Читати книгу - "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"

Бабки з притулку для старих боялися її, бо ж довготелеса Роза водила смерть за носа. Маючи лише шістдесят років, вона пережила уже три інфаркти й раз по раз погрожувала, що й четвертого разу виставить смерть за двері. Довготелеса Роза мешкала сама, але не в кімнаті, а в комірчині, де складали бухгалтерські книги. Коли б я не прийшла до неї, на маленькому столику були розкладені карти, а в роті диміла сигарета. Вона пильно роздивлялася мене з-понад чорної оправи окулярів і, як завжди, запитувала:

— Як тебе, власне, звати? — і майже одразу після того вона показувала на карти перед собою й вигукувала голосом, який ковзнув щонайменше по трьох октавах.— Ось воно! Шімонко! Ти прийшла по мазь для матері. Незвичайно, але все так просто.

У довготелесої Рози все було незвичайне, просте або чарівне. Я знала, що на мене чекає, але однаково сіла. В комірчині довготелесої Рози стояли сутінки, й миготливий пломінець свічки кидав на стіни дивовижні тіні. Я сподівалася, що сіла не запізно й господиня не помітила, як у мене трохи затремтіли коліна. Довготелеса Роза неприязно роздивлялася мене. Я не опустила очей, бо вже знала причину її неприязності. Довготелеса Роза тримала в губах не сигару, а власноручно скручену сигарету. П'ятдесяти крон кишенькових, які щомісяця бабці отримували на дрібні покупки, Розі вистачало щонайбільше на два тижні. В подальші два тижні вона курила "Тараса Бульбу" й відвідувала пана Спіхульського, з яким вони у два голоси лаяли погоду і невдячних дітей.

Мені стало жарко. Я мала таке відчуття, ніби довготелеса Роза задумала мовчати й варитися у власному соку, аж поки я задихнуся, а потім, мабуть, домішає мене до отого свого чудодійного еліксиру. Я шарпнулася, коли раптом Роза нахилилася до мене і сказала, але аж ніяк не привітно:

— Ти не повинна сто разів повторювати мені, що звати тебе Шімонка. Я не маю склерозу, ШімонкоІ Я зуміла б з таким ім'ям зробити кар'єру. Колись я була гарна. Ось тут це видно.

Вона не показала, де саме, а мені нічого не спало на думку, що б їй па те відповісти. Досить довго при ній я не спромоглася на жодне зв'язне речення. Я лише мовчки сиділа й чекала, коли вже Роза змилостивиться й витягне з нічного столика свій чудодійний еліксир. Сьогодні "Тарас Бульба" їй вочевидь не смакував— вона зиркала так, ніби у мені вбачала причину свого вже четвертого інфаркту, який от-от мав статися.

Я зосередила увагу на її руках, покладених на карти. Дивитися мені було приємно, а оскільки Роза мовчала надто довго, напруження й драматизм, зрештою, почали слабшати. Коли вона була така в.ке славна віщунка, то мала б знати й те, що я не можу боятися її тільки тому, що вона так довго скоса зиркає на мене і при цьому не сказала жодного погрозливого чи бодай незрозумілого слова. Кінець кінцем навіть довготелесій Розі набридла тиша, вона значуще поглянула на мене і заговорила.

— Якось уранці ти прокинешся — і все буде по-іншому,— Голос її тремтів від гамованого хвилювання.—-

Ти одразу все зрозумієш й потому вже не будеш щасливою. Все тобі завдаватиме болю. Навчишся рахувати роки, місяці, тижні, дні й хвилини... Мені також колись було усе дарма... І чого я боюся! Часу! Не смерті, а часу. Не встигаєш озирнутися — минає година. Хто подарує мені годину, коли смерть постукає у две-

РІ?

Вона закашлялася, сигарета випала з її губів, на очах з'явилися сльози. Кашель був прокляттям усього нашого притулку. Кашляли майже всі бабці. І хоча довготелеса Роза зуміла показати смерті на двері, вона не змогла погамувати приступу кашлю, і той вимучив її, мабуть, більше, аніж три інфаркти. Я намагалася знайти якусь склянку, аби подати їй води, але не знайшла жодної. Я вирішила подати їй води у слоїку з-під варення, але Роза, і досі кашляючи, попросила мене сісти й не зчиняти паніки.

Довготелеса Роза позбирала карти, потасувала їх і з професіональною впевненістю знову розклала на столі. Я подумала, що вона має на меті продовжити гадання. І тому швидко набралася рішучості і сказала голосно й категорично:

— У мабабусі сильні болі. Вона не годна підвестися і, можливо, вже помирає. Коли я виходила з кімнати, смерть зазирала їй у рота, і я не знаю, чи мабабуся її тим часом не проковтнула. У неї слабкий шлунок, коли вона проковтне натщесерце смерть, це зле вплине на колір її обличчя.

Я випалила все одним духом, чим Розу справді потішила. Мені було б значно приємніше, якби я це сама вигадала, тільки ж я почула це від бабки Юріко-вої. У довготелесої Рози спалахнули веселі вогники в очах:

— Твоя правда. Добре так, як воно є. Ми не маємо права втрачати надію, поки бачимо... все це... небо... сонце. Розумієш мене? Усе чарівне і просте, й так буде завжди, й тоді, коли мене вже тут не буде, ба навіть тоді, коли вже й ти виграватимеш Ісусові на скрипочці...

— Я не виграватиму Ісусові на скрипочці й прийшла по мазь, бо...

-т— Хіба я кажу, що ти не прийшла? — лагідно заперечила Роза і нарешті витягла з нічного столика слоїк з маззю. Я простягла до неї руку. Роза вага-даси,

— Ти гадаєш, що смерть справді зазирає їй у рота? В такому разі, я думаю, їй потрібен лікар.

У душі я поклялася, що в комірчині довготелесої Рози ноги моєї більше не буде, хай би навіть чотири смерті одразу зазирало мені у рота. Роза перехопила мій погляд, але витлумачила його по-іншому:

— Ох, ці бабки! Ну, що ти скажеш! Плещуть язиками від ранку й до вечора. Тут у мене болить, тут мені коле. Не слухай їх. Цей дім — глухий кут. Повернися спиною і тікай з нього...

Я вмить зважилася. Довготелеса Роза не встигла опам'ятатись, як я була за дверима разом з маззю, яку за секунду до того вона тримала в руках. Я зачинилася в умивальні. Довготелеса Роза щось іще кричала мені навздогін. Щоки в мене горіли й руки трусилися. Я дивилася в дзеркало на свої широко розплющені очі. Стільки пророцтв за один день здолали б і Самсона. В голові в мене усе переплуталося. Я нічого не розуміла. Нібито все — чарівне і просте. Що вона мала на увазі, коли казала про той глухий кут?

Я твердо вирішила запитати про це хлопців у бункері, тільки-но трапиться слушна нагода. У мабабусі за хвилину перестав боліти поперек. Вона поклала мені руку на чоло.

— У тебе немає температури?

Температури в мене не було, але мені страшенно хотілося сміятись. Мабабуся похитала головою, а тоді послала до бабки Сланінкової. Я сміялась, аж сльози текли мені з очей, і раз по раз когось обіймала: ма-бабусю, Сланінку, стару пані Пешкову, а тоді хтось стромив мою голову під кран і пустив воду.

— Ти, мабуть, поганок наїлася,— бурмотіла мабабуся, коли ми йшли назад, до нашої кімнати. Проте посеред коридора вона раптом зупинилася, різко повернула мене до себе й почала уважно роздивлятись. Я ледь погамувала новий приступ сміху. Мабабуся одразу перехрестила мене, символічно поплювала праворуч і ліворуч і, вдаючи глибокий відчай, почала заламувати руки, раз по раз повторюючи:

— Господь з нами, а лихо — згинь. Завинив, мабуть, перехідний вік!

І хоча я завжди сподівалася, що на свій вік достатньо кмітлива, мені спало на думку — чи, бува, згадала вона про перехідний вік не у зв'язку з довготелесою Розою. Зрештою, задумавшись, я почала перераховувати, який по порядку це вже може бути мій перехідний вік. Однак марними були мої зусилля! Мабабуся думала про мен§. І мовила це таким тдном, ніби без її відома я опинилася за кордоном, а її, нещасну, затримали на контрольно-пропускному пункті, бо вона не встигла вчасно оформити паспорт.

Геть зморена виснажливим днем, я мало не впала на ліжко. Заснула я вмить, і цілу ніч мені снилося, як я виграю Ісусові на скрипочці.

Весна вдерлася у наш будинок пенсіонерів разом з азіатським грипом й немилосердно підкошувала ноги охлялим за довгу зиму бабцям. Пан доктор Заварсь-кий приходив з самого ранку, а йшов додому пізно увечері, й цілий день бігав з кімнати до кімнати, розносив ацилпірин, робив уколи й відганяв мене від бабки Юрікової. Бабка Юрікова вже третій день мала високу температуру, в лихоманці вона кликала своїх дітей, боялася за долю голуба Голіафа і перуку. Я міняла їй компреси й годувала голуба, який на карнизі вікна уже другий рік удавав тяжку стадію інвалідності. Поки бабка Юрікова не захворіла, вона ніколи ні на що не жалілася, і я вважала її найжвавішою бабкою нашого притулку. Вона єдина здатна була подолати два поверхи без задишки, а коли до нас прийшли кіношники, вибрали саме її, бо ж вона уміла всміхатися очима і була для кіношників страшенно фотогенічна. Бабка Юрікова замолоду була гримером і перукаркою у мандрівному театрі, де часом грала й на сцені, коли захворював хтось із акторів. У лихоманці вона знову готувалася до виступу і гнівалася, коли не могла знайти в шафі потрібного костюма. На шостий день температура в неї упала, вона сіла на постелі й попросила відчинити вікно. Я охоче виконала її прохання. Бабка Юрікова спостерігала за Голіафом, який туркотів од радості, махав крилами і підскакував так, наче здурів. Я гадала, що бабка Юрікова вже вика-рабкується з хвороби, але дуже помилялася. Вона дивилася на Голіафа, на мене, а тоді розбалакалася, не зводячи очей з ошалілого голуба.

— Поглянь на нього! Куди все й поділося, вже й літати може, навіть ногу не тягне, як раніше. І це всього лишень голуб! А що ж тоді людина! І старість потребує маски. Усе життя я придумувала маски для інших, про себе забула. Спіхульський носить маску грубіяна, я бачу його нутро від першої хвилини. Придумаю й собі якусь маску і не буду мучитися. Отакі справи. Маска допоможе й мені, як іншим, я потім не пригадуватиму, як було, що було. Все пішло за водою, а я живу там, де чекають смерті, точнісінько так, як говорить Студенкова.

Вона іще щось тихенько шепотіла, а за хвилину змовкла, голова її безвладно впала на подушку. Увечері в неї знову підскочила температура, і пан Завар-ський прогнав мене з кімнати.

Через грип нам подовжили навіть канікули. Мабабуся посилала мене на повітря. Старий пан Спіху-льський годинами вистоював у коридорі й лаявся так, що зеленіли не лише гори, а й занедбані клумби у нашому дворі. Найбільша віщунка всіх часів, нині вже пенсіонерка, Роза Марія Браунова, вийшла зі своєї задимленої комірчини аж через два тижні й у затихлому коридорі, де стояв дух дезинфекційних засобів, виголосила своє найновіше пророцтво:

— Через тиждень і кілька днів хвороба поступиться, але не піде зовсім, хіба що сховається за дверима.