Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Ферма мала дістатися не самому дядьку Сону, розповідала мати, її заповіли рівними частками всім дванадцятьом синам і донькам. Щоб урятувати її від продажу з аукціону, сини й доньки погодилися продати свої частки Сонові, від того продажу кожне отримало боргову розписку на кілька фунтів. А тепер завдяки японцям ферма коштує вже тисячі фунтів. Сон повинен ділитися своїми грішми.

Хлопчик соромиться за грубу прямоту, з якою мати говорить про гроші.

— Ти повинен стати лікарем або адвокатом, — каже вона йому. — Це люди, які заробляють гроші.

А втім, іншого разу заявляє, що всі адвокати — шахраї. Хлопчик не запитує, як батько вкладається в цю картину: адже батько — адвокат, який не заробляє грошей.

Лікарі не цікавляться своїми пацієнтами, розповідає мати. Просто дають пігулки. Лікарі-африканери найгірші, бо на додачу ще нічого й не тямлять.

Мати каже так багато різного в різний час, що син не знає, що вона думає насправді. Він і брат сперечаються з нею, вказують на суперечності. Якщо вона думає, що фермери кращі за адвокатів, чому вона вийшла заміж за адвоката? Якщо думає, що книжна наука — дурниці, чому тоді стала вчителькою? Що довше вони сперечаються з нею, то більше вона всміхається. Її так тішить, що діти розуміють і вміють уживати слова, що вона погоджується з кожним пунктом, майже не захищається, прагне, щоб діти виграли.

Хлопчик не поділяє її втіхи. Він не думає, що ці суперечки кумедні. Він хоче, щоб мати мала якусь певну думку. Її поквапливі судження, народжені минущими настроями, дратують його.

Як на нього, він, мабуть, стане вчителем. Саме таким буде його життя, коли він виросте. Таке життя видається нудним, але що тут є іншого? Довгий час йому хотілося стати машиністом. «Ким ти будеш, як виростеш?» — звичайно запитували тітки і дядьки. «Машиністом!» — вистрелював він, і кожен кивав головою та усміхався. Тепер він розуміє: дорослі сподіваються, що хлопчики казатимуть: «Машиністом», так само як сподіваються від дівчаток, що ті казатимуть «Медсестрою». Тепер він уже не маленький, належить до великого світу, повинен відкласти фантазії про керування великим залізним конем і робити щось реалістичне. Він добре вчиться в школі, більше, як він знає, немає нічого, де б він мав добрі результати, тому він лишиться в школі, піднімаючись вище службовими щаблями. Коли-небудь, він, може, навіть стане інспектором. Хай там як, він не піде працювати в контору, йому нестерпна думка, що доведеться працювати від ранку до ночі й мати лише два тижні відпустки на рік.

Яким учителем стане він? Хлопчик може зобразити себе тільки дуже туманно. Він бачить фігуру в спортивному піджаку і фланелевих штанах (здається, саме так одягаються вчителі), що йде коридором з книжками під пахвою. Така картина з’являється на мить, а потім щезає. Він не бачить обличчя.

Хлопчик сподівається, що, коли настане день, його не пошлють викладати до такого місця, як Вустер. А можливо, Вустер — чистилище, крізь яке треба пройти. Можливо, Вустер — місце, куди людей посилають для перевірки.

Одного разу їм дали в класі завдання написати твір на тему «Що я роблю вранці». Учні мали написати, що вони роблять, перше ніж вирушити до школи. Хлопчик знав, чого від нього сподіваються: як він застеляє ліжко, як миє тарілки після сніданку, як нарізає собі сандвічі для обіду. Хоча насправді нічого цього не робить, — це все виконує мати, — він бреше досить вправно, щоб його не викрили. Але заходить задалеко, описуючи, як чистить свої черевики. Він ніколи в житті не чистив черевиків. У своєму творі хлопчик написав, що щіткою з черевика зчищають бруд, а потім покривають черевик лаком. Міс Остгюйзен поставила великий синій знак оклику на полях навпроти чищення черевиків. Хлопчик пригнічений, молиться, щоб вона не викликала його до дошки прочитати твір. Цього вечора він пильно спостерігає, як мати чистить йому черевики, спостерігає, щоб не помилитися знову.

Хлопчик дозволяє матері чистити йому черевики, так само як дозволяє їй робити для нього все, що вона хоче робити. Єдине, чого він уже не дозволить їй, — заходити до ванни, коли він голий.

Хлопчик знає, що він брехун, знає, що він поганий, але не змінюється. Не змінюється, бо не хоче змінюватися. Його відмінність від решти хлопців, можливо, пов’язана з матір’ю і його неприродною родиною, але пов’язана і з його брехнею. Якби він припинив брехати, то мав би чистити собі черевики, чемно розмовляти й робити все, що роблять звичайні хлопці. В такому разі він перестав би бути собою. Якщо він уже не буде собою, який сенс тоді матиме життя?

Він брехун, а до того ще й черствий: брехун перед світом загалом і черствий у ставленні до матері. їй прикро, бачить хлопчик, що він росте і всякчас віддаляється від неї. Проте загартовує своє серце й не знає пощади. Єдине виправдання полягає в тому, що він не знає жалю й до себе. Він бреше, але не бреше собі.

— Коли ти збираєшся вмирати? — випробовуючи її, запитав він одного разу і здивувався власній сміливості.

— Я не збираюся вмирати, — відповідає мати. Відповідає весело, але в тій веселості відчувається фальш.

— А що як ти захворієш на рак?

— На рак можна захворіти тільки тоді, якщо тебе вдарять у груди. Я не захворію на рак. Я житиму завжди. Я не помру.

Він знає, чому мати каже таке. Вона каже для нього і брата, щоб вони не хвилювалися. Дурниці — казати такі речі, але він удячний їй за це.

Хлопчик не може уявити собі, як мати вмирає. Мати — найміцніше, що є в його житті. Це скеля, на якій він стоїть. Без матері він був би нічим.

Мати ретельно береже свої груди, щоб раптом не вдарити їх. Його найперший спогад, давніший за спогад про собаку, давніший за спогад про клаптик паперу, — це спогад про її білі груди. Хлопчик підозрює, що він, мабуть, ударив їх, як був немовлям, бив по них кулачками, інакше тепер мати б не ховала їх від нього так підкреслено: адже ні в чому іншому вона йому не відмовляє.

Рак — великий страх у її житті. Ну, а самого хлопчика навчили стерегтися болю в боку, трактувати кожну кольку як ознаку апендициту. Чи встигне карета швидкої допомоги завезти його в лікарню