Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Ріарден поглянув на нього і запитав:

— Навіщо Державному науковому інституту десять тисяч тонн металу? Що таке «Проект Х»?

— Ах, це? Це дуже важливий проект наукових досліджень, видатна соціальна ініціатива неоціненної суспільної ваги, але, на жаль, регламент найвищої політики не дозволяє мені докладніше розкрити вам його суть.

— Знаєте, — сказав Ріарден, — я міг би сказати вам, подавши це як мою підставу, що не бажаю продавати свого металу тим, хто приховує від мене свої цілі. Ріарден-метал створив я. І моя моральна відповідальність — знати, з якою метою я дозволяю його використовувати.

— Але, містере Ріарден, вас це не має непокоїти! Ми знімаємо з вас будь-яку відповідальність.

— Я не хочу, щоб із мене її знімали.

— Але ж… Але ж це такий старомодний і… і геть теоретичний підхід.

— Я сказав, що можу назвати це підставою для відмови. Але не назву, бо, у цьому разі, у мене є інша підстава, що включає і попередню. Я не продаватиму ріарден-металу Державному науковому інституту на жодних умовах, хоч які б вони були: хороші чи погані, таємні чи відкриті.

— Але чому?

— Послухайте, — повільно проказав Ріарден, — існують якісь виправдання для дикунських суспільств, де людина очікувала, що вороги будь-якої миті можуть її убити, тому змушена була захищатися всіма доступними способами. Але для суспільства, в якому від людини очікують, що вона вироблятиме зброю для своїх власних убивць, виправдання немає.

— Містере Ріарден, навряд чи доцільно послуговуватися такими словами. Сумніваюся, що використовувати такі порівняння — практично. Зрештою, уряд не може, керуючись широкими державними інтересами, брати під власну юрисдикцію вашу особисту образу на якусь одну окрему установу.

— То не беріть це під юрисдикцію.

— Ви про що?

— Не запитуйте про мої підстави.

— Але, містере Ріарден, ми не можемо не помітити відмови коритися законові. Яких дій ви від нас очікуєте?

— Яких самі забажаєте.

— Але це абсолютно безпрецедентно. Ніхто ніколи не відмовлявся продавати урядові необхідної продукції. Власне кажучи, закон забороняє вам відмовлятися продавати свій метал будь-якому покупцю, не лише урядові.

— То чому ж ви мене не арештуєте?

— Містере Ріарден, це мирна розмова. Навіщо говорити про арешт?

— Хіба це не остаточний аргумент проти мене?

— Нащо до нього вдаватися?

— Хіба він не вчувається у кожному реченні цієї розмови?

— Навіщо це озвучувати?

— Чому ні? — візитер промовчав. — Невже ви намагаєтеся приховати той факт, що, якби не ця ваша козирна карта, я взагалі не дозволив би вам увійти до цього кабінету?

— Але я не кажу про арешт.

— Я кажу.

— Містере Ріарден, не розумію вас.

— Я не збираюся допомагати вам, вдаючи, що ця розмова бодай трохи дружня. Це не так. І робіть, що завгодно.

Ріарден відчув дивний захват. Так, ніби от-от осягне щось, чого досі не розумів, наче підійшов до відкриття, занадто віддаленого, щоб його пізнати, хіба збагнути, що важливість цього відкриття переважає всі його давніші здобутки.

— Містере Ріарден, — озвався чоловік, — урядові потрібен метал. Ви повинні продати його нам, адже, безперечно, усвідомлюєте, що ваша незгода не може змінити державних планів.

— Продаж, — повільно промовив Ріарден, — вимагає згоди продавця.

Він підвівся і підійшов до вікна:

— Я скажу вам, що ви можете зробити.

Указав на запасну колію, де злитки металу вантажили до вагонів:

— Це ріарден-метал. Підженіть туди вантажівки — як звичайні грабіжники, але не ризикуючи нічим, бо я у вас не стрілятиму, адже, як самі знаєте, не можу цього зробити, — беріть стільки металу, скільки потрібно, і забирайтеся. Не намагайтеся надіслати мені за нього гроші. Я їх не візьму. Не виписуйте для мене чек. Я не перетворю його на готівку. Якщо вам потрібен метал — маєте зброю, щоб його захопити. Вперед.

— О, Господи, містере Ріарден, що подумає громадськість!

Це був інстинктивний, мимовільний вигук. М’язи на Ріарденовому обличчі смикнулися від беззвучного сміху. Обидва розуміли значення цього викрику. Поважним та невимушеним тоном Ріарден спокійно підсумував:

— Вам потрібна моя допомога, щоб зробити це схожим на продаж — на безпечну, справедливу, моральну угоду. Я вам не допомагатиму.

Чоловік не сперечався. Він підвівся, щоб піти геть. Тільки промовив:

— Ви пошкодуєте про обрану позицію, містере Ріарден.

— Не думаю.

Він розумів, що інцидент не вичерпано. Як і те, що секретність «Проекту Х» — не головна причина, через яку ці люди боялись оприлюднити справу. Але почувався дивно, приємно і безтурботно впевнено. І знав, що правильно рушив шляхом, який йому пощастило розгледіти.

Даґні, заплющивши очі, випросталася на кріслі в своїй вітальні. День видався складний, але вона знала, що увечері побачиться з Генком Ріарденом. Думка про це, мов підіймач, знімала з неї тягар безсенсових та осоружних годин.

Вона лежала нерухомо, насолоджуючись відпочинком і маючи єдину мету: тихо чекати на звук ключа в замку. Він не телефонував, та вона чула, що сьогодні Генк приїздив до Нью-Йорка на консультацію з виробниками міді, а він ніколи не покидав міста, не переночувавши з нею. Їй подобалося чекати на нього. Їй потрібен був цей часовий міст між її днями та ночами з ним.

«Прийдешні години, як і решта ночей із ним, підуть на ощадний рахунок життя, — подумала вона, — де зберігаються прожиті миті, якими ти пишаєшся». Єдиною гордістю її робочого дня було не те, що вона прожила його, а те, що вижила.

«Як неправильно, — думала вона, — як же страшенно неправильно, що людина змушена так казати про відтинки свого життя. Але зараз не слід про це міркувати». Вона думала про нього, про боротьбу, за якою стежила всі ці місяці спільної історії, — його боротьбу за визволення; вона знала, що може допомогти йому перемогти, але повинна вдаватися до будь-яких засобів, крім слів.

Пригадала той вечір минулої зими, коли він увійшов, вийняв із кишені маленьку коробочку і простягнув їй, мовивши: «Я хочу, щоб це належало тобі». Вона відкрила її і недовірливо та збентежено витріщилася на підвіску із цільного рубіна у формі груші, що відкидала несамовите сяйво на білий атлас скриньки. Це був знаменитий камінь, володіти яким могли собі дозволити тільки з десяток людей на світі; він до них не належав.

— Генку… чому?

— Просто так. Хотів побачити це на тобі.

— О ні, не таку річ! Навіщо її марнувати? Я так рідко буваю на подіях, куди треба красиво вбиратися. Де я її носитиму?

Він поглянув на неї, поволі ковзнувши поглядом від ніг до обличчя. Мовив:

— Я тобі покажу.

Повів до спальні й без жодного слова, у манері власника, який роздивляється особу, чий дозвіл не обов’язковий,