Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Містере Ріарден, ви мене зневажаєте, — заявив якось він без жодної образи. — Це непрактично.

— Чому непрактично? — поцікавився Ріарден.

Хлопець розгубився і не знайшов, що сказати. Він ніколи не мав відповідей на різні «чому?» Висловлювався зазвичай пласкими твердженнями. Людей характеризував так: «він старомодний», «він непристосований», «він не перелаштувався», — без жодного вагання чи пояснення. Хоч і вивчав металургію, міг сказати: «Думаю, виплавка заліза мала би потребувати високих температур». Винятково невпевнено висловлювався про неживу природу і максимально категорично — про людей.

— Містере Ріарден, — якось сказав він, — якщо ви маєте бажання передати більшу кількість металу вашим друзям — я про вищі порції — це можна влаштувати, ви ж знаєте. Чому б нам не попросити про спеціальний дозвіл на підставі нагальної потреби? У мене є друзі у Вашингтоні. Ваші друзі — важливі люди, великі бізнесмени, тож нескладно буде утнути цей фокус із нагальною потребою. Звісно, це потребуватиме певних витрат. На деякі речі у Вашингтоні. Ви ж знаєте, як воно: таке завжди вимагає витрат.

— Які речі?

— Ви розумієте, про що я.

— Ні, — відповів Ріарден, — не розумію. Може, поясните?

Хлопець нерішуче подивився на нього, подумки все зважуючи, і видав:

— Це погана психологія.

— Яка?

— Знаєте, містере Ріарден, не обов’язково вживати таких слів.

— Яких?

— Слова відносні. Це просто символи. Якщо ми не будемо послуговуватися потворними символами, то й потворності уникнемо. Чому ви хочете, щоб я висловився інакше, якщо я вже сказав усе так, як сказав?

– І як же саме я хочу, щоб ви висловилися?

— Чому ви від мене цього хочете?

— З тієї ж причини, з якої ви не хочете.

Якийсь час юнак мовчав, а потім сказав:

— Знаєте, містере Ріарден, абсолютних стандартів не існує. Ми не можемо послуговуватися суворими принципами, ми мусимо бути гнучкі, пристосовуватися до реалій цього дня і чинити згідно з доцільністю моменту.

— То біжи, шмаркачу! Спробуй вилити тонну сталі без суворих принципів, згідно з доцільністю моменту.

Дивна емоція, що була практично чуттям стилю, змушувала Ріардена ставитися до юнака презирливо, але не ображатися на нього. Здавалося, хлопець відповідає духові довколишніх подій. Так, наче їх перенесло назад крізь століття, у той час, якому належить цей юнак, а він, Ріарден, не звідти. «Замість того, щоб будувати нові печі, — думав Ріарден, — доводиться брати участь у програшних перегонах: примушувати працювати старі; замість того, щоб починати нові авантюри, нові дослідження, нові експерименти з використанням ріарден-металу, він усю свою енергію витрачає на пошуки джерел залізної руди: як люди на світанку Залізного віку, тільки з меншою надією на успіх».

Ріарден намагався уникати таких думок. Старався пильнувати власні почуття — так, ніби якась частина його перетворилася на чужинця, який мусив залишатися німим, а його воля мала виконувати роль постійного, ретельного знеболювального. Ця частина була тим невідомим, про яке він знав тільки, що не повинен ніколи бачити його коренів і не чути голосу. Ріарден уже пережив був один небезпечний момент і не міг дозволити йому повторитися.

Це був момент, коли одного зимового вечора він самотньо сидів у своєму офісі, паралізований розстеленою на столі газетою з довгою колонкою директив на першій сторінці; саме почув по радіо новини про палаючі нафтові поля Елліса Ваятта. Тоді його першою реакцією — ще до того, як виникли будь-які думки про майбутнє, будь-яке відчуття катастрофи, шок, жах чи протест, — став вибух сміху. Він реготав тріумфально, ніби від чогось звільняючись, охоплений пружним живим тріумфом. І слова, що він їх не промовив, але відчув, були такі: «Благослови тебе Боже, Еллісе, хоч би що ти накоїв!»

Збагнувши підтекст свого сміху, він уже знав, що приречений повсякчас пильнувати себе; наче людина, яка пережила серцевий напад, він сприйняв це як попередження, що носить у собі небезпеку, яка може вразити його кожної миті.

Відтоді йому доводилося триматись осібно. У внутрішніх рухах мусив дотримуватися рівномірного, обережного, суворо контрольованого темпу. Але на якусь мить небезпека підступила знову. Поглянувши на наказ про Державний науковий інститут на своєму столі, відчув, що сяйво, яке ковзало документом, іде не з печей знадвору, а з полум’я зайнятого нафтового поля.

— Містере Ріарден, — мовив Годувальниця, почувши про відхилений наказ, — ви не повинні були цього робити.

— Чому ні?

— Матимете проблеми.

— Які ще проблеми?

— Це урядовий наказ. Урядових наказів відхиляти не можна.

— Чому не можна?

— Це проект нагальної потреби, до того ж, таємний. Це дуже важливо.

– І що ж це за проект?

— Не знаю. Він таємний.

— То звідки знаєте, що він важливий?

— Так сказано.

— Хто це сказав?

— Не можна сумніватися щодо таких речей, містере Ріарден!

— Чому ні?

— Бо не можна.

— Якщо не можна, тоді це — абсолют, а ви казали, що жодного абсолюту не існує.

— Це інше.

— Чому інше?

— Йдеться про уряд.

— Хочете сказати, що немає жодного абсолюту, крім уряду?

— Я хочу сказати: коли вони кажуть, що це важливо, то так воно і є.

— Чому?

— Я не хочу, щоб ви вскочили в халепу, містере Ріарден, а ви впевнено збираєтеся це зробити. У вас забагато «чому». Нащо ви це робите?

Ріарден зиркнув на нього і засміявся. Юнак усвідомив, що змолов, і на його безрадісному обличчі з’явився дурнуватий вишкір.

Чоловік, який наступного тижня прийшов до Ріардена, мав молодявий та витончений вигляд, однак не такий юний та досконалий, яким хотів видаватися. На ньому було цивільне вбрання та шкіряні гетри регулювальника руху. Ріарден не міг зрозуміти, звідки він: із Державного наукового інституту чи з Вашингтона.

— Містере Ріарден, — сказав він м’яко та конфіденційно, — як я зрозумів, ви відмовилися продавати метал Державному науковому інституту.

— Так і є, — відповів Ріарден.

— Хіба це не вияв навмисної непокори закону?

— Вирішуйте самі.

— Чи можу я поцікавитись, які у вас на це підстави?

— Моїми підставами можете не перейматися.

— Ще й як перейматимемося! Ми вам не вороги, містере Ріарден. Ми хочемо бути з вами чесні. Не слід боятися того факту, що ви — значний промисловець. Ми вам цим не дорікатимемо. Прагнемо бути з вами такі ж чесні, як із найнижчим робітником. Тому нам варто знати ваші підстави.

— Надрукуйте мою відмову в газетах, і кожен читач пояснить вам мої підстави. Про це вже писали трохи більше, ніж рік тому.

— О ні, ні, ні! До чого тут газети? Невже ми не можемо залагодити це дружньо і приватно?

— Це залежить від вас.

— Ми не хочемо, щоб це потрапило до преси.

— Ні?