряд чи. Оскільки тупіт безлічі копит, у мене за спиною, ставав чіткіше з кожною миттю. І долинав із потрібного боку…