Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 44
Перейти на сторінку:
виграшки сплодить примару. У деяких людей це «оприявнення в іншому світі» відбувається мимоволі й без пуття, так, що майже завжди тільки одна їхня частина оживає потойбіч, здебільшого рука. Часто-густо вона робить казна-що, бо ж голови катма… І ті, хто все це бачить, хрестяться, щоб вберегтись од диявольського наслання. Ти запитаєш: як це рука може що-небудь робити, а той, кому вона належить, не має і гадки?.. Чи ж ти не бачив, як відірваний ящериний хвіст звивається від страшного болю, а поряд любісінько сидить байдужна ящірка? Тут теж щось таке!

Світ потойбіч теж справжній (або несправжній — сказав барон майже про себе), до пари нашому, земному. Кожен із них — тільки половина, разом вони становлять одне ціле. Пам’ятаєш переказ про Зиґфріда. Його меч зламався навпіл. Підступний карлик Альберіх не міг з’єднати половини, бо був лише земним хробаком, але Зиґфрід таки це втнув. Його меч — це символ того двоїстого життя. Якщо хто прагне стати лицарем і складе його докупи, щоб вийшло одне ціле, то виявить таємницю.

Той потойбічний світ навіть реальніший за цей, тутешній, на землі. Перший — це відбиток другого, краще сказати, земний є відображенням потойбічного, а не навпаки. Що потойбіч праворуч, — він показав на своє воло, — тут ліворуч. Ну, зрозумів тепер?

Той інший був теж моїм двійником. Що він тобі говорив, я вперше дізнався тільки із твоїх вуст. Ішло це не від його знання, тим паче не від мого. Це прийшло із твого!

Так, так, хлопчику мій, не дивися на мене так здивовано! Це виходило з твого власного знання! Ще ж надто, — він ласкаво провів рукою по моїй чуприні, — зі знання Христофора в тобі! Те, що можу сказати тобі я, одна раціональна тварина іншій, просто виходить із людського рота, доходить до людського вуха й зникає, коли зогниває мозок. Єдина розмова, здатна чогось навчити, це розмова з самим собою. І те, що в тебе відбулося з моїм двійником, — це й була розмова з самим собою. Те, що може сказати тобі людина, це або замало, або забагато. Часом забігаєш наперед, часом приходиш на потрушені груші, проте щоразу тієї миті, коли душа твоя ще спить. Ну, мій хлопче, — він знову схилився над столом, — тепер глянь на себе. Ти збираєшся цілий день бігати в самій сорочці?

Офелія

Спогади з власного життя стали для мене скарбами: я сягаю по них у глибокі води минулого, коли приходить час глянути на ті перлини пам’яті, і коли випадає розраховувати на слухняну мені руку з пером, яка зуміла б їх занотувати. Тоді, щойно хлюпнуть одне за одним слова, я сприймаю їх як розповідь якогось іншого оповідача, як гру з блискучими клейнодами, що спливають крізь лагідні пальці, і минуле оживає в моїй пам’яті. Тьмяні й блискучі, темні й світлі… я розглядаю їх з посмішкою… Адже я навіки «попрощався з тілом і мечем»…

Але серед усіх інших є один самоцвіт, моя влада над яким непевна. Я не можу грати з ним, як з іншими; солодка знадлива сила матері-землі виходить від нього і проймає моє серце. Він, як олександрит, темно-зелений удень, але ні з того ні з сього червоніє, коли тихої ночі прилипаєш очима до його глибин. Як краплю крові з серця, застиглу в кристалі, я ношу його з собою, тремтячи від страху, що він раптом розтане й обпече мене — так довго я зігріваю його на своїх грудях.

Так я згадую той час, який зветься для мене «Офелія».

Це зібрані в скляній кульці коротка весна й довга осінь, а до пари їм замкнено хлопчика, напівдитину-напівюнака, яким я був колись.

Я бачу крізь товщу скла себе самого, проте ця картина, ніби з якоїсь шопки, вже не полонить мене своїм чародійством.

А що переді мною розгортається ця картина, прокинувшись у склі, а відтак змінюється і тьмяніє, я хочу, — як сторонній оповідач, — її описати.

Всі вікна розкриті, карнизи червоні від квітучих гераней, на каштанах, які вишикувалися край річкового берега, стримлять догори білі запашні свічки. Тепле нерухоме повітря під світло-блакитним безхмарним небом. Жовті цитринки і строкаті метелики пурхають над луками, наче тихенький вітер грає тисячами клаптиків цигаркового паперу. В ясні місячні ночі горять очі кішок, — хвостаті створіння нявчать, шиплять і кричать у муках любові на мерехтливих сріблястих дахах.

Я сиджу на сходах просто неба і прислухаюся до звуків з відкритого вікна на третьому поверсі, де за ґардинами, що закривають од мене вигляд кімнати, два голоси: один, який я ненавиджу, чоловічий, глибокий і патетичний, інший тихий, боязкий голос дівчини ведуть дивну, незрозумілу для мене розмову.

— Чи бути, чи не бути — ось питання. Згадай мої гріхи в своїй молитві, німфо!

— Як вам жилося, принце, всі ці дні? — долинає до мене боязкий голос. — Іди в черниці…

Я в сильній напрузі: що буде далі, проте не знати чому чоловічий голос слабшає, ніби мовець перетворюється на годинник, пружина якого вже ослабла, відтак з неголосної скорої балачки я вловлюю тільки кілька безглуздих фраз: «Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ… Як ти віддасися, я дам тобі в посаг ось яку напасть: коли б ти навіть була цнотлива, як лід, і чиста, як сніг, однак не втечеш від поговору. Тож іди собі в черниці!»

На це дівочий голосок несміливо відказує:

— О, що за дух знеміг!.. О сили небесні, зціліть його![3]

Відтак обоє замовкають, і я чую слабенькі оплески. За півгодини мертвої тиші, коли з вікна шириться запах печені, з-поза ґардин зазвичай вилітає пойнятий чимраз слабшим вогнем пожований недопалок, вдаряється об стіну нашого будинку, розсипаючись іскрами, і падає вниз на бруківку вузького сутіску.

До глупої ночі я сиджу і пильно дивлюся вгору. Схитнуться ґардини, а в мене серце тенькає від радісного переляку: чи не підійде, бува, до вікна Офелія? А коли так, то залишати мені свою схованку чи ні?

Я зриваю червону троянду; чи наважусь я кинути їй квітку? Певно, при цьому треба щось сказати! Та що?

Але в голову нічого не приходить. Троянда в моїй гарячій руці в’яне, а там, як завжди, все ніби вимерло. Хіба що запах печені поступається пахощам підсмаженої кави… Ось нарешті: жіноча рука відводить ґардину в бік. В одну мить усе

1 ... 9 10 11 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"