Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Переможців не судять" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 89
Перейти на сторінку:
глибоко зітхнув, та нарешті відповів:

— Був на засіданні облвиконкому.

— А це що таке?

— Так іменується нова влада. Обласний виконавчий комітет. А над ним обком Компартії України. А над ними обома НКВС.

— Тобто як? — здивувався Петро.

— А хто його знає… Тут без півлітри не розібратися. Наливай…

Розмову скінчили, коли заспівали перші півні.

Наостанок Петро промовив:

— Про неділю та Службу Божу вони зробили недобре. Не подумали… Люди образяться, а коли ображаються усі люди, це погано. От що ветеринарну службу створюють і за шляхи дбають, це добре… У торгашів склепи забирають — це теж добре, нехай людей не обдирають. Ставки? Нехай і ставки… Хоча навіщо рибі наркомат? Землю у попів? Хай краще у людей буде! А ось що стосується неділь — я не згоден, це діло делікатне. Його вирішувати сокирою не можна… Собі дорожче буде. 1 більшовицькі темпи тут ні до чого…

РОЗДІЛ 5

СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. СІЧЕНЬ 1940 РОКУ

Ввечері, у останній день п’ятиденки, коли вже зовсім стемніло, в шибку кабінету хтось легенько постукав.

— Чёрт забери этого часового! — пробурмотів Скворцов, рвучко стрибаючи за шафу та вихопивши пістолета, — морду набью!

У вікно знов постукали. Скворцов зрозумів: якби хтось бажав його пристрелити, то навряд чи стукав би, скоріш засадив би з гвинтівки чи жбурнув гранату.

— Что нужно? — запитав він, обережно виглядаючи з-за шафи, але одразу ж вилаяв себе.

Той, хто стукав, не буде кричати на всю вулицю, щоб Скворцов почув крізь зачинене вікно. Сплюнув, бо мав таки підійти до вікна, хоч це й було небезпечно. Тримаючи напоготові пістолета, повільно, у будь який час готовий пустити його в дію, вийшов із-за шафи та прочинив шибку. Той, хто стояв на вулиці, зробив крок назад, у темряву плетива гілок бузкового куща, ховаючи обличчя від світла.

— Гей, офіцере! — голосно прошепотів невідомий із темряви, — до Олеся Ковалишина у вихідний бандери пошту принесуть. Він чекатиме у церкві, біля ікони Божої Матері, о дев’ятій годині.

— А ты кто такой? — тут же запитав Скворцов.

— Не має значення. Знаєш Ковалишина? А… Все одно… Знайдеш, як матимеш бажання… Бувай!

— Эй! Погоди! Да постой ты, ёлки-палки!

Але в кущі прошелестіло й усе стихло.

— А, что б твою… Часовой, зараза! Часовой!!!

Старшому лейтенантові довелось іще двічі гукнути вартового, поки той не почув і не підбіг до вікна.

— Ты куда смотришь?!! Ты куда, спрашиваю, смотришь?! Мне сейчас в окно чуть гранатой не замантулили!

— Товарищ старший лейтенант, я же один! Хоть тресни, а со всех сторон не успею!

— Молчи, засранец! Охранять нужно не только глазами, но и ушами! Я тебя уже минут десять докричаться не могу.

— Виноват, товарищ старший лейтенант…

— Виноват… Виноват… Кусков бы не собрали, мать твою… Смотри мне тут… Под трибунал отдам, часовой хренов!..

Скворцов грюкнув вікном. На шум до кімнати забіг Гребінкін, якій ще не встиг піти додому.

— Что-нибудь случилось, товарищ старший лейтенант?

— Вот что, сержант, сгоняй-ка ты в повитисполком, найди этого… голову…

— Смыкалюка?

— Вот-вот, его самого. Скажешь, срочное дело есть. Тащи его сюда в любом случае, пусть даже он и в сортире сидит, понял? — вже зовсім весело закінчив Скворцов.

Чуттям досвідченого опера він відчув, що йому таки поталанило: випав шанс захопити місцевого бандерівця, від якого може потягнутися ниточка до всієї Кулинець- кої організації і, що було особливо важливим, вийти на зв’язкового, а від того ниточка може потягнутися ще далі, може, й до самого клубочка. Адже невідомо, від кого прийде зв’язковий! Може, і від крайового проводу?

— Ах, если б часовой не прогавил! — подумав Скворцов, — да еще б того стукача ущучить. Работал бы на нас, как миленький… С такого человека можно было бы много пользы поиметь! Тут и к тёте Маше ходить не надо, и так ясно…

За ті кілька місяців, відколи Німеччина та СРСР раздерибанили Польщу, бандерівці вже оговтались від несподіванки і стали піднімати голову. Найгірше, що вони знаходили підтримку в місцевого населення. Приходом радянської влади була задоволена дуже невелика його частина. Нечисленні комуністи та ті, хто отримали якісь посади. Усі інші незадоволено бурмотіли — вголос висловлювати своє незадоволення було вкрай небезпечно, з незадоволеними нова влада не церемонилася. Націоналізували підприємства, крамниці, як називали їх місцеві мешканці, — склепи. Забирали землю, а земля на Тернопільщині — це життя. Дехто важко працював усе життя, відкладаючи кожну копійчину, щоби придбати клаптик грунту в один-два гектари, а наразі цей клаптик забрали. Потихеньку почали забирати чи примусово закуповувати за мізерними цінами хліб, адже армію треба було годувати. Це породжувало багатьох незадоволених новою владою, а дехто вже потягся і до зброї. Виявляти таких, потенційно ворожий елемент, і було головним завданням НКВС.

У двері постукали.

— Товарищ лейтенант! Можно?

До кабінету зайшов Гребінкін, за ним — голова повітвиконкому Смикалюк.

— A-а… Смыкалюк! Заходи, власть…

Смикалюк був трохи нашорошений та скутий. А хто в такій ситуації не буде скутий? Хіба кожного дня до НКВС запрошують? Хоча, яке там запрошення… Схопили за роги і наче бика у стійло…

— Присядьте, — запросив голову повітвиконкому начальник відділу, вказуючи на стільця, — товариш Смыкалюк, есть срочное и очень важное дело. Знаете ли вы некоего Ковалишина?

— Котрого з них? У Кулинцях їх декілька… Одні Ковалишини мешкають біля церкви, ще одні за «Просвітою», ще одні…

— Олеся Ковалишина, — Скворцов уважно дивився на Смикалюка.

Голова на мить заплющив очі, почухав лоба і нарешті кивнув головою:

— А… Це мабуть з тих Ковалишиних, які біля ставка! Авжеж, знаю… Точно, Олесь в них є! Такий собі хлопчина, років двадцяти п’яти, може, трохи молодший… А що трапилося? Він щось накоїв? Як на мене, то непоганий хлопець!

— Не наделал, так наделает, если его вовремя не остановить! Вот что, председатель, его нужно тихонько взять. Но так, чтобы никто ничего… Понял?

— Як це взяти? Заарештувати? У буцегарню?

— Хорошее словечко: буцегарня! Именно в буцегарню! Смыкалюк, мы с тобой по-хорошему… Ты ж партийный, и должен понимать: там, где начинаются интересы партии, все остальное побоку! Он — националист! Он завтра тебе нож в спину воткнёт, понял? А ты не бзди, мы и не таких брали!

— Дідько його забирай… — Смикалюк витер лоба, що миттю вкрився великими краплями поту, наче у хаті було спекотно, немов у пеклі.

Арешти та висилки до Сибіру в Кулинцях уже були і до цього, але якось вони проходили без його участі, а тому здавалося, що це його не стосується взагалі. Десь,

1 ... 9 10 11 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"