Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Артур

От же халепа! Найсолодший сон під ранок, так не хочеться відривати голову від подушки. Або щось сталося надзвичайне, або  хтось живе в іншому часовому вимірі.

Повідомлення надходять на телефон одне за одним, і ці звуки, які не є подразниками в будь-який інший час доби, подібно до молота об ковадло б'ють мені по вухах. Не інакше трапилося щось.

 «Куди і коли можна доставити корм для котиків?», »Хочу забрати вашого кота»  - екран мого телефону рясніє добрим десятком подібних повідомлень. Сиджу на ліжку, витріщаючись на екран гаджета, і не можу зібрати думки до купи.

Крізь затуманену досвітнім міцним сном свідомість підбирається спогад про вчорашній день на службі. У розгубленості проводжу рукою по волоссю. Не вірю, що таке можливо, але це наслідки мого необережного вчинку. Я ж сам розмістив у соціальних мережах заклик до громадськості з проханням врятувати котиків, які опинилися в складній життєвій ситуації.

- Дідько! - не стримую емоцій і тут же переводжу погляд на сплячу зі мною поряд кохану з переляку, що мій гучний вигук може розбудити її.

Тепер щоранку, перед тим, як йти на службу, я маю можливість милуватися виглядом сплячої Емми. Я в полоні чудової гармонії рис її обличчя - її заплющені очі, підборіддя, овал обличчя, рожеві напіввідкриті губи. Я дивлюся на неї, а відкриваю таємниці власної душі. Заради таких моментів самопізнання і варто напевно жити.

Їй я зобов'язаний тим, що знайшов себе. До неї мене ніби не існувало в тій іпостасі, яка мені визначена долею, тим, ким насправді повинен бути.

Мене заворожує її заспане обличчя, її губи, які вона підставляє мені в променях сонячного світла, її граціозні рухи. Вона відгукується на мої обійми. А я почуваюся її захисником і водночас рабом.

Радію своїй слабкості, її владі над собою. Емма користується цим, доставляючи мені нові й нові насолоди.

Я ще згадую, як сон, короткий період часу, упродовж якого ми придивлялися одне до одного в атмосфері нестійкості, що одночасно збуджувала й одурманювала своєю непередбачуваністю.

Це коли щастя ще з тобою, але страх його втратити вже закрадається в душу. Воно не зникло, не відвернулося, але ти вже судорожно намагаєшся його втримати, боячись, що наступної миті воно вислизне.

Тоді до задоволення домішується страх, що воно ось-ось скінчиться. Коли кожне відчуття, кожна надія, доходячи до апогею, наштовхується на сумнів.

Учора ранок у дільниці почався, як завжди, з чашки чорної кави і розбору «польотів». На подив, планерка тривала недовго, а це перша ознака, що шеф напередодні не слабко гульнув і з раннього ранку він не в гуморі та, найімовірніше, не упустить нагоди «побудувати» кожного з нас в індивідуальному порядку впродовж  дня.

Звиклий до роками сформованого порядку в стінах поліцейської дільниці, я ліниво переглядав звіти про нічні події. Нічого екстраординарного: пара пограбувань, бійка в барі, викрадення авто. Звичайна рутина.

Щойно я зібрався вийти з кабінету, як пролунав виклик.

- Артуре, у нас тут... незвичайна справа, - з усмішкою повідомив черговий. - Надійшов сигнал: сусіди скаржаться, що у квартирі поруч із їхньою кричать коти. Господарі не відгукуються на дзвінки. Потрібно розібратися.

- Та ти гониш. У мене справ купа! Знущаєшся? Чому я? - мене аж підкинуло від вибуху емоцій.

- Наказ шефа, а накази, сам знаєш. Що? Правильно, не обговорюють. Тож, давай дуй туди й оперативно розв'яжи проблему, - колега не без частки іронії напучує мене.

Мені залишалося тільки зітхнути. Не те щоб я був проти порятунку пухнастих заручників, але моя робота зазвичай передбачала погоні, розслідування і перестрілки, а не допомогу тваринам. Проте порядок є порядок. Якщо у квартирі справді можуть бути замкнені без води та їжі тварини, потрібно втрутитися.

Через двадцять хвилин ми з напарником були на місці. Старенька хрущовка, облуплені стіни, скріпучі сходинки, що дихають на ладан. На поверсі зібралися сусіди - всі літні, всі з тривогою в очах.

- Ой, спасибі, що приїхали! Ці бідні котики, вони вже кілька днів кричать. Господиню їхню, ми не бачили, напевно, тиждень. Двері ніхто не відчиняє.

- Будемо розбиратися, не хвилюйтеся, шановні, - Андрій, мій напарник приклав вухо до дверей.

Він подзвонив, потім почав бити у двері кулаком. Тиша. У відповідь пролунало жалібне нявкання. Ми з ним багатозначно переглянулися, розуміючи одне одного з півслова.

- Є хто-небудь удома? Поліція! Відкрийте двері!

Відповіддю було тільки ще більш відчайдушне нявкання.

- Доведеться вскривати, - сказав Андрій, дістаючи мобільний, щоб узгодити дії з керівництвом.

За кілька хвилин ми вже обережно входили у квартиру. Запах був жахливий - суміш затхлого повітря, зіпсованої їжі та котячих відходів. У центрі кімнати сиділи три перелякані коти, притулившись один до одного. Один із них був настільки худим, що не міг не викликати жалю.

- Ну і ну... - тихо пробурмотів Андрій.

Поки він викликав службу порятунку тварин, я оглядав квартиру. Нічого підозрілого - просто непривабливий вигляд давно неприбраного житла. Але коли я заглянув у спальню, то побачив на тумбочці телефон і гаманець. Дивно. Якби жінка просто поїхала, вона б узяла ці речі з собою. Час сьогодні такий, що люди не розлучаються з телефонами ні на хвилину. Той, хто виходить просто в магазин по сусідству, виключно через забудькуватість може залишити його вдома. Хоча, всяке буває.