Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Зігравши декілька пісень, під оплески ти повернулася до мене.
– Часто виступаєш перед публікою?
– Та ні, вперше, – просто відповіла ти й поклала до рота шматок млинця.
– Дійсно? Було схоже, що ти знала, що робити, і для тебе це звична справа, – здивовано продовжила я.
– Мені просто стало цікаво, чи я ще пам’ятаю акорди. Як виявилося – пам’ятаю.

Ти посміхнулася та зробила ковток кави. Чому зараз твоя посмішка вже не здається такою механічною? Я застрягла у своїх роздумах.

– Ти так поспішала знайти те місце, але досі не доторкнулася до їжі, – ти вказала виделкою на мою порцію, яка все ще чекала, коли її з’їдять. – Хіба ти не поспішаєш?
– А, так… смачного, – сказала я, переключивши увагу на страву.

– Ми маємо впоратися протягом… – ти на мить задумалася, – протягом трьох днів.
– А що буде за три дні?
– Є одна справа, – спокійно відповіла ти.

Здавалося, не було такого запитання, на яке б ти не мала відповіді. У голові я вирішила, що тобі, мабуть, потрібно повернутися на роботу, і залишила цю тему. Вона не здавалася такою важливою, як пошуки місця, до якого кличе скринька.

Ми залишили кафе й вирушили далі в дорогу. Мені почала набридати радіостанція, яку ми слухали вже дві години, і я вирішила зав’язати розмову:
– То ти теж хочеш повернути свої емоції?
– Не впевнена. Я ще думаю над цим.
– Але ж емоції необхідні. Вони допомагають нам зрозуміти, що нам подобається, а що ні. Що для нас добре, а що погано. Як негативні, так і позитивні, всі вони необ…

Ти перебила мене:
– Поки ми разом, у мене є лише одне прохання до тебе. Не намагайся мене виправити чи врятувати. Мені це не потрібно.

Твій голос був твердим і непохитним, як ніколи.
– Тоді навіщо ти везеш мене туди? – майже пошепки спитала я, але ти все ж почула.
– Як ти казала? «Мені здалося, що для твого сюжету потрібна подорож зі мною».

Ти засміялася, перефразовуючи мої слова, сказані тобі раніше. Тепер я почула, наскільки пафосно вони звучать. І тепер розумію, чому я тебе дратувала. Зараз ти теж починаєш мене дратувати своєю самовпевненістю.

Я замовкла, і ми далі їхали, слухаючи лише голоси ведучих на радіостанції, де крутили старі хіти 90-х. Лише ти час від часу підспівувала пісням. «Ти так любиш старе, – подумала я, – що не маєш місця для нового. Тоді чому зараз ти робиш усе, що для тебе вперше?»