Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Хлопчик зацікавився колекціонуванням. Він збирає марки. Колекціонує олов’яних солдатиків. Колекціонує картинки — зображення австралійських гравців у крикет, зображення англійських футболістів, зображення автомобілів усього світу. Задля картинок йому доводиться купувати пачки цукерок, зроблених із нуги й цукрової пудри, їхні торці забарвлено червоним. У його кишенях завжди повно зів’ялих, липких цукерок, які він забув з’їсти.

Він цілі години поспіль просиджує над своїм конструктором, доводячи матері, що теж уміє добре працювати руками. Будує вітряк із низкою спарених барабанів, лопаті яких можна крутити так швидко, що по кімнаті віє вітерець.

Хлопчик ходить подвір’ям, підкидає в повітря крикетний м’яч і ловить його, не порушуючи ходи. Яка правильна траєкторія м’яча: він підлітає прямовисно вгору й падає прямовисно вниз, як бачить він, а чи піднімається й падає петлями, як побачив би нерухомий спостерігач? Розмовляючи з матір’ю про такі речі, він бачить у її очах відчай: вона знає, що ці речі важливі для нього, й хоче зрозуміти чому, але не здатна. А хлопчик хоче, щоб вона цікавилася різними явищами задля них самих, а не просто тому, що вони цікаві йому.

Коли треба зробити щось практичне, чого не може зробити ані він, ані мати, наприклад, полагодити кран, що тече, вона запрошує кольорового чоловіка з вулиці, будь-якого чоловіка, будь-якого перехожого. Чому, запитує він у розпачі, чому вона так вірить кольоровим? Бо вони звикли працювати руками, відповідає мати.

Вочевидь безглуздо вірити, ніби людина, і то тільки тому, що не ходила до школи, вміє полагодити кран і підмурувати грубку, але це так відрізняється від того, в що вірять інші люди, видається таким дивацтвом, що хлопчик мимоволі відчуває симпатію. Нехай мати, думає він, краще сподівається див від кольорових, ніж узагалі нічого не сподівається від них.

Він завжди намагається зрозуміти матір. Євреї — експлуататори, каже вона, проте воліє ходити до лікарів-євреїв, бо ті тямлять, що роблять. Кольорові — сіль землі, запевняє мати, а сама зі своїми сестрами завжди плеще язиком про начебто білих, які мають приховане кольорове походження. Хлопчик не може збагнути, як можна дотримуватися водночас такої сили суперечливих поглядів. Але мати принаймні має ці погляди. Її брати теж. Брат Норман вірить у ченця Нострадамуса і його пророцтва про кінець світу; вірить у летючі тарілки, які приземляються вночі й викрадають людей. Хлопчик не годен уявити собі, щоб його батько чи батькова родина говорили про кінець світу. Їхня єдина мета в житті — уникнути суперечності, нікого не образити, бути всякчас люб’язними; в порівнянні з родиною матері вони смиренні й нудні.

Він надто близький до матері, мати надто близька до нього. Ось чому, незважаючи на полювання та всі інші чоловічі справи, до яких він береться під час гостювання на фермі, батькова родина ніколи не пригортала його до свого лона. Бабуся, можливо, була надто сувора, не запрошуючи їх до свого дому під час війни, коли вони жили на частку платні молодшого капрала, надто бідні, щоб купувати масло або чай, але її інстинкт був непомильний. Бабуся не сліпа до таємниці будинку № 12 на Тополиній авеню, таємниці, яка полягає в тому, що старший син — перший у домі, другий син — другий, а чоловік і батько — останній. Або його мати не дуже дбає, щоб приховати від батькової родини це перекручення природного порядку, або ж сам батько потай нарікає на такий стан. Хоч яка тут причина, бабуся не схвалювала і не приховувала свого несхвалення.

Інколи, коли мати сперечалася з батьком і хотіла виграти очко, вона гірко нарікала на холодне ставлення до неї з боку його родини. Але здебільшого — задля сина, бо мати знає, як припала ферма йому до серця, і знає, що нічого не може запропонувати замість неї — вона намагається запобігти їхньої ласки, і то способами, які синові видаються не менш огидними, ніж її жарти про гроші, що не є жартами.

Він хоче, щоб його мати була нормальна. Якби вона була нормальна, він теж міг би стати нормальним.

Так само і в обох її сестер. Кожна має по дитині, по синові, і хухає на нього із задушливою турботою. Двоюрідний брат Джуан у Йоганнесбурзі — найближчий у світі приятель хлопчика: вони листуються й чекають вакацій, щоб провести їх разом на морі. Проте йому не подобається бачити, як Джуан збентежено кориться кожній материній настанові, навіть коли її немає поблизу й вона не може проконтролювати. З усіх чотирьох синів він єдиний, хто не перебуває в цілковитій залежності від матері. Він відхилився, або наполовину відхилився: має власних друзів, яких обрав сам собі, вирушає на своєму велосипеді, не кажучи, куди їде або коли повернеться. Його двоюрідні брати й рідний брат друзів не мають. Він думає про них як про блідих і боязких створінь, що завжди сидять удома під пильним оком лютих матерів. Батько називає цих трьох сестер-матерів «трьома відьмами». «Булькай, пахкай, чахкай, чан», — каже він, цитуючи «Макбета». Утішено і злобно, син погоджується.

Коли матір надто вже засмучує її життя в Реюньйон-парку, вона каже, що було б краще, якби вона вийшла заміж за Боба Бріча. Син не сприймає цих слів серйозно. Водночас не йме віри своїм вухам. Якби вона вийшла заміж за Боба Бріча, де був би він? Ким би він був? Чи був би він дитиною Боба Бріча? Чи була б дитина Боба Бріча ним?

Про справжнього Боба Бріча існує тільки один матеріальний доказ. Хлопчик натрапив на нього випадково в одному з материних альбомів. То було розмите фото двох молодиків у довгих білих штанах і темних курточках, вони стояли на пляжі, обнявши один одного за плечі, і примружили повіки на сонці. Одного з них він знає: Джуанів тато. «Хто цей другий чоловік?» — недбало запитує він матір. Боб Бріч, відповідає вона. «Де він тепер?» Уже помер, каже мати.

Хлопчик пильно придивляється до обличчя мертвого Боба Бріча. Там немає жодної його риси.

Далі він не розпитує. Але, слухаючи сестер, складаючи докупи уривки розмов, хлопчик дізнається, що Боб Бріч приїхав до Південної Африки