Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

Я думав про затонулi кораблi, в каютах яких, можливо, досi висять унiкальнi картини, а в трюмах перезрiвають пляшки з вином, про величезних китiв i кораловi сади, про весь цей свiт тишi, облаштований так гармонiйно й недоступно. Ед кружляв поруч, готовий будь-якої митi прийти на допомогу. I раптом я подумав про Бо. Про те, що мiг побачити вiн в останнiй момент… Поки вода не проникла за скло, не вибила його могутнiм потоком. Я засигналив Еджiдiо: «спливаємо». Навiть ця стихiя виявилася не для мене.

Ми зринули на поверхню.

— Усе було чудово, — похвалив мене Ед. — Наступного разу повезу тебе туди, де працюю. Там є на що подивитися — пiратська каравела, а поруч — затонулий нiмецький пiдводний човен… Видовище не для людей зi слабкими нервами!

Ми вмовилися зустрiтись через кiлька днiв. Вiн залишився ночувати на яхтi, а я, подякувавши за гостиннiсть, вирушив на трасу ловити таксi.

— Ти не думай, що я божевiльний, — сказав Акула на прощання. — Iсторiю iз соколом я все одно розкручу, от побачиш. Упевнений, вiн у будинку Кретьєна.

— Гаразд, — вiдповiв я. — А за мною та iсторiя, про яку тобi щось там набрехав Аль. Розповiм усю правду, обiцяю. Бувай, Еде!

— Щасти, Майкле!

Ми розiйшлися майже друзями. Двоє дивних чоловiкiв, якi зненацька знайшли один одного. I це справдi здавалося менi неймовiрним…

***

Я помiтив, що так буває завжди: тiльки-но щось у життi з’явиться, як воно вiдразу ж тягне за собою цiлий ланцюжок подiй. Хоча я тодi ще не вважав появу землячки з її книжкою в 713-му чимось знаменним. Утiм, Еджiдiо-акула був найяскравiшим моїм враженням останнiх кiлькох мiсяцiв. Ранiше понад усе на свiтi я цiнував дружбу, потiм менi хотiлося знайти жiнку — таку, про яких пишуть у книжках, згодом я припинив пошуки. Я зрозумiв: що меншою кiлькiстю гачкiв ти причеплений до життя, то легше пливти за течiєю. Менi було б важко усвiдомлювати, що завдаю комусь незручностей i навiть страждань.

У Лос-Анджелесi в мене залишилася руда дружина, яку я тепер не впiзнав би, але її скороминуща присутнiсть у моєму життi дала менi змогу бiльш-менш вiльно пересуватися свiтом. У Києвi теж лишилася колишня дружина, яка подарувала надiю, що рiд мiй триватиме. Марiя де Пiнта, флегматична мальтiйка, створила iлюзiю причетностi до тутешнього життя. Що менi було потрiбно ще? Але дивно: запiзнавши Еджiдiо-акулу, я зрозумiв, що ще не вмер для нормальної чоловiчої дружби, а незнайомка з готелю мимоволi навiяла спогади i тривогу.

Наступного дня я почав прибирання саме з 713-го. Тепер менi вже доконче захотiлося довiдатися про його мешканку трохи бiльше. А для цього потрiбно було, наприклад, зазирнути в шафу… Такi дiї обслузi були категорично забороненi. Але я посмiливiшав. Може, пiсля знайомства з Еджiдiо-акулою. Чи то просто вiтер повiяв iз моря…

Навiть якщо господиня номера ввiйде, менi буде легко знайти з нею спiльну мову — в прямому значеннi цього слова. Я, немов злодюжка, вiдчинив шафу. Вона була напiвпорожня. На трьох-чотирьох вiшачках — якесь пташине пiр’ячко, щось невагоме в пастельних тонах. Нема на що глянути. Тiльки запах змусив мене, наче пса, нашорошити вуха: вiд одягу струменiв ледь уловимий запах бузку. Зовсiм немодний, без екзотичних домiшок, мабуть, нестiйкий, недорогий, але дуже зворушливий. Я позирнув на туалетний столик. Звiсно ж! На ньому стояли єдинi у свiтi парфуми, назву яких я знав. Вiрнiше, навiть не саму назву (вона була простою, як дверi, — «Бузок»), а фiрму або ж мiсцевiсть у Латвiї, де їх виробляють, — «Дзiнтарс».

Першi парфуми, що я купив їх… кому? Вже не пам’ятаю. Якомусь дiвчиську на 8 березня. Поки я нiс їх, сто разiв вiдгвинчував блискучу закрутку i вдихав запах. Напевно, тому вiн i врiзався в пам’ять. Потiм дарувати «Дзiнтарс», як пояснила Свiтлана, стало ознакою бiдностi й поганого виховання. Дама з 713-го цього не знала…

Мене дедалi бiльше охоплювала цiкавiсть. Менi здавалося, що книжка, «Бузок», барбариски, кораблики i зубна паста, перечавлена посерединi, — це ще не все. I що весь цей набiр знайомих реалiй — тiльки початок якоїсь складної шахової партiї, що її розпочав невидимий партнер. Я заходився шукати книжку. Цього разу знайшов її пiд подушкою, закладка пересунулась усього на п’ять сторiнок. Я бiльше не мрiяв купити цей роман в англiйському варiантi в букiнiста. Я зрозумiв, що хочу читати саме ЦЮ книгу i саме ТУТ — ось так, уривками, начебто ковтати спирт.

Прочитавши сторiнку, я вiдчув, як непереборно менi захотiлося, щоб господарка книжки довiдалася про моє iснування. Про те, що менi подобаються запах бузку, смак барбарису, ця книжка i ще багато чого iншого. Я не мiг пояснити, вiдкiля виникло це бажання, але менi захотiлося хоч чим-небудь, крiм ретельного прибирання, сповiстити про себе. Менi нiколи не хотiлося цього так сильно. Майже нiколи…

Але що я мiг зробити? Я роззирнувся навсiбiч. Зелений гребiнець, що лежав бiля дзеркала, зворушив мене до слiз, надкушений авокадо викликав шлунковий спазм, бiлi шкарпеточки, що звисали з пiдвiконня, здiйняли бурю розчулення. Невже я фетишист? Цього ще бракувало. «Старий козел!» — вилаявсь я й заповзявся з озвiрiнням вичищати зовсiм не брудний килим.

Коли номер сяяв, як операцiйна, я вже знав, що треба зробити. Як знав i те, що це може вартувати менi роботи, яка дає заробiток — 500 мальтiйських лiр щомiсяця плюс два вихiдних на тиждень i безкоштовну каву з круасанами на снiданок.

Отже, я зняв з пiдвiконня бiлоснiжнi шкарпетки, склав їх удвоє, розгладив (погладив?) долонею i поклав на нижню полицю шафи, потiм помив i наваксував взуття (це зовсiм не входило в мої обов’язки) i залишив книжку розкритою, як i минулого разу.

Усе. Тепер залишалося чекати звiльнення, якщо вона поскаржиться на «reception», що в її номерi занадто дбайливо погосподарювали…

***

…Як я i сподiвався, обидвi дiвчини з радiстю прийняли запрошення на пiкнiк. Марiя просто зшаленiла вiд цiєї iдеї, а Сiбiлла була жахливо заiнтригована: виявилося, що Еджiдiо-акула вчився разом iз нею в початковiй школi, а потiм у коледжi, тiльки на два курси ранiше. За пару днiв до призначеної дати я серйозно зайнявся заготiвлею продуктiв. Менi не хотiлося, щоб це був банальний