Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 144
Перейти на сторінку:
«Генк належить також і сільській місцевості, — подумала вона. — Він належить усьому; він — чоловік, який належить землі». А потім їй на думку спали точніші слова: «Це чоловік, якому належить земля, чоловік, який тут — удома, і він контролює цю землю». Чому ж тоді мусив нести тягар трагедії, яку цілковито прийняв на себе із такою мовчазною витривалістю, що навіть сам цього не усвідомлював? Даґні частково знала відповідь; вона почувалася так, ніби остаточне знання уже зовсім близько і якогось дня вона його осягне. Але зараз їй не хотілося про це думати, бо вони їхали геть від тягаря, бо у просторі швидкісної машини вони утримували непорушність цілковитого щастя. Вона ледь схилила голову, і на якусь мить торкнулася до його плеча.

Машина з’їхала з основної дороги і повернула в напрямку віддалених квадратів освітлених вікон, що висіли у повітрі над сніговою рівниною за ґратами оголених гілок. Потім, у м’якому приглушеному світлі, вони сиділи за столом біля вікна, вдивляючись у темряву й дерева. Готель притулився на лісовому пагорбі; його розкіш полягала у високій ціні та приватності, а зроблена зі смаком обстановка свідчила, що це місце ще не відкрили шукачі високих цін та публічності. Вона майже не усвідомлювала, що сидить у ресторані; це усвідомлення розчинилося у відчутті найвищого затишку, і єдиний візерунок, що привертав її увагу, — це полиск укритих льодом гілок за шибкою.

Даґні сиділа, дивлячись надвір, блакитне хутро наполовину сповзло з її оголених рук та плечей. Крізь примружені очі Генк стежив за нею із вдоволенням чоловіка, який вивчає власний виріб.

— Мені подобається дарувати тобі речі, — сказав він, — бо вони тобі непотрібні.

— Ні?

– І не тому, що хочу, щоб вони у тебе були. Я хочу, щоб вони були в тебе від мене.

— Саме так вони мені й потрібні, Генку. Від тебе.

— Чи розумієш ти, що з мого боку — це порочне потурання власним слабкостям? Я роблю це не задля твого задоволення, а задля свого.

— Генку! — крик вирвався мимовільно; у ньому крилися здивування, розпач, обурення та жаль. — Якби ти дарував мені ці речі лише для мого задоволення, я б кинула їх тобі в обличчя.

— Так… Так, ти б кинула… і правильно зробила б.

— То це ти називаєш порочним потуранням слабкостям?

— Вони так це називають.

— О, так! Вони так це називають. А як називаєш ти?

— Не знаю, — байдужо мовив він і зосереджено продовжив: — Знаю тільки, що, коли це порочно, то й чорт із ним, але це саме те, що я хочу робити понад усе на світі.

Вона не відповіла; сиділа, дивлячись на нього, ледь усміхаючись, наче просячи прислухатись до значення його ж таки слів.

— Я завжди хотів насолоджуватися власним багатством, — сказав він. — Але не знав, як це робиться. У мене навіть не було часу зрозуміти, як я цього хочу. Я знав, що вся вилита сталь повертається до мене рідким золотом, а золото здатне набувати бажаної мені форми, і саме я мав би цим насолоджуватись. Але я не міг. Не міг знайти для цього жодної нагоди. А тепер знайшов. Саме я створив це багатство, саме я збираюся придбати за нього будь-яке задоволення — зокрема й насолоду бачити, яку високу ціну здатен заплатити, включно з безглуздим подвигом перетворити тебе на розкішний предмет.

— Але ж я — той розкішний предмет, за який ти заплатив уже давно, — мовила вона без тіні усмішки.

— Як це?

— За допомогою коштів, вкладених у твій завод.

Даґні не знала, чи зрозумів він це остаточно, одначе була переконана, що тієї миті сказане відбилось у ньому. В Генкових очах Даґні побачила стишену невидиму усмішку.

— Я ніколи не гребував розкішшю, — сказав він, — але зневажав тих, хто нею насолоджується. Я дивився на те, що вони називають своїми втіхами, і це видавалось мені нікчемним та безсенсовим порівняно з тим, що я пережив на заводі. Я звик спостерігати, як виливають сталь, як тонни рідкого металу течуть так, як мені цього хочеться, куди я забажаю. А потім я іду на банкет і бачу людей, які благоговійно тремтять над своїми золотими тарелями та гаптованими скатертинами, наче їхні їдальні — це господарі, а вони самі — просто об’єкти, що все це обслуговують; об’єкти, створені діамантовими запонками для сорочок та намистами, а не навпаки. І ось я потрапляю на очі першій-ліпшій купі шлаку, а вона раптом каже, що я не вмію насолоджуватись життям, бо єдине, чим я цікавлюся, — це робота.

Він окинув поглядом тьмяну різьблену красу кімнати і людей, які сиділи за столами. Вони сиділи в незручних демонстративних позах, так, ніби величезна ціна їхнього одягу та надмірне піклування про власну зовнішність мали б переплавлятись у розкіш, але цього не ставалося. На їхніх обличчях відбилася злісна тривога.

— Даґні, поглянь на цих людей. У цьому житті вони мали б бути плейбоями, шукачами розваг та любителями розкоші. І ось вони сидять тут, чекаючи, що це місце надасть їм сенсу, а не навпаки. Але нам їх завжди ставлять за приклад як поціновувачів матеріальних насолод, тож ми вчимося, що радість від матеріального — це зло. Насолода? Хіба вони насолоджуються? Хіба у тому, чого нас вчили, немає якогось перекручування, якоїсь лихої та дуже суттєвої помилки?

— Так, Генку… Дуже лихої і дуже, дуже суттєвої.

— Вони плейбої, а ми — торговці, ти і я. Чи усвідомлюєш, що ми набагато спроможніші насолоджуватися цим місцем, ніж вони можуть бодай собі мріяти?

— Так.

Повільно, наче промовляючи цитату, він сказав:

— Чому ми віддали все цим дурням? Це все мало бути наше.

Вона вражено дивилася на нього. Він усміхнувся:

— Я пам’ятаю кожне твоє слово на тій вечірці. Тоді я тобі не відповів, бо єдина відповідь, що в мене була, єдині слова, що мали для мене бодай якийсь сенс, викликали б твою ненависть, — так я тоді думав; це слова про те, що я тебе хочу.

Він поглянув на неї:

— Даґні, тоді ти не мала такого наміру, але те, що ти казала, означало, що ти хочеш зі мною переспати, правда?

— Так, Генку. Правда.

Він довго дивився їй в очі, потім відвернувся. Тривалий час вони мовчали. Він оглянув м’які сутінки навколо, зиркнув на полиск двох келихів для вина, що стояли на столі.

— Даґні, в молодості, працюючи у копальнях Міннесоти, я думав, що хочу колись пережити такий вечір, як сьогодні. Ні, працював я не заради цього, і взагалі не так уже й

1 ... 12 13 14 ... 144
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"