Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Під кінець цього довгого дня почалася злива. Така сильна, що дорогу ледь-ледь було видно. Ми помітили фари вдалині, які нам миготіли, а, наблизившись, побачили синьо-червоні відблиски. Ми зупинилися. До нас наближалася фігура з парасолькою.

– Добрий вечір, панянки, можна поглянути на документи на авто і ваші права?
– Щось сталося, офіцере?
– Ні, звичайна перевірка.
– Так, звісно, одну хвилинку, – ти відповіла чоловікові й звернулася до мене: – Дістань, будь ласка, з бардачка документи.
– Так, так, зараз, – заметушилася я.

Допоки ти віддавала права поліціянту й чекала, коли він їх перевірить, я відкрила бардачок у пошуках паперів. Щойно я його відкрила, мені під ноги впав записник. Я підняла його й покрутила в руках. Мені стало цікаво, що на його сторінках і чи він узагалі заповнений.

– Знайшла? – навіть не глянувши на мене, запитала ти.

Від несподіванки я трохи підскочила й випустила записник на підлогу. Покопирсавшись ще хвильку, я нарешті передала тобі документи.

– Дякую за співпрацю, – офіцер простягнув тобі назад папери. – З такою зливою я б радив десь зупинитися на ночівлю. Не виключено, що дощ може розмити дорогу. Не хотілося б виїжджати до вас на ДТП, – поліціянт усміхнувся.

Ти віддала мені документи й продовжила вести розмову з чоловіком.
– Дякую, пане, так і зробимо. Чи не знаєте, де поблизу є готель? – ввічливо запитала ти.

Мені стало цікаво, чому зі мною ти часто буваєш грубою, а з ним поводишся, як справжня леді. Захотілося бодай трохи зрозуміти, що коїться в твоїй голові. Я запхнула документи назад у бардачок, зачинила його й помітила записник, який лежав біля моїх ніг. Це було імпульсивне рішення, неправильне. Але мені здалося, що ти заборгувала мені пояснення, яких я від тебе не дочекаюся. Я поклала його у свою сумку поряд зі скринькою. Напевно, я пошкодую про цей вчинок.

Краєм ока я зиркнула на скриньку: один її бік уже майже весь був покритий іржею. Я боялася, що ми не встигнемо вчасно.

– Проїдьте ще два повороти, і праворуч буде з’їзд. Там побачите вивіску невеличкого готелю.
– Щиро дякую. Гарного вечора.
– І вам удачі в дорозі.

За п’ятнадцять хвилин ми вже були біля будівлі.
– Заночуємо тут. Поліціянт має рацію – небезпечно їхати далі в таку погоду, – ти розстібнула пасок безпеки й повернулася до мене.

Я непохитно сиділа на місці.
– Слухай, одна ніч нічого не змінить, – сказала ти, ніби знаючи, що коїться в моїй голові. – Ми обов’язково все виправимо в тобі, – м’яко посміхнулася ти й додала: – Але мені дуже подобається ця версія тебе. На вигляд ти як загублене кошеня. Мені хочеться допомогти тобі знайти твій дім. Тож я тебе не полишу в цій подорожі. Доволі дивне відчуття, – хмикнула ти з посмішкою й побігла до карниза.

Дивно, твої слова здавалися напрочуд теплими на противагу цьому холодному дощу. Дивно, що ти змушуєш мене постійно шукати відповіді.