Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Машина з’їхала з основної дороги і повернула в напрямку віддалених квадратів освітлених вікон, що висіли у повітрі над сніговою рівниною за ґратами оголених гілок. Потім, у м’якому приглушеному світлі, вони сиділи за столом біля вікна, вдивляючись у темряву й дерева. Готель притулився на лісовому пагорбі; його розкіш полягала у високій ціні та приватності, а зроблена зі смаком обстановка свідчила, що це місце ще не відкрили шукачі високих цін та публічності. Вона майже не усвідомлювала, що сидить у ресторані; це усвідомлення розчинилося у відчутті найвищого затишку, і єдиний візерунок, що привертав її увагу, — це полиск укритих льодом гілок за шибкою.
Даґні сиділа, дивлячись надвір, блакитне хутро наполовину сповзло з її оголених рук та плечей. Крізь примружені очі Генк стежив за нею із вдоволенням чоловіка, який вивчає власний виріб.
— Мені подобається дарувати тобі речі, — сказав він, — бо вони тобі непотрібні.
— Ні?
– І не тому, що хочу, щоб вони у тебе були. Я хочу, щоб вони були в тебе від мене.
— Саме так вони мені й потрібні, Генку. Від тебе.
— Чи розумієш ти, що з мого боку — це порочне потурання власним слабкостям? Я роблю це не задля твого задоволення, а задля свого.
— Генку! — крик вирвався мимовільно; у ньому крилися здивування, розпач, обурення та жаль. — Якби ти дарував мені ці речі лише для мого задоволення, я б кинула їх тобі в обличчя.
— Так… Так, ти б кинула… і правильно зробила б.
— То це ти називаєш порочним потуранням слабкостям?
— Вони так це називають.
— О, так! Вони так це називають. А як називаєш ти?
— Не знаю, — байдужо мовив він і зосереджено продовжив: — Знаю тільки, що, коли це порочно, то й чорт із ним, але це саме те, що я хочу робити понад усе на світі.
Вона не відповіла; сиділа, дивлячись на нього, ледь усміхаючись, наче просячи прислухатись до значення його ж таки слів.
— Я завжди хотів насолоджуватися власним багатством, — сказав він. — Але не знав, як це робиться. У мене навіть не було часу зрозуміти, як я цього хочу. Я знав, що вся вилита сталь повертається до мене рідким золотом, а золото здатне набувати бажаної мені форми, і саме я мав би цим насолоджуватись. Але я не міг. Не міг знайти для цього жодної нагоди. А тепер знайшов. Саме я створив це багатство, саме я збираюся придбати за нього будь-яке задоволення — зокрема й насолоду бачити, яку високу ціну здатен заплатити, включно з безглуздим подвигом перетворити тебе на розкішний предмет.
— Але ж я — той розкішний предмет, за який ти заплатив уже давно, — мовила вона без тіні усмішки.
— Як це?
— За допомогою коштів, вкладених у твій завод.
Даґні не знала, чи зрозумів він це остаточно, одначе була переконана, що тієї миті сказане відбилось у ньому. В Генкових очах Даґні побачила стишену невидиму усмішку.
— Я ніколи не гребував розкішшю, — сказав він, — але зневажав тих, хто нею насолоджується. Я дивився на те, що вони називають своїми втіхами, і це видавалось мені нікчемним та безсенсовим порівняно з тим, що я пережив на заводі. Я звик спостерігати, як виливають сталь, як тонни рідкого металу течуть так, як мені цього хочеться, куди я забажаю. А потім я іду на банкет і бачу людей, які благоговійно тремтять над своїми золотими тарелями та гаптованими скатертинами, наче їхні їдальні — це господарі, а вони самі — просто об’єкти, що все це обслуговують; об’єкти, створені діамантовими запонками для сорочок та намистами, а не навпаки. І ось я потрапляю на очі першій-ліпшій купі шлаку, а вона раптом каже, що я не вмію насолоджуватись життям, бо єдине, чим я цікавлюся, — це робота.
Він окинув поглядом тьмяну різьблену красу кімнати і людей, які сиділи за столами. Вони сиділи в незручних демонстративних позах, так, ніби величезна ціна їхнього одягу та надмірне піклування про власну зовнішність мали б переплавлятись у розкіш, але цього не ставалося. На їхніх обличчях відбилася злісна тривога.
— Даґні, поглянь на цих людей. У цьому житті вони мали б бути плейбоями, шукачами розваг та любителями розкоші. І ось вони сидять тут, чекаючи, що це місце надасть їм сенсу, а не навпаки. Але нам їх завжди ставлять за приклад як поціновувачів матеріальних насолод, тож ми вчимося, що радість від матеріального — це зло. Насолода? Хіба вони насолоджуються? Хіба у тому, чого нас вчили, немає якогось перекручування, якоїсь лихої та дуже суттєвої помилки?
— Так, Генку… Дуже лихої і дуже, дуже суттєвої.
— Вони плейбої, а ми — торговці, ти і я. Чи усвідомлюєш, що ми набагато спроможніші насолоджуватися цим місцем, ніж вони можуть бодай собі мріяти?
— Так.
Повільно, наче промовляючи цитату, він сказав:
— Чому ми віддали все цим дурням? Це все мало бути наше.
Вона вражено дивилася на нього. Він усміхнувся:
— Я пам’ятаю кожне твоє слово на тій вечірці. Тоді я тобі не відповів, бо єдина відповідь, що в мене була, єдині слова, що мали для мене бодай якийсь сенс, викликали б твою ненависть, — так я тоді думав; це слова про те, що я тебе хочу.
Він поглянув на неї:
— Даґні, тоді ти не мала такого наміру, але те, що ти казала, означало, що ти хочеш зі мною переспати, правда?
— Так, Генку. Правда.
Він довго дивився їй в очі, потім відвернувся. Тривалий час вони мовчали. Він оглянув м’які сутінки навколо, зиркнув на полиск двох келихів для вина, що стояли на столі.
— Даґні, в молодості, працюючи у копальнях Міннесоти, я думав, що хочу колись пережити такий вечір, як сьогодні. Ні, працював я не заради цього, і взагалі не так уже й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.