Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Думаєш, чоловік повинен дарувати коштовності своїй коханці, керуючись чимось іншим, крім власного задоволення? — запитав він. — Ось як я хочу, щоб ти його носила. Тільки для мене. Мені подобається дивитися на цей камінь. Він прекрасний.

Даґні засміялась. Це був м’який, низький звук, — звук тамованого подиху. Вона не могла ні говорити, ні рухатися, тільки мовчки кивати, приймаючи та підкоряючись. Вона кивнула кілька разів, волосся гойдалось широким круговим рухом услід за головою, а потім нерухомо повисло, поки вона стояла перед ним, схиливши голову.

Вона впала на ліжко. Лежала, ліниво випроставшись, відкинувши назад голову, руки — вздовж тіла, долоні притиснуті до шкарубкої текстури покривала на ліжку, одна нога зігнута, видовжена лінія другої простягається через темно-синій льон покривала, камінь мерехтить у напівтемряві, немов рана, відкидаючи на її шкіру променисту зірку.

Крізь напівзаплющені очі просвічувався насмішкуватий тріумф, усвідомлення того, що її обожнюють; водночас рот був безпорадно й очікувально-благально розтулений. Чоловік стояв посеред кімнати і дивився на неї: на плаский живіт, що втягувався, коли вона вдихала повітря, на чуттєве тіло, сповнене плотської свідомості. Низьким, напруженим та незвично тихим голосом він проказав:

— Даґні, якби якийсь художник намалював тебе такою, яка ти зараз, чоловіки приходили б подивитися на картину, щоб пережити мить, якої ніщо в їхніх власних життях не може подарувати. Вони б називали це великим мистецтвом. Вони не розуміли б природи своїх почуттів, але картина демонструвала б їм усе — навіть те, що ти не якась класична Венера, а виконавчий віце-президент залізниці, адже це частина цілого; і навіть те, хто я такий, бо це також його частина. Даґні, вони відчули б це, пішли геть і переспали з першою-ліпшою буфетницею, але ніколи не намагались би досягнути того, що зійшло на них. Я не хотів би шукати того, що на картині. Я хочу того, що існує в реальності. Не бачу жодної величі у безнадійній тузі. Я не міг би втриматися за мертвонароджене прагнення. Я хотів би мати його, втілити його, жити ним. Розумієш?

— О, так, Генку, я розумію! — відповіла вона.

«А ти, мій любий? Чи ти це розумієш цілком?» — подумала вона, але вголос цього не сказала.

Увечері вона з хуртовини прийшла додому і знайшла шалений розсип тропічних квітів у своїй вітальні перед темною, обліпленою сніжинками шибою. То були стебла гавайської воскової квітки, майже метрові заввишки; конуси з пелюсток в’язалися в об’ємні голівки, що мали чуттєву текстуру м’якої шкіри і колір крові.

— Я побачив їх у вікні квітникаря, — пояснив він, прийшовши того вечора. — Мені сподобалося дивитись на них крізь віхолу. Та немає нічого змарнованішого, ніж речі у вітринах.

Вона почала знаходити квіти в помешканні у найнесподіваніший час — квіти, надіслані без картки, але з підписом відправника, втіленим у фантастичні форми, несамовиті кольори, екстравагантні ціни. Він приніс їй золоте намисто із маленьких рухомих квадратів, вкладених у суцільну золоту смугу, що вкривало шию та плечі, наче комір лицарського обладунку. Наказав: «Носи його з чорною сукнею». Приніс набір склянок — високих, тонких блоків із кришталю, вирізаних у формі квадратів; їх створив відомий ювелір. Вона спостерігала, як він тримав одну зі склянок, поки вона наливала йому напій: так, ніби доторк пальців, смак напою та її обличчя були єдиною формою цілісної миті задоволення.

— Я звик дивитися на речі, що мені подобаються, — сказав він, — але ніколи досі їх не купував. Не бачив у цьому сенсу. Тепер бачу.

Одного зимового ранку він зателефонував їй до офісу і мовив тоном, що ним не вітаються, а дають розпорядження:

— Сьогодні ми йдемо вечеряти. Хочу, щоб ти відповідно вбралася. Маєш якусь синю вечірню сукню? Вдягни її.

Вона вбрала вузьку туніку сіро-синього кольору, що надавав їй беззахисності та простоти, вигляду статуї у синіх тінях саду під літнім сонцем. Він приніс і накинув їй на плечі накидку з хутра полярної лисиці, що повністю заковтнула її від лінії підборіддя до кінчиків сандалів.

— Генку, це ж безглуздо, — засміялась вона. — Це не в моєму стилі!

— Хіба? — запитав він, притягуючи її до дзеркала.

Велетенська хутряна попона робила її схожою на дитину, закутану від завірюхи; розкішна текстура перетворювала невинність вайлуватого клунка на елегантність навмисно викривленого контрасту, підкреслену чуттєвість. Хутро мало м’який коричневий відтінок, що, переливаючись, мінився блакитним, яке неможливо було розгледіти, а радше відчути, як навколишній туман, ніби натяк на колір, схоплений не поглядом, а дотиком, так, як людина, не торкаючись, здатна відчути занурення долонь у ніжну м’якість. Попона не дозволяла розгледіти Даґні — хіба що її каштанове волосся, синьо-сірі очі, форму рота.

Спершу вона остовпіла, а потім безпорадно обернулась до нього:

— Я… Я не знала, що це буде так…

— А я знав.

Сиділи мовчки, поки він вів машину темними вулицями міста. Час од часу, проминаючи ліхтарі на поворотах, перед очима спалахувало мерехтливе снігове павутиння. Вона не запитувала, куди вони їдуть. Коли Генк розганявся, Даґні відкидалась на спинку і з’їжджала нижче на сидінні, задивляючись на сніжинки вгорі. Накидка щільно її обгортала; сукня під нею здавалася легка, мов нічна сорочка, а дотик хутра скидався на обійми.

Вона дивилася на бічні фари, світло яких пробивалося крізь снігову завісу; глянувши на Генка, на те, як тримають кермо його руки в рукавичках, на чітку, витончену елегантність постави в чорному пальті та білому кашне, вона подумала, що він належить великому місту, цим лискучим хідникам та різьбленому каменю.

Машина пірнула в тунель, промайнула лункою кахляною трубою, що пролягала під річкою, і випурхнула на обручі високої автомагістралі під чорним небом. Тепер світло було під ними, розтягнуте на багато пласких кілометрів блакитних вікон, димових труб, похилих кранів, червоних спалахів вогню і довгих тьмяних променів, що окреслювали викривлений силует промислового району. Даґні згадала, що колись вона бачила Генка на заводі з вимащеним кіптявою чолом, у поїденому кислотою комбінезоні; він носив його так само природно, як і свій офіційний одяг. «Він належить цьому середовищу, — подумала вона, дивлячись униз, на рівнини Нью-Джерсі, — цим кранам, вогням, скреготу й стукоту зубчастих коліщат».

Коли вони мчалися темною дорогою крізь порожню сільську місцевість, і пасма снігу мерехтіли у світлі фар, вона пригадала його влітку, під час відпустки, коли він розтягнувся у своїх широких штанях у віддаленому виярку, підім’явши під собою траву, а на його оголених руках мерехтіло сонячне світло.