Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

- Люба, не переймайся ти так, - мама намагається мене заспокоїти, але виходить так собі. Ми вже хвилин двадцять сидимо під вікнами лікарні, а гіркі сльози все не закінчуються. - Лікар сказав, що втрата пам'яті тимчасова. Рома згадає тебе, потрібен тільки час. 

- А якщо не згадає? - схлипую. - Мамо, він тільки мене забув! Просто викреслив зі своєї пам'яті, як непотріб! 

- Не говори так, - хмуриться мама. - Я впевнена, що все це через травму. Як забув, так і згадає. Більша частина його життя пов'язана саме з тобою. От як тільки повернеться додому, ти допоможеш йому все згадати. 

Мамина впевненість зовсім мені не допомагає. Я ж бачила його погляд, спрямований у мій бік. Для Роми я чужа людина. А як бути мені? Також викреслити всі спогади з пам'яті? 

Розумію, що сьогодні не знайду сил поговорити з ним, тому мама везе мене додому. Залишатися наодинці зі своїм горем не хочу, тому телефоную Ані та розповідаю усе. 

- Виходить, він забув тільки тебе. А мене пам'ятає? - цікавиться подруга.

- Тебе зараз тільки це хвилює? - дратуюсь.

- Звісно! Я все ще маю намір запросити його на побачення. І, можливо, тепер Рома погодиться, - заявляє Аня. Її слова дратують мене ще більше, тому, пославшись на справи, закінчую дзвінок. 

Здається, зараз мене дратує практично все. Я не можу змиритися з таким станом речей, не можу, як Рома - просто взяти й забути все, що нас поєднувало. Коли телефонує Захар, спочатку вирішую не брати слухавку, але, зрозумівши, що свій паршивий настрій треба на когось вилити, відповідаю. 

- Чого тобі? - не збираюся з ним церемонитись. Те, як вчинив зі мною хлопець… за межею розуміння. 

- Ді, поговорімо, - винно протягує Захар. - Я козел. Пробач. Просто так сильно боюсь втратити тебе, що…

- Ти навіть не поцікавився, як я дісталася додому. Напевно, вечірка вдалася на славу, якщо тільки сьогодні про мене згадав, - гиркаю. - Та я нічого не забула і забирати свої слова назад не збираюся. Ми більше не разом. Бувай! 

Кидаю слухавку і навіть телефон вимикаю від гріха якомога далі. Роздратування меншим не стало після гнівного випаду і мені все ще хочеться когось прибити. 

Розумію, що сидіти ось так немає ніякого сенсу, і тому, не вигадавши нічого кращого, знову їду в лікарню. Можливо, вдасться побачитись з Ромою і спробувати повернути його спогади. Якщо так подумати, то я навіть нічого не зробила, щоб він мене згадав. Просто втекла, щоб не розревітися перед ним. 

У мене немає ніякого плану, як повернути пам'ять Роми. Є тільки стійке переконання, що він згадає, тільки-но я все йому розповім. 

У лікарні багатолюдно і доводиться увімкнути телефон, щоб набрати номер тьоті Іри. Швидко пояснюю їй ситуацію і вона погоджується допомогти. Виходить до мене через хвилину та віддає свій халат і шапочку.

- Мені треба з'їздити додому за речами для Роми, а ти поки будь з ним, - говорить. - І не хвилюйся так, Діано. Він згадає тебе. Обов'язково. 

Усі навколо переконані у цьому, але моя віра все ще нестійка. Ірина міцно мене обіймає і йде, а я набираю у легені якомога більше повітря і прямую до палати хлопця. 

Відчинивши двері, переступаю поріг і завмираю, напоровшись на його прямий погляд. Рома мовчить, а я намагаюсь бути сильною. Тільки от важко триматися, коли найближча людина дивиться так, наче я зовсім їй чужа. 

- Привіт ще раз! - сідаю у крісло і непомітно для хлопця видихаю. - Твоя мама поїхала за речами й попросила мене залишитись з тобою. 

- Ми дійсно дружили? - Рома питає прямо, уважно мене розглядаючи. Трохи ніяково від цього погляду, але я розумію, що таким чином він намагається згадати. 

- Ні, не дружили. Ти - мій найкращий друг, - відповідаю твердо. - Не варто говорити про це в минулому часі. Нічого не змінилося. 

- Я не можу тебе згадати. Ні обличчя, ні голосу. Як таке можливо? - Рома говорить різко, і тільки зараз до мене доходить, що йому також важко. 

- Я допоможу тобі, - не втримавшись, накриваю його руку своєю. - У мене є багато наших спільних фото. Я впевнена, що і в тебе також. 

- Добре, - Рома витягує свою руку з-під моєї - і укол розчарування потрапляє у саме серце. - Мама казала, що я тебе врятував. Можеш розповісти про це? 

- Так, звісно, - охоче погоджуюся і швидко розповідаю події того дня. 

- Виходить, ти була мені дорогою, якщо я пішов на цей вчинок, - Рома замислюється, а мені до болю неприємно чути, що він говорить про нашу дружбу у минулому часі. - А як же твій хлопець? Чому він не допоміг?

- Тому що він більше не мій хлопець, - бурчу і підводжуся на ноги. - Щойно тебе випишуть з лікарні, ми спробуємо все надолужити. Ти маєш згадати мене. І я все для цього зроблю.

- З твоїх слів я розумію, що наша дружба мала для тебе велике значення, - відповідає Рома. 

- Так і є, - відповідаю. - І мені дуже болить від того, що ти забув тільки мене. 

Ну ось, здається, зараз знову розплачуся. Саме в цей час заходить медсестра, тому мені доводиться вийти. Я ще довго сиджу під дверима палати Роми, але так і не наважуюся знову зайти.