Читати книгу - "Білий домініканець"

люди ніколи не повинні опускати руки на шляху до тієї цілі, що перед собою ставлять. Як і сон, смерть — це лише короткий припочивок. Роботу починають не для того, щоб кинути, а для того, щоб дійти краю. Почата й незавершена справа, якою б маловажною, недолугою і занедбаною не здавалася, гниє й отруює волю, як непохований труп отруює повітря в усьому будинку. Всі ми живемо задля того, щоб піднести нашу душу на вищий щабель. Хто ні на секунду не упускає з очей цю мету, повсякчас думає про неї і відчуває, беручись або закінчуючи якусь справу, той швидко доскакує дивного, незнаного досі відчуття відчуженості, і доля його якимось незбагненним чином змінюється. Хто творить, наче безсмертний, прагнучи не доп’ясти якихось бажаних речей (це ціль для духовно сліпих), а збудувати храм своєї душі, той угледить день; і хай лише за тисячі років, однак одного разу він зможе сказати: «Тут я захотів, а тут уже воно й зробилося, що б я не наказав, усе відбувається миттю, і часу йому вже не треба, щоб лельом-полельом визрівати. І тільки тоді довгий шлях мандрів доходить кінця. І тільки тоді ти зможеш дивитися на сонце прямо, і воно не випалить тобі очі. Тоді ти зможеш сказати: «Я досяг мети, бо ніколи її не шукав».

І тоді досвід святих видасться бідним у порівнянні з твоїм власним досвідом, адже вони ніколи не знатимуть того, що відомо тобі. Вічність і спокій подекуди нічим не згірші за мандрівки й нескінченність!

Останні слова переходили мою здатність до розуміння. Лише значно пізніше, коли моя кров охолола і я опанував себе, вони стали для мене ясними й живими. Тоді ж я майже не сприймав їх; я бачив тільки барона Йохера, аж раптом, як спалах блискавки, вловив я, що ж здалося мені в ньому химерним: воло його здіймалося на правій стороні шиї, а не на лівій, як зазвичай.

Хай нині це звучить майже смішно, тоді мене охопив невимовний жах. Кімната, барон, погруддя Данте на полиці, я сам — усе в одну-єдину мить перетворилося для мене на примару, таку облудну й нереальну, що моє серце завмерло від смертельного жаху.

Цим тієї ночі закінчилися мої переживання.

Тремтячи від страху, я прокинувся у своїй постелі. Крізь ґардини сіялося денне світло. Я підійшов до вікна, а надворі — ясний зимовий ранок! Я зайшов до сусідньої кімнати: за столом сидів барон у своєму робочому сюртуку й читав.

— Довгенько ти сьогодні спав, любий мій хлопчику, — сказав він мені, сміючись, коли побачив мене на порозі в сорочці (зуби мої стукали від душевного холоду). Довелося мені йти запалювати ліхтарі в місті замість тебе. Вперше за багато-багато років… Але що з тобою?

Досить було короткого погляду на нього, щоб вичавити з мене краплі страху: воло знову випиналося ліворуч, як завжди. Та й погруддя Данте стояло на звичному своєму місці.

В одну секунду земне життя поглинуло світ снів; у вухах пролунав скрип, начебто закривалася віко домовини, а відтак усе це вилетіло з голови. Захлинаючись, я розповів моєму названому батькові, що із мною відбулося. Хіба про те, що бачив точильника, не прохопився ані словом.

Тоді ніби побіжно, я спитав: «Ти знаєш пана Мучелькнауса?»

— Звичайно, — весело озвався барон, — він живе там, унизу.

— Сердега! А як щодо його дочки, панночки Офелії?

— Я й Офелію знаю, — сказав барон, прибравши серйозного вигляду, і подивився на мене пильно й майже сумно, — і Офелію теж.

Я хутко змінив тему, відчувши, як у мене червоніють щоки. Чому тоді в моєму сні твоє воло… твоє воло було не ліворуч, а десьбіч, батьку? Барон надовго замислився й потім почав, ретельно добираючи слова, наче підробляючись під мою ще дитячу свідомість:

Знаєш, мій хлопчику, щоб усе тобі як слід розжувати, я мав би тиждень читати якусь закручувату лекцію, а ти однаково б її не зрозумів. Тобі вистачить і кількох ключових понять. Але чи засядуть вони тобі в голові? Справжні уроки дає тільки життя й ще краще сон. Учитися снів — то перший щабель мудрості. Зовнішнє життя дає розум, мудрість виникає зі сну. Якщо нам щось мариться насправжки, ми кажемо: «кинулося в голову» або «мене пройняла думка». А якщо це мрія уві сні, ми вчимося через таємничі образи. І джерело будь-якого справжнього мистецтва лежить у царстві снів. Так само стоїть справа з даром фантазії. Люди говорять словами, сни — живими картинами. А що черпають вони їх з подій дня, то багато хто схиляється до думки, буцімто сни — це якісь нісенітниці. Звісно, вони й справді втрачають сенс, якщо на них не зважати. У цьому разі орган сну відмирає, як відмирає частина тіла, якою ми не користуємось, і неперевершений проводир страчає мову, — міст в інше життя, значно цінніше за земне, розлітається прахом. Сновидіння — це стежка, міст між невсипущістю і забуттям, а ще це стежка між життям і смертю.

Ти не повинен ставити мене за великого розумаку або щось на кшталт цього, мій хлопче, через те, що мій двійник сьогодні вночі наговорив тобі повну торбу того, що й на голову не налазить. Я ще не зайшов так далеко, аби стверджувати: Я і Він одна й та сама особа.

Мабуть, у країні снів я почуваюся трохи затишніше, аніж більшість інших… Я об’явився й усталився потойбіч, але для того, щоб відкрити там очі, я й далі змушений закривати їх тут, і навпаки. Є люди, яким це вже не потрібно, хоча їх дуже й дуже небагато.

Пригадуєш, що ти не бачив самого себе, і в тебе не було ні тіла, ні очей, ані рук, коли, подолавши білий шлях, ти знову вклався в домовину? Але й той школяр теж не тебе не бачив! Він пройшов через тебе, мов через яку пустку!

Ти знаєш, про що річ? Ти не прихопив туди з собою спогад про форми свого земного тіла! Той, хто може це — навчився цьому і я — той об’явиться потойбіч, спершу для самого себе. Він вибудує собі в краю снів друге тіло, що згодом унаочниться і для інших, як би дивно для тебе зараз це не звучало. Щоб це зробити, потрібні певні методи (він указав на «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі й посміхнувся), яких я тебе навчу, коли твоє тіло визріє і його вже не треба буде зв’язувати. Той, хто ці методи опанував, за